В селі Кубей на сьогодні є 13 мостів: 5 великих – кам’яних та 8 малих – дерев’яних, пішохідних. Один із найбільших кубейських мостів у народі називають Червоним. Чому так? Розбиралося інтернет-видання “Махала”.
Перша згадка про будівництво мосту у Кубеї датується 1903 роком. Участь у його проектуванні брав місцевий майстер Микола Федорович Кіор. На його зведення знадобилося майже дев’ять років. Згідно з інформацією, що збереглася в архівах, завершити міст вдалося у 1912 році – якраз перед початком Першої світової війни.
Колись ще на початку його «життя» міст було викрашено у червоний колір, відтоді у народі його так і стали називати – Червоний міст. Вже пройшло понад сто років, а його перила досі, за традицією, фарбують саме у червоний.
Кубейський міст має цікаву історію. З цим легендарним місцем пов’язані два міфічні герої: юний хлопчик Ку, який потонув у річці, та його батько Бей, багатий власник земель, пасовищ, отар овець табунів коней. Бей, що втратив єдиного сина, в запалі гніву, туги, розпачу наказав своїм вірним слугам закидати камінням, дерном і шерстю витоки підступної річки. Наказ пана виконали. Річка вкоротилася і перетворилася на маленький струмок, який у спеку місцями висихає. Ця сумна історія про ногайського хлопчика Ку та його батька Бея лягла в основі топоніму Кубей.
У старі часи за Червоним мостом знаходився базар з продажу великої рогатої худоби та коней. У румунський період ринок перевели ближче до ветеринарної лікарні, в район колишньої бензозаправки.
Навколо старого мосту завжди вирувало життя. Поруч, на зеленому лужку, у 60-80-ті роки минулого століття можна було бачити, як вершники з Кубейської кінно-спортивної школи на породистих конях тренувалися у подоланні перешкод. Тут завжди витав дух романтики. На це видовище, із захватом і затамувавши подих, дивилися хлопчики та дівчата, які бажали записатися до школи верхової їзди. Їздити на конях – вікова традиція, оскільки буджакці – нащадки народів дикого степу: скіфів, сарматів, печенігів, половців, чунів, тюрко-болгарів.
Пройшло з тих часів вже багато років, однак досі любителі старовини, використовуючи сучасну техніку, на місці давнього ногайського селища знаходять монети, залізні наконечники стріл, черепки розбитого посуду, цвяхи, різні гачки, фрагменти курильних трубок та інші предмети побуту та життя колишніх господарів степових просторів Буджака.
Червоний міст був і залишається важливим стратегічним об’єктом Болградщини. Він перекинутий через річку Карасулак, яка впадає в озеро Ялпуг поблизу села Криничне, та є частиною автодороги Т-16-08 Болград – Кубей – Арциз – Сарата.
Спочатку він був зроблений з дерева, але у 1985 році його реставрували. Це було вимушеною мірою, оскільки міст, з появою транспорту, потребував укріплення. Тому його переробили – основну частину зробили з річкового каменю, а колони, що його тримають, з каменю та бетону. Крім того, з боків встановили відводи для стоку води, а по обидва боки проклали пішохідні доріжки із залізними поручнями.
Мости – це символи добросусідських відносин. Люди, народи, країни простягають одна одній руки та будують мости, а коли сваряться – спалюють та руйнують їх. Червоний міст – уособлення дружби та єднання. Він полегшує життя мешканців, скорочує відстань та прискорює зв’язок між селами району та півдня Молдови, а також сприяє розвитку економіки, торгівлі, культури.
Інтернет-видання “Махала” висловлює подяку Михайлу Сакали за допомогу у написанні статті та Олександрі Дерменжи за надані фото.
Інтернет-видання Бессарабії
