Як нащадкового жителя Білгорода-Дністровського, мене завжди тішить та обставина, що іноді в нашому стародавньому проводяться хоч часткові роботи з відновлення його колишнього, дорадянського періоду. Це, на мій погляд, повертає місту той неповторний лоск, який незмінно зачаровує як місцеву людину, так і заїжджого мандрівника.
Взяти хоч наші дороги. Точніше, ті дороги, які були років сто і більше, тому. На ділянці вул. Михайлівська вже ведуться роботи з відновлення бруківки.
Там повним ходом триває завершальний етап робіт із ліквідації провалля по – відновлення бруківки на ділянці проїжджої частини вулиці. На початку тижня на цьому місці було проведено підготовчі роботи: ущільнено ґрунт, здійснено гідроізоляцію та армування, а також залито бетонну основу.
Тут треба сказати, що саме відновленню бруківки на історичних ділянках вулиць міста мешканці Білгорода-Дністровського віддали більшість голосів під час проведеного нещодавнього опитування в місті. Якийсь час тому відновили бруківку на вулиці Миколаївській. А кілька років тому – на центральній Михайлівській, що навпроти міської адміністрації.
Я пам’ятаю себе дитиною. На початку 60-х років минулого століття більшість міських вулиць була одягнена у опуклий, міцний як алмаз, бруківок. Якось Кишинівською пройшла колона танків. З-під гусениць висікалися іскри, але хоч би один камінь тріснув!
А до речі, з Кишинівської вулиці все й починалося. Заглянемо у минуле…
Швидше за все, саме вулиця Кишинівська і є найдавнішою у місті. Хоча б, з тієї позиції, що перші посади (передмістя) розташовувалися саме в ході її маршруту. Переможне (Папуше), Випасне (Кривда), Молога та інші населені пункти процвітали саме з тієї причини, що почали забудовуватися вздовж Кишинівської – вздовж тракту, яким проходив важливий шлях із Молдови, як частини Бессарабії.
По узбіччях вулиці посадські ставили заїжджі двори, нехитрі трактири-шинки, будували магазини, пекарні, млини. За часів військового лихоліття, на які так щедрі були минулі століття, тут просувалися колони військ різних держав з їх незліченними обозами. Ішли, щоб перемогти чи… бігли, від поразки, втрачаючи пожитки та голови. Втім, деякі із загарбників залишалися на свій страх і ризик і заводили господарства, пускали етнічне коріння, що видно й досі неозброєним оком. Варто лише пильніше поглянути на деякого корінного мешканця наших місць.
На початку минулого століття проїжджу частину вулиці щільно вимостили бруківкою. У ті роки майстри цієї тяжкої праці настільки ґрунтовно працювали, що після, коли дорогою проходили колони важкої техніки, не порушився жоден камінь мощення.
Вимащувати дороги – ремесло складне. Для цього залучали спеціально навчених майстрів. Їх було не так багато у провінційному Акермані. Доводилося виписувати бригади із сусідніх полісів і навіть із самої Одеси. Контролював процес викладання гранітного каменю інженер-підрядник. Попри простий і грубий спосіб робіт, майстри досягали, можна сказати, ювелірної точності укладання каменю – весь камінь викладався на одному рівні, немов під лінійку.
До 1913 року було замощено 12,5 км доріг, у тому числі, наступні вулиці: Кишинівська, Ізмаїльська, Миколаївська, Михайлівська, Старобазарна, Грецька, Кріпосна, Шабська та Скобелівська.
1938 року в Четатя-Албі (румунська назва міста Акерман) було 26 км доріг з твердим покриттям. Граніт для замощення вулиць здобували у Олександрівських та Мигейських кар’єрах біля Вознесенська.
Ну, і, якщо вже заговорили про вулицю Кишинівську, не можу не згадати рибозавод із віковою історією. Заснував підприємство у 30-х минулого століття якийсь бізнесмен із Бухареста – Штефанеску, а керував тут його намісник – Ілієску. На заводі в основному виробляли консерви з цінних видів риб та різні рибні делікатеси. Для працівників же заводу, яких було трохи більше 20 чоловік, щодня варили юшку з простого, але жирного бичка, тарані та карасів у величезному мідному казані. Тягати додому консерви суворо заборонялося. Проворований миттю опинявся за воротами заводу, при чому, без розрахунку і з побитою палицею спиною, щоб не повадно було…
У радянські часи завод стрімко розрісся, випускав незліченну кількість консервної продукції і мав свої цехи копчення (нині там розташований спортивний майданчик).
Цілком пропорційно зростала і крадіжка на заводі. А як без цього!
За деякими даними, тільки в день із заводу всі, починаючи від керівництва та закінчуючи охоронцем, витягували до тонни консервів, свіжомороженої, копченої та солоної риби, дефіцитної прованської олії, томат пасти та іншого. І, ось, іди ж ти – збитків не спостерігалося! Рибозавод, як філія одеського головного підприємства «Антарктика», перебував у лідерах за всіма показниками. Нині він зруйнований, пустельний, мовчазний, мов купа іржавіючого мотлоху, обгородженого парканом.
На початку 70-х минулого століття на вулиці, про яку йде розмова, був побудований ще один гігант місцевого масштабу – завод Опорів. Тут працювало понад тисячу городян. А нині тут гуляє лише вітер, та копошаться якісь малі підприємства, намагаючись вистояти, тобто вижити в цьому дивному світі парадоксів, абсурду і зрад…
Разом із заводом Опорів Кишинівською була прокладена потужна магістраль каналізації. Згодом вона стала притчею в язицех не лише обласного, а й державного рівня, бо, зруйнувавшись, втілилася в небезпеку №1 для Дністровського лиману, що б’є поруч свою хвилю…
Повертаючись до наших бруківок.
Нині у місті розроблений план замощення деяких вулиць «старого» міста. Як він втілиться у життя – покаже час. Але справа ця добра – однозначно.
Інтернет-видання Бессарабії
