26 квітня — дата, яка назавжди змінила хід історії України та світу. У цей день 1986 року сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції — одна з наймасштабніших техногенних катастроф людства. Вибух на четвертому енергоблоці спричинив викид радіації, що охопила величезні території, зруйнувавши життя сотень тисяч людей і залишивши невидимий, але тривалий слід у довкіллі та здоров’ї націй.
Цей день — не лише про трагедію, а й про мужність і самопожертву. Тисячі ліквідаторів, ризикуючи власним життям, стали на боротьбу з наслідками аварії, часто не усвідомлюючи всього масштабу небезпеки. Їхні історії — це свідчення сили людського духу, відповідальності та відданості. Саме їхні спогади допомагають зберегти правду про ті події й нагадують, якою ціною було зупинено ще більшу катастрофу.
Спеціально до 40-ї річниці з моменту катастрофи інтернет-видання “Махала” пропонує почитати спогади ліквідаторів з півдня Одещини, які усували її наслідки.
Олександр Вдовиченко — ліквідатор аварії на ЧАЕС, уродженець Болграда, офіцер запасу, якому на момент трагедії було 28 років. До зони відчуження він потрапив у 1987 році за повісткою з військкомату: хоча мав можливість уникнути поїздки, свідомо обрав їхати, керуючись почуттям обов’язку. Після проходження медкомісії його направили до підрозділу цивільної оборони, а згодом — безпосередньо в Чорнобиль, де він став заступником командира роти та брав участь у ліквідації наслідків аварії.
Найбільше його вразили умови та рівень небезпеки: радіація відчувалася буквально фізично — як металевий присмак у роті вже в перші години, працювати можна було лише кілька хвилин через смертельну загрозу. Ліквідатори жили в наметах, працювали в майже фронтових умовах, розчищали заражену землю й вивозили її до могильників, часто без належного захисту. Саме це поєднання постійного ризику, мовчазного героїзму та усвідомлення масштабу катастрофи залишило найсильніший слід у його пам’яті.
Більше спогадів читайте у статті.
Іван Бенні — ліквідатор аварії на ЧАЕС, пожежник із села Задунаївка Арцизької громади. У 1986 році, працюючи в пожежній охороні, він опинився серед тих, кого залучили до ліквідації наслідків катастрофи, і виконував завдання безпосередньо на самій атомній станції, у зоні найвищого радіаційного ризику. Його робота була пов’язана з надзвичайною небезпекою, адже пожежники першими заходили туди, де ситуація залишалася критичною.
Найбільше враження на нього справили саме умови роботи та усвідомлення масштабу загрози: виконувати завдання доводилося фактично поруч із джерелом радіації, часто без достатнього захисту, ризикуючи життям щохвилини. Ці спогади залишили глибокий слід — як приклад того, якою ціною ліквідатори стримували наслідки катастрофи і забезпечували безпеку для інших.
Більше спогадів читайте у статті.
Петро Мургоч — уродженець міста Рені, який до служби в армії працював водієм у радгоспі. Після строкової служби в зенітно-ракетних військах він знову повернувся до роботи водієм, а у травні 1986 року, під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, опинився в зоні відчуження. Його туди направили разом із групою водіїв, не повідомивши спочатку справжню мету відрядження. Із 38 машин, які вирушили з Ренійського району, лише його пожежна залишилася — саме так почалася участь Мургоча в ліквідаційних роботах.
На станції він з 6 травня займався дезактивацією територій, змиваючи радіаційний пил водою з річки Прип’ять. Найбільше його вразили порожні міста, покинуті домівки та страждання тварин, яких доводилося знищувати через зараження. Крім сильного опромінення, він пережив і тяжку травму, коли струмінь води після обриву пожежного рукава сильно вдарив його в груди. Після 40 днів роботи у зоні він повернувся додому вже хворим — радіація залишила слід на все життя, спричинивши інвалідність, але Петро Миколайович говорить про ті події без нарікань, із гірким спокоєм і відчуттям виконаного обов’язку.
Більше спогадів читайте у статті.
Степан Смоков — ліквідатор аварії на ЧАЕС, уродженець села Катлабуг, який на момент трагедії працював водієм. Після вибуху на Чорнобильській атомній станції його залучили до ліквідації наслідків аварії, і він опинився серед тих, хто забезпечував транспортні роботи у зоні відчуження. Його направили туди як частину службової мобілізації, і він виконував завдання, пов’язані з перевезенням людей та матеріалів у небезпечних умовах радіаційного забруднення.
Найбільше в його спогадах вразили масштаби трагедії та атмосфера зони відчуження: зруйновані території, постійна небезпека і відчуття, що звичні правила життя там більше не діють. Він згадує, що робота вимагала постійної зосередженості та витримки, адже будь-яке завдання виконувалося під загрозою опромінення, а сам факт перебування в Чорнобилі залишив глибокий психологічний слід.
Більше спогадів читайте у статті.
Захарій Гецой — уродженець села Плавні, полковник медичної служби, який у 1988 році працював головним радіологом оперативної групи цивільної оборони СРСР у зоні Чорнобильської катастрофи. До цього він служив у групі радянських військ у Німеччині, звідки був відкликаний за наказом міністра оборони. Увійшовши до зони відчуження вже через два роки після аварії, він координував питання радіаційної безпеки, проводив вимірювання рівнів опромінення, контролював роботу служб забезпечення та складав звіти для центрального військово-медичного управління. Рівень гамма-фону, у якому йому довелося жити, перевищував норму більш ніж у десять разів.
Під час 68 днів роботи в зоні Гецой неодноразово спускався під аварійний реактор, супроводжував перевезення радіоактивних відходів, розслідував порушення правил радіаційної безпеки. Найбільше його вразила байдужість керівництва, яке дозволяло спалювати заражені будівлі та приховувало реальні дози опромінення працівників. Він став свідком випадку, коли будівельник із Вірменії отримав смертельно небезпечну дозу радіації через порушення норм, але завдяки втручанню лікарів був урятований. Сам Гецой також постраждав — отримав лейкопенію та радіаційні опіки, але продовжував роботу, вважаючи Чорнобиль випробуванням, що надало йому цінний професійний і людський досвід.
Більше спогадів читайте у статті.
Валерію Георгійовичу Арабаджи з села Кубей на момент трагедії був 21 рік. Він працював у Болградському відділі поліції та був мобілізований до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Він потрапив у зону відчуження в 1986 році у складі зведеного загону з Одещини. Спочатку виконував транспортні завдання — перевозив людей із Прип’яті до пунктів тимчасового розселення, зокрема здійснив рейси до Кароліно-Бугаза. Згодом працював у районі блокпоста поблизу Чорнобиля, контролюючи переміщення техніки й людей у небезпечній зоні.
Найбільше його вразили умови служби: мінімальний захист від радіації (лише маски-“пелюстки”, щоденні «лазні» для змивання пилу), робота із зараженою технікою, яку одразу відправляли в «могильники», та життя в приміщенні дитсадка разом з іншими водіями. Спочатку обіцяні 9 днів відрядження перетворилися на 99 днів служби в зоні, що стало для нього психологічно найважчим випробуванням.
Більше спогадів читайте у статті.
Інтернет-видання Бессарабії
