Сьогодні в Україні День памʼяті жертв голодоморів. З цього приводу інтернет-видання “Махала” підготувало добірку статей, в яких можна прочитати спогади мешканців Бессарабії про ті жахливі часи.
Катерина Антонівна Кулаксиз, у дівоцтві Хаджиогло, народилася в 1931 році у селі Виноградівка, все життя пропрацювала тут. Спочатку 10 років касиром у колгоспі, потім понад 30 років рахівником-касиром у сільській раді.
Голодомор жінка добре пам’ятає, адже їй на той момент було вже 11 років. Від смерті від голоду її та її шістьох братів та сестер врятувала мама.
Історію родини Хаджиогло читайте за посиланням.
У Південній Бессарабії від голоду загинуло 112 986 осіб, серед яких діти. Але вже очевидно – ця цифра набагато вища, враховуючи, що офіційні списки смертей у 1946-1947 роках у районних РАЦСах не відповідали дійсності, оскільки дані були занижені в кілька разів. І це важливо не лише знати, а й пам’ятати.
Ми зібрали спогади очевидців голоду у Болградському районі. Багатьох із них уже немає в живих, але вони встигли увічнити свої спогади у пам’яті дітей, онуків, інтерв’ю, книжок. Прочитати статтю можна за посиланням.
Для Котловини Ренійської громаді тема голодомору 1946-1947 років особливо чутлива, адже у цьому селі, за деякими оцінками, тоді загинуло від голоду близько 60% мешканців. До наших днів дійшли численні свідчення тих, хто пережив цей страшний час. Своїми спогадами з журналістом інтернет-видання «Махала» поділилася ветеран праці, колишній вчитель Котловинської школи Марія Хаджиогло.
Їй тоді було всього 4,5 роки, але вона чітко пам’ятає багато подій тієї жахливої пори. У родині було троє дітей, два її старші брати та вона. Батька та чотирьох його братів відправили на трудовий фронт до Челябінська, а мати з дітьми залишилися. По сусідству з ними жили старики Панчиогло, бабуся Зоня та дідусь Вася. Їх родина була більш-менш заможною, вони допомагали. Якби не їхня підтримка, жінці з дітьми довелося б зовсім туго, бо зовсім не було чого їсти.
Історію родини Хаджиогло читайте за посиланням.
Петро Петрович Свинар народився у 1933 році в селі Делень. У родині було шестеро дітей — три сестри й три брати. Освіту здобував у румунській школі, де закінчив чотири класи. У віці восьми років став напівсиротою – від страшної хвороби померла його мати. В дитинстві Петра було все: війна, злидні та голод.
У 1946 році його на виховання взяла старша сестра Надія, яка мешкала в селі Новоселівка неподалік Делень. Вона вже була заміжня — її чоловік працював охоронцем на хлібоприймальному підприємстві «Аліяга». Надія стала для Петра рідною людиною, а її сім’я — шансом вижити у важкі голодні часи.
Історію Петра Петровича можна почитати за посиланням.
Найболючішими спогадами для Олени Семенівни є спогади про післявоєнні роки, коли довелося пережити голод. За її словами, розкуркулення, організоване радянською владою, почалося в селі у 1946 році. Його здійснювала група місцевих жителів, які перейшли на бік нової влади. У народі їх називали «яструбками».
«Наші комори ломилися від зерна. Якби “яструбки” не прийшли й не забрали все до останнього, ми б не знали, що таке голод. Так, у 1946–1947 роках була посуха, але наших запасів хліба вистачило б, щоб пережити ці важкі часи. Комусь вдалося втекти, а ті, хто залишився в селі, пережили страшне горе», – розповідає пані Олена.
Тоді померло дуже багато людей – точної кількості Олена Семенівна не пам’ятає, але, мабуть, понад тисячу. Підводи їздили селом, збирали померлих по дворах і відвозили їх на кладовище, де всіх ховали у спільній братській могилі. Сьогодні на тому місці встановлено пам’ятник.
Історію Олени Семенівни можна почитати за посиланням.
Після завершення Другої світової війни Україна зіткнулася з новою трагедією – голодом 1946-1947 років, який охопив чимало регіонів, зокрема Бессарабію. Причини цієї катастрофи крилися у несприятливих кліматичних умовах, неврожаях та жорсткій політиці радянської влади, яка вимагала виконання хлібозаготівельних планів, навіть коли люди страждали від нестачі продовольства. Цей період залишив по собі болісні спогади. Свідчення місцевих мешканців, які пережили ці трагічні часи, дають нам змогу краще зрозуміти масштаби трагедії та зберегти пам’ять про її жертв. Їхні розповіді допомагають усвідомити, що навіть у найтемніші часи люди намагалися вижити і підтримувати одне одного. Журналістка інтернет-видання «Махала» знайшла свідків голоду 1946-1947 років у Бессарабії, які пролили світло на важкі випробування, що випали на їхню долю. Прочитати статтю можна за посиланням.
Іван Георгійович Узун народився 23 серпня 1932 року в селі Дельжилєр, яке на той час входило до складу Королівської Румунії.
На запитання, чи пам’ятає він румунський період та голодомор 1946–1947 років, відповідає:
«Це не просто спогади – це події, які досі стоять у мене перед очима».
У 1946 році, після завершення Другої світової війни, нова радянська влада розпочала примусове вилучення землі та майна у жителів села Дельжилєр. Родина Івана Георгійовича категорично відмовилася віддавати свою землю до колгоспу. Врешті-решт, частину наділу все ж конфіскували, а решту залишили у власності сім’ї, проте її перенесли якомога далі – аж до межі із селом Павлівка.
«Окрім землі та майна, «яструбки» стали вилучати у селян зерно, що призвело до штучного голоду. Багатьох чоловіків з нашого села відправили на Урал у 1945 році. На нашій вулиці жив дуже заможний чоловік, якого всі знали як Бондарувколювого Пилипа. «Яструбкам» була потрібна фізична сила, тому вони примушували таких молодих хлопців, як я, вивозити його зерно до Сарати, де ми скидали його просто неба, на мокру землю. Дощ, а потім сніг, падали прямо на ці купи зерна. Воно так і залишилося там гнити, а згодом його просто спалили – у той час, коли сотні людей пухли від голоду», – згадує Іван Георгійович ті трагічні події.
Повністю статтю про життя Івана Георгійовича можна прочитати за посиланням.
Уродженка села Главані Арцизької громади Йона Тукусер презентувала в Болгарії документальний фільм про голод, який панував в Бессарабії в 1946-1947 роках.
Фільм має назву «Антропофаг». Його зйомки проходили на території Бессарабії у 2018 році. В фільмі зафіксовані особисті історії виживання від голоду та антропофагії (канібалізму) в Одеській області. Герої фільму – мешканці Болградського району. Багатьох з них вже немає в живих.
Подивитись фільм можна за посиланням.
Інтернет-видання Бессарабії
