26 квітня світ відзначає Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф. Ліквідатори наслідків Чорнобильської аварії, крім фізичного навантаження, зазнали психоемоційної напруги, залишаючись невидимими героями цієї трагедії. Сьогодні інтернет-видання “Махала” публікує відверту розповідь ліквідатора аварії на ЧАЕС, уродженця Болграда Олександра Михайловича Вдовиченка, чиє ім’я вписане до Книги Пам’яті Чорнобильців.
Випускник школи БОШ №2, офіцер запасу, виноградар, батько, дід, людина слова та обов’язку. Навесні 1987 року, коли стався вибух на Чорнобильській АЕС, йому було всього 28 років.
Коли 38 років тому до його будинку прийшла повістка з військкомату, Олександр Миколайович Вдовиченко працював бригадиром дослідного провідного господарства ім.О.В.Суворова, мав авторитет, посаду та перспективні плани на майбутнє. Але на той момент не кар’єрні амбіції визначали вибір долі.
«Я міг взяти лікарняний, вигадати відмовку, щоб залишитися. Але тоді почуття обов’язку та патріотизму переважило все. Я не міг інакше», – згадує він.
Після медичної комісії він потрапив до Одеського полку цивільної оборони, отримав форму, три дні перебував в очікуванні. А потім його відправили до Чорнобиля.
«Питної води майже не було. За тиждень зуби почорніли. Ми пили привізну мінеральну воду “Боржомі”, “Куяльник”. Жили у наметах. Раз на тиждень 2 години у клубі був концерт від провідних зірок естради. Але все трималося в таємниці. Навіть сім’я одразу не знала, де я», – розповів Олександр Миколайович.
Умови були майже фронтові. Кабіни КАМАЗу обшиті свинцем, захисні костюми шили самі — з рідкісного на той час поліетилену. Було все: страх, мовчазний героїзм, дезертири, яких доводилося ловити. Але ніхто не скаржився.
«Радіація була всюди. Металевий присмак у роті ми відчули вже в перші години. Розчищали заражену землю, вантажили до КАМАЗів, вивозили до могильників біля села Буряківка. Працювали по три хвилини на блоці – більше не можна, п’ять – сім хвилин вже смертельно. Я був заступником командира роти», – згадує Олександр Вдовиченко.
Через три місяці Олександр повернувся із зони ЧАЕС. У місцевій адміністрації в Болграді його зустрічали як героя. Вручили знак ліквідатора, посвідчення, перепустку до магазину «Ветеран», де можна було придбати дефіцитні в ті часи товари. Поставили в чергу на житло та машину.
«Була шана, повага. Записали в чергу на автомобіль — і за пів року я купив зелену «шістку». Через рік отримав ключі від квартири. Нас запрошували до шкіл, на зустрічі. Ми відчували, що нас шанують. Потім це почало вщухати», – згадує співрозмовник.
Життя після Чорнобиля було, як гра в лотерею. З урахуванням вимог і норм радіобезпеки в зоні встановили вахтовий метод роботи персоналу тривалістю 2-3 місяці. Допустима річна доза опромінення – становить 5 бер. Олександр мав дозу опромінення перевищену у 2 рази.
Через деякий час після повернення додому лікар-рентгенолог у Кишиневі сказав: «Тобі лишилося жити п’ять років. Живи на повну котушку!». Але Олександр вирішив не оформляти інвалідність і вибрав жити.
«У ліквідаціях аварії на Чорнобильській атомній станції брало участь 600 тисяч осіб із країн минулого радянського союзу. За два роки провели величезну роботу – очистили всю зону від радіації. Багато хто з тих, хто зі мною був, уже на цвинтарі. Може, я забобонний. Мені дали п’ять років, а я живу вже тридцять. І ні про що не шкодую», – розповідає Олександр Миколайович.
Були й наслідки. У Кишиневі він лікував анемію. Один раз лише, у 90-х роках, дозволив собі оздоровчу путівку у Трускавець. Решта часу — робота, сім’я і віра у свою династію довгожителів.
Через три місяці після відрядження на ЧАЕС його знову покликали, але вже як волонтера. Директор попросив знайти, хто зможе відвезти продукти харчування. Усі відмовилися. Олександр погодився.
«Навантажив фуру винограду – це близько 6 тонн. Мене пропускали через усі КПП — варто було б показати посвідчення. Два дні роздавав ящики. Пам’ятаю очі ліквідаторів: “О, виноград! Наш земляк! Вітаміни були як ковток життя у тих умовах», – згадує він.
Все, що зробив Олександр після Чорнобиля, залишилося на рідній землі. Він був бригадиром, начальником цеху, депутатом міської ради 6 скликань, заступником директора та керував колективом у 550 працівників, де 28 спеціалістів із вищими освітами, 2 тисячі гектарів землі з прибутком у десятки мільйонів. Зустрічав президента України та прем’єра на своєму підприємстві. І все це тут, на Болградській землі.
«Я люблю своє місто, як рідну матір. Тут мої батьки. Прадід та дід брали участь у військових діях. Прадід по батькові був ковалем при Спасо-Преображенському соборі. Рідний батько – начальником коньячного цеху першого винзаводу в місті. Ми тут жили та служили. Усі покоління», – розповідає з гордістю.
Його сім’я – це продовження традиції цивільної оборони. Син – начальник варти в ДСНС. Онук також вже бере участь у пожежно-рятувальних операціях після російських обстрілів. Дочка — переможниця мистецьких та вокальних конкурсів.
«Я, сину, онук – ми всі у строю. Навіть якщо без форми, але із тими ж самими принципами. На першому місці у нас – честь, громадянський борг, самовідана праця», – підкреслює він.
Зараз Олександру Миколайовичу Вдовиченку 66 років. І він вручну обробляє 3 гектари виноградника – 6000 кущів. Говорить, що це тонізує. Багато знає про рідне місто Болград. Збирає генеалогію і планує передати сімейний архів своєї родини онукам.
Він нагороджений орденом “За подвиг в ім’я людства”. Він певен в тому, що розповідати про ці сторінки історії — дуже важливо.
«Так, нас забули. І афганців, і чорнобильців. Але якби не ми — не було б того, що зараз маємо. Нехай онуки знають. Хай пам’ятають. Тому що пам’ять – це теж захист. І від байдужості, і від повторення помилок», – говорить на останок бесіди ліквідатор.
Фото з особистого архіву Олександра Вдовиченка
Інтернет-видання Бессарабії
