26 квітня 1986 року сталася найбільша за всю історію людства техногенна катастрофа – аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Серед тих, хто брав участь у ліквідації її наслідків у перші дні та місяці після смертоносного вибуху було 19 представників Ренійського району, з них четверо – ліквідатори першої категорії, решта – ліквідатори другої категорії. Багатьох із цих мужніх людей уже немає з нами, а ті, хто нині живуть, навряд чи коли-небудь забудуть, через що їм довелося пройти. Спогади ліквідаторів першої категорії Петра Мургоч і Захарія Гецой – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
Петро Мургоч народився в Рені, після школи працював водієм у радгоспі «Откормочный», потім його призвали в армію, строкову службу проходив у зенітно-ракетних військах. У чорнобильській зоні опинився в самий, можна сказати, пік подій – у травні 1986 року. Йому було всього 29 років, працював водієм пожежної охорони.
«Стільки часу вже минуло, але не можу згадувати без здригання і сліз усе те, що було. 1 травня Ренійський райвійськкомат оголосив збори. Але куди нас відправляють точно не сказали. За попередньою інформацією мали їхати до Червонознаменки Одеської області (нині с. Знам’янка Березівського району, – прим. авт.). Загалом нас вирушило 38 осіб-водіїв, кожен на своїй машині, на якій працював. Усю дорогу я думав: куди ми їдемо? Навіщо? Крутилися думки, що, напевно, направлять на кордон із Китаєм, тоді якраз знову загострилися відносини СРСР зі своїм далекосхідним сусідом. Про Чорнобильську ж аварію не знали ні сном ні духом: до 1 травня про неї ще навіть не повідомили ні по телевізору, ні в газетах – мабуть, не хотіли «псувати» людям травневі свята», – розповідав Петро Миколайович в одному зі своїх інтерв’ю автору цих рядків.
Тим часом вони приїхали, як і припускали, у Червонознаменку. Там було скупчення близько 300 одиниць техніки та спецтехніки. Після проходження деяких формальностей було оголошено: 37 машин, що приїхали з Ренійського району, повертаються назад, а 38-а – пожежна – залишається. Так почався його шлях до Чорнобиля.
«4 травня ми прибули в зону відчуження. Доїхали до ПСО-2, машину залишили там. Нас посадили в «Москвич» і привезли безпосередньо в Чорнобиль. Там був штаб. До своїх обов’язків я, як ліквідатор, приступив 6 травня, коли опинився безпосередньо на станції. На своїй пожежній машині набирав воду з річки Прип’ять і з її допомогою проводив дезактивацію – простіше кажучи, змивав радіацію, зокрема, з висотних будівель. Усе відбувалося в режимі найсуворішої секретності: ми повинні були тільки займатися своїми безпосередніми завданнями, не вступаючи ні з ким у «зайві» розмови. Я бачив наслідки вибуху (місцями валялися якісь уламки чогось), а сама смертельна радіація була, зрозуміло, невидима. Але ми її відчували: у роті відчувався металевий присмак і попутно болі в горлі. Після 23 травня моє самопочуття стало стрімко погіршуватися. Почалися запаморочення, слабкість, позиви на блювоту», – продовжує свої спогади ліквідатор.
У ці ж дні з ним трапився і трагічний випадок: на рукав пожежної машини обрушився бетонний блок, що перерізав його навпіл. З рукава, який отримав пошкодження, під величезним тиском йшла вода, його почало інерційно кидати в різні боки й в якийсь момент з усієї сили він хльоснув Петра Миколайовича по грудній клітці. Він знепритомнів і прийшов до тями вже в лікарні в Іванковому Київської області. У довідці написали, що він отримав забій, хоча насправді це був перелом.
«Загалом у зоні відчуження я пробув 40 днів, працювали з восьмої ранку до восьмої вечора. Боляче було дивитися на спорожнілі будинки, на знедолених тварин, яких, можна сказати, на наших очах розстрілювали як носіїв високих доз радіації. Пам’ятаю, до нас прибилася вівчарка, яку ми підгодовували, ховали її протягом 20 днів. Але зрештою розстріляли і її. Вплив опромінення був такий, що ми просто вже не витримували – людям з кожним днем ставало дедалі гірше й гірше, рвало з кров’ю. Дозиметри показували, що ми буквально «світилися» від радіації. І цей фон довго з нас не змивався, хоча по кілька разів на день спеціально з метою дезактивації приймали душ. Додому повертався з Білої Церкви: нас посадили на літак на військовому аеродромі. Коли вже летіли над Одеською областю, я зверху побачив і впізнав трасу, що веде на Рені. І вигукнув: уже вдома! Але вдома, на жаль, легше не стало. Дедалі відчутнішими ставали проблеми зі здоров’ям, ліг у лікарню на кілька місяців, підсумком яких став офіційний статус інваліда-чорнобильця. Але я не скаржуся: те, що було, назад уже не повернути», – каже Петро Мургоч.
Уродженець села Плавні Захарій Гецой – полковник медичної служби, у період з 31 березня по 6 червня 1988 року головний радіолог оперативної групи цивільної оборони СРСР. Член Всеукраїнської асоціації «Лікарі Чорнобиля», учасник II Міжнародної конференції «Віддалені медичні наслідки Чорнобильської катастрофи», яка відбувалася 1-6 червня 1998 року в Києві.
«Коли стався Чорнобиль, я служив у групі радянських військ у Німеччині. На мене прийшов наказ міністра оборони СРСР про відрядження як начальника оперативної групи цивільної оборони на посаду головного радіолога військової частини 06407. Спеціальним автобусом нас привезли в 30-кілометрову зону, у місто Чорнобиль, де знаходився штаб. Я вже багато чого знав про Чорнобильську аварію, про радіаційну обстановку, що склалася (адже на той момент уже минули 1 рік і 10 місяців після катастрофи). Нас ознайомили з посадовими обов’язками і секретною географічною картою розміщення військових частин і підрозділів, а також інформацією про радіаційний фон на ЧАЕС, територіях Київської області та Білорусі (райони моєї майбутньої роботи). Ми отримали низку дозиметричних і радіометричних приладів, а також форми деяких документів для обліку доз опромінення. Розмістили мене у квартирі житлового будинку, де рівень радіації (гамма-фон) був у межах 200-210 мікрорентген на годину. До відома: нормальний гамма-фон має становити не більше 20 мікрорентгенів на годину (за інтернаціональною системою СІ – 0,02 мікрозіверта на годину)», – згадує Захарій Васильович.
З огляду на те, що в його обовʼязки входили також питання охорони та безпеки праці особового складу на АЕС, а також підготовка даних для доповіді до Центрального військово-медичного управління Міноборони СРСР про стан медичного забезпечення військ та отримані дози опромінення або переопромінення, йому доводилося перебувати в безпосередній близькості від епіцентру вибуху.
«Я двічі спускався під аварійний реактор, вимірював рівень радіації та перевіряв дотримання заходів безпеки, їздив старшим навантаженого відходами автосамоскида на пункти поховання радіоактивних відходів, перевіряв якість і повноцінність харчування та водопостачання, роботу пунктів спеціальної обробки особового складу та військової техніки, проводив дозиметричні й радіометричні вимірювання та дослідження. За 68 днів перебування в зоні відчуження мені довелося проводити й службові розслідування щодо порушень норм радіаційної безпеки. Цей епізод мені запам’ятався, бо доповідав про нього в центральне військово-медичне управління Міноборони СРСР. Керівництво оперативної групи цивільної оборони дало дозвіл на спалювання на місці дерев’яних будинків міста Чорнобиля та інших сіл 30-кілометрової зони, що категорично було заборонено через неблагополучну радіаційну обстановку. При цьому утворювалися небезпечні для здоров’я як хімічні, так і радіоактивні речовини, що при вдиханні ще більш несприятливо впливало на здоров’я людей», – продовжує він.
Ще один випадок грубого порушення з боку атомників і керівництва ЧАЕС, про який повідав ліквідатор: військовозобов’язаний будівельник і зварювальник із Вірменії самовіддано «одягав» ядерного монстра в залізобетонне укриття («саркофаг»), водночас отримана ним доза опромінення вже перевищувала більш як 100 рентгенів (1 зіверт) за допустимої у 1988 році норми опромінення для тих, хто працює в 30-кілометровій зоні, у 5 рентгенів (0,05 зіверта).
«Однак зварювальник продовжував працювати, доки не захворів на променеву хворобу, і тільки наше втручання врятувало йому життя, він був негайно госпіталізований. У документах обліку доз опромінення в нього було зазначено лише 24,9 рентгена, що суперечило симптомам отриманого ним захворювання. Я і сам після другого контрольного відвідування підземного реактора заввишки в 9-поверховий будинок отримав лейкопенію (зниження кількості лейкоцитів у крові), а під час контрольних відвідувань пунктів захоронення радіоактивних відходів отримав радіаційний опік обох гомілок ніг бета-частинками. Врятувало те, що я та інші фахівці, які безпосередньо працювали на радіоактивно небезпечних місцях станції, отримували спеціальні протирадіаційні препарати», – зазначає Захарій Гецой, для якого Чорнобиль, за його власним визнанням, став особливою сторінкою життя, де він здобув загартування та неоціненний практичний досвід.
Фото з відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
