Про те, наскільки великою є ймовірність російського нападу на Україну, вже декілька місяців говорили всі. Можливо, прості люди про це і не замислювалися б так глибоко, але не можна ж бути глухим до того, про що кожного дня говорилося по радіо і телебаченню. Якщо б цього не було, то мої б земляки так і продовжували б жити звичним життям: так, як і всі, лаяли б владу (як місцеву, так і київську), готувалися б до весняних клопотів… Навіть не задумуючись над тим, що ворог зовсім близько – якісь 25 кілометрів.
Специфіка географічного розташування мого регіону така, що ворогів виявилося аж два, адже всього-навсього в 38 км по прямій лінії знаходиться так званий стик трьох держав – України, росії і білорусі. До російського кордону по прямій ще ближче – всього 26 км. Але, незважаючи на таке сусідство, я особисто за свої півсотні років у найближчому закордонні бував лише у білоруському Гомелі. А так… Те, що поряд з нами такі сусіди ми навіть особливо не замислювалися. Однак сусіди нагадали про себе того ранку, 24 лютого.
Так склалося, що редакція, в якій я працюю, знаходиться за 30 км від мого дому. Тому мій робочий час поділяється на дві частини: з середи по п’ятницю я працюю в Мені та Менській громаді (безпосередньо в редакції, займаюсь збором інформації), а решту часу – дистанційно з дому. Якраз напередодні у вівторок вечором я прибув до Мени, відпрацював середу.
Вечір нічого поганого не віщував. Та і ранком, в четвер 24 лютого, я прокинувся, як звичайно, о 6-й годині і став готуватися до роботи. І тут раптом мені зателефонувала дружина, яка і повідомила мене про початок війни. Вона розповіла про те, що чує вдалині вибухи. В ці хвилини ми обоє переживали з приводу того, що вся наша родини була розкидана територіально: дружина вдома на Сновщині, я – в Мені, старший син (працює водієм-далекобійником) якраз перебував в рейсі аж в Литві, його родина (невістка з онуком) – в Чернігові, там же, в Чернігові, була донька, молодший син – в Києві. Тому для нас дуже болючим на той момент було питання збереження можливості комунікації між усіма рідними. Скажу відверто: дуже важко було морально в ті моменти, коли зникав телефонний зв’язок, інтернет. Але це інша історія.
В перший день війни всі співробітники прибули до редакції раніше, ніж зазвичай. В усіх – мовчазні обличчя, а в поглядах можна було прочитати лише запитання: як так? чому? за що? що робити далі? Водночас помітна була огида і ненависть до ворога.
Близько восьмої години ранку 24 лютого над Меною вперше пролунав сигнал повітряної тривоги, який ще більше загострював відчуття небезпеки.
Черговий номер газети “Наше слово”, який мав надійти до читачів в п’ятницю, якраз був зверстаний і готовий до передачі в друк. Однак в друк його ніхто не відправляв, оскільки ми розуміли, що друкуватися газета не буде (газета друкується в чернігівському редакційно-видавничому комплексі «Деснянська правда»), а якщо і вийде газета з друку, то невідомо, чи буде можливість належно спрацювати поштовикам. Як виявилося, всі прогнози збулися: вже надвечір 24 лютого Мена була відрізана від Чернігова: міст через річку Снов було підірвано, а це унеможливлювало логістику між обласним центром і рядом громад області.
Тоді робочий день у нас закінчився ледь встигнувши розпочатися. Десь об одинадцятій годині ми вже були вільні. Було вирішено, що оскільки видання газети в друкованому вигляді неможливе, то будемо працювати дистанційно через сайт та соціальні мережі. Залишатися в приміщенні редакції не було безпечно, оскільки вже надходили повідомлення про те, що російська техніка рухається від кордону в напрямку Чернігова та Києва.
Особисто я не наважився тоді виїхати з Мени до Сновська. А згодом прийняв рішення взагалі поки що не рушати додому, бо розумів, що міг бути більш корисним саме в Мені. Загалом я затримався тоді там аж до 17 березня.
Вже надвечір 24 лютого ворожа техніка, пройшовши від російського кордону дорогами сусідніх Семенівської та Корюківської громад, в’їхали на Менщину.
Загалом територія Корюківського і Новгород-Сіверського районів перебували в умовах пасивної окупації: хоч ворог і маневрував їх шляхами, але ніяких дій, спрямованих на встановлення окупаційного режиму, не вчиняв. У нас була присутня українська влада, яка спрямовувала свої зусилля на вирішення гуманітарних завдань.
Оскільки громади опинилися фактично блокованими від “великої землі”, то постали першочергові проблеми, викликані нестачею продуктів харчування, забезпечення хлібом, ліками, готівкою. Разом з тим, незважаючи на такі умови, наші громади стали зростати чисельно за рахунок біженців, які приїжджали переважно з Києва і Чернігова. Робити це через зруйновані мости, загрозу обстрілів чи безпосередньої зустрічі з ворогом було неабияк складно, але люди все-одно, на свій страх і ризик діставалися визначеного місця на лівому березі Десни, а там з допомогою волонтерів човном їх переправляли на правий берег.
Також в цей період масово поширювався волонтерський рух, а де-інде – партизанський рух. Зібрана волонтерська допомога направлялася нашим захисникам до Чернігова. Робити це також було нелегко, але, як виявилося, все можливо.
Російська техніка курсувала в межах Менщини з 24 по 28 лютого. Оскільки редакція розташована поряд з дорогою, по якій вони проїздили, то нам довелося евакуювати з приміщення документацію та оргтехніку.
Ворог вдався до спроб налаштування понтонних мостів через Десну, щоб перебратися на лівий берег, а далі рушити на Київ. Завдячуючи ЗСУ їм це не вдалося, однак вони іншим шляхом змогли переправитися через Снов і потім ще цілий місяць обстрілювали Чернігів вже з територій сусідніх Городнянської і Седнівської громад.
Головне завдання, яке ставили перед собою ми, журналісти, в ті дні полягало в тому, щоб оперативно інформувати читачів через всі доступні засоби (сайт Сусіди.City, сторінка в Фейсбук, телеграм-канал) про всі події, які відбувалися на Чернігівщині і Менщині зокрема.
Коли з’являлася інформація про рух техніки, ми про це повідомляли жителів міста. Робили це у вигляді невеликих постів про дотримання правил безпеки. Також робили репости повідомлень обласної та районної військових адміністрацій. Об’ємні статті публікували на сайті Сусіди.City. В таких умовах ми продовжували працювати до травня.
Обставини воєнного часу змусили керівництво вдатися до кадрових рішень. Якщо в березні всі співробітники були переведені на ⅔ ставки заробітної плати, то з 1 квітня частина з них були відправлені у відпустку без збереження заробітної плати. Подібна ситуація і в редакціях сусідніх громад.
Якщо порівняти роботу редакцій в умовах окупації, то в цих умовах справжньою героїнею виглядає колега з сусідньої Городнянської громади. Це головний редактор “Новин Городнянщини” Світлана Томаш. Справа в тому, що Городнянщина – це громада, яка межує з білоруссю. Саме через неї проходить автотраса, яка є прямим шляхом з росії на Чернігів та Київ. Через це Городня була окупована в перші години, а самі окупанти перебували на її території аж до 2 квітня. Однак, навіть в таких умовах пані Світлана насмілювалася інформувати населення (переважно через сторінку “Новини Городнянщини”та на власній сторінці в мережі Фейсбук), вела щоденник, вела активну громадську діяльність. Про те, як саме це було, я писав в статті Городня. Тридцять сім днів окупації: як це було.
На жаль, деякі видання змушені були взагалі призупинити свою роботу. На сьогодні ситуація потроху вирівнюється. До недавна зберігалися проблеми з друком та поштовою логістикою. І як тільки після звільнення Чернігівщини від російської окупації і після того, як відновила роботу друкарня и поштова доставка потроху стали відроджуватися і газети. Деякі, правда, змушені були зменшити об’єм.
Перший від початку російсько-української війни випуск нашої газети вийшов 12 травня. Правда, це вже не тільки “наша” газета, оскільки видання є спільним дітищем трьох редакцій – менського “Нашого слова”, корюківського “Маяка” та городнянських “Новин Городнянщини”.
В травні вийшло два номери, бо робили це один раз на два тижні. Якщо спочатку планувалося, що це буде тимчасовий спецпроєкт трьох редакцій, то на разі передбачається продовження такої практики і надалі в червні, але вже щотижнево.
Загальний наклад газети – 10 560 примірників (це сумарний наклад всіх трьох видань). Ми зберегли і об’єм газети – вона виходить на 12 шпальтах. Бачимо, що нашим читачам дійсно цікаво дізнатися про життя не тільки в своїй громаді, а і у сусідів. Зрозуміло, що найбільш актуальними і затребуваними сьогодні є матеріали, в яких розповідається правда про життя сусідніх територій впродовж війни. Єдиним недоліком є те, що на відміну від довоєнних часів, наразі вся газета має чорно-білий друк.
Віталій СЕРГІЙКО, журналіст ТОВ “Медіацентр “Наше слово”, сайт “Сусіди.City“
Інтернет-видання Бессарабії
