Після завершення Другої світової війни Україна зіткнулася з новою трагедією – голодом 1946-1947 років, який охопив чимало регіонів, зокрема Бессарабію. Причини цієї катастрофи крилися у несприятливих кліматичних умовах, неврожаях та жорсткій політиці радянської влади, яка вимагала виконання хлібозаготівельних планів, навіть коли люди страждали від нестачі продовольства. Цей період залишив по собі болісні спогади. Свідчення місцевих мешканців, які пережили ці трагічні часи, дають нам змогу краще зрозуміти масштаби трагедії та зберегти пам’ять про її жертв. Їхні розповіді допомагають усвідомити, що навіть у найтемніші часи люди намагалися вижити і підтримувати одне одного. Журналістка інтернет-видання «Махала» знайшла свідків голоду 1946-1947 років у Бессарабії, які пролили світло на важкі випробування, що випали на їхню долю.
Після закінчення Другої світової війни здавалося, що найстрашніше вже позаду. Але на південь України накотилося нове випробування – голод. Ця трагедія вразила серця людей, які тільки-но починали відновлювати своє життя після війни.
Голод 1946-1947 років у Бессарабії був наслідком трагічного збігу природних і політичних факторів. У 1946 році регіон накрила жорстока посуха. Поля, що зазвичай забезпечували місцевих жителів хлібом і городиною, залишилися майже порожніми. Але посуха була лише початком біди. Радянська влада, керуючись своїми економічними ідеями, не зважала на реальні потреби населення. Виконання плану хлібозаготівель стало абсолютним пріоритетом. Навіть той мізер, що виростили люди, змушували здавати.
Бессарабія, яка тільки нещодавно увійшла до складу радянського союзу, стала ареною жорсткої політики. Селяни, що звикли до самостійного господарювання, опинилися в умовах, коли держава забирала все: зерно, врожай, худобу. На додачу, війна залишила багатьох людей без засобів для існування – чоловіків, що загинули на фронті, замінити було нікому.
У села прийшов справжній голод. Їсти було нічого. Люди почали шукати порятунку в тому, що росло навколо: їли траву, жолуді, картопляні лушпайки. У селах Бессарабії з’явилися нові «рецепти виживання»: їжу інколи виготовляли зі сурогатів – насіння бур’янів, кукурудзяного лушпиння або навіть кісток.
Голод забирав життя людей, інколи – цілими сім’ями. Ті, хто залишався, намагалися ділитися останнім – чи то шматком хліба, чи порцією ріденької каші. Попри все, люди допомагали одне одному.
Період 1946-1947 років залишив важкий слід у пам’яті жителів Бессарабії: занепад господарств, висока смертність, втрата довіри до влади. Але були й інші наслідки. Після цього періоду жителі Бессарабії ще більше почали цінувати взаємопідтримку, громаду, сім’ю. Ті, хто вижив, передавали ці уроки своїм дітям.
Спогади жителів та уродженців села Кам’янське Арцизької громади лише є підтвердженням лихоліття тих часів.
Цуркан Євдокія Дем’янівна, 1935 року народження, уроженка і жителька Кам’янського, у минулому вчителька початкових класів Кам’янської школи, пам’ятає, як важко було у період голоду.
«У 1945 році завершилася війна, і одразу після цього, у 1946 році, стався неврожай, а точніше — врожайність була вкрай низькою. Але голод стався не через це, а через те, що Сталін віддав наказ забрати зерно в людей. Спочатку заходили до “куркулів”, а потім почали ходити до усіх підряд по селу, щоб відібрати хліб. Багатьох “куркулів” після цього ще й відправили в заслання до Сибіру» – каже Євдокія Дем’янівна.
Батьки пані Євдокії підготувалися до зустрічі непроханих “гостей”. Вона розповідає, що в них була недобудована кухня, і мама з татом заховали частину зерна в порожнину між балками. На ці порожнини наклали дошки та замазали їх глиною. На горищі її батько залишив небагато зерна, щоб не викликати підозри. Євдокії Дем’янівні дуже добре запам’яталося, як представники влади їздили по дворах і відбирали в людей усе зерно начисто, до них також заходили. Але завдяки передбачливості її батьків їхня родина вижила. «У нас була крупорушка, за допомогою якої ми робили з зерна крупу та їли різні каші. Звичайно, ми на всьому економили, і тоді навчилися їсти навіть те, що раніше не любили. Наприклад, мій батько, хоч і був молдованином, але ненавидів мамалигу. А в голод вона стала його улюбленою стравою, і він постійно питав маму: “Ганно, коли ти знову звариш нам мамалигу? Ти давно її не варила?”», – розповідає пані Євдокія.
Також сім’ю врятувало те, що в них не відібрали корову й овець. Багато кам’янчан, щоб вижити, подавалися до Львова. Туди возили молдавські килими, які там користувалися великим попитом, а назад привозили зерно. Хтось у Львові навіть влаштовувався на роботу, щоб пережити скрутні часи.
«У мами був один рідний брат, а в тата — четверо братів і сестер. Ми ділилися з родичами їстівними запасами й підтримували їх, тому вони всі залишилися живі. Але не всім вдалося пережити скрутні часи. По сусідству жила родина з семи дітей і батьків. Вони загинули від голоду всі до одного. Пам’ятаю, як приїхали й погрузили їх, наче сірники, на повозку й вивезли. Такі випадки були далеко не поодинокими по всьому селу. Загиблих рахували сотнями. На кладовищі рили довгі траншеї, у які скидали й закопували померлих», – ділиться Євдокія Дем’янівна спогадами.
Пані Євдокія згадує як по сусідству ще жили двоє хлопців із матір’ю. Періодично ця жінка виїжджала до Львова, щоб щось продати й привезти харчі. Коли її не було вдома, хлопці виходили на вулицю, сідали на спризьбу і голосно кричали: “Хочемо їсти! Хочемо їсти!”. «Матері було жаль хлопців, вона брала трохи їжі й підгодовувала їх», – каже пані Євдокія.
В ті часи гостро бракувало також засобів гігієни. Майже всі жителі села страждали на педикульоз. «Пам’ятаю, як по тілах померлих, яких завантажували на повозки, повзали великі воші — це було жахливе видовище. А жінки виходили на вулицю, клали голови на коліна одна одній і вичісували їх. У нас із сестрами воші теж були, але небагато, бо мама старалася слідкувати за нашою гігієною. Колись вона працювала в багатих людей, які мали всі необхідні інгредієнти і самостійно виготовлювали мило. Саме там, спостерігаючи за цим процесом, мама навчилася варити мило і тому ми не мали з цим таких великих проблем, як інші», – згадує пані Євдокія.
У голодну зиму 1946–1947 років люди не цуралися їсти собак, котів, горобців, ворон. Частими були крадіжки, особливо худоби. На вулиці, де жила Євдокія Дем’янівна, організували чергування: чоловіки вночі обходили двори, намагаючись протидіяти злодійствам.
«Ми часто ховали від мами шматочок хліба чи мамалиги й ділилися з подругами. А одного разу жінка з сусідньої вулиці зайшла в наш дім, коли мами не було, знайшла плацинди, які мама приготувала, і забрала їх, залишивши нас без обіду», – розповідає пані Євдокія.
Євдокія Дем’янівна каже, що навіть у ті часи, більшість людей все ж-таки залишалися людяними. «Мій тато був каменярем. Якось у Кілії, куди він поїхав продавати свої вироби, він позичив гроші незнайомому чоловікові. Той через тиждень приїхав до нашого села у базарний день й повернув татові борг», – згадує вона нетиповий для того часу випадок.
Голод тривав до весни 1947 року. Навесні з’явилася рослинність, а влітку — перша городина і потроху люди почали оговтуватися. «Україна багато постраждала через дії радянського союзу. Якби в людей не забрали зерно, вони б легко пережили той неврожайний рік. Ви знаєте, зараз також триває війна і я вважаю, що якщо вона завершиться перемогою України, то голоду не буде, а якщо переможе росія, нас теж може очікувати голодовка як після Другої світової війни. Путін мріє знищити нашу українську націю, тому я впевнена, що він влаштує тут голод. Нам залишається тільки очікувати на перемогу України, інакше буде ще більша біда, ніж та, що спіткала українців у 1946-1947 роках», – вважає пані Євдокія.
Георгій Пантелійович Топалов, народився у 1936 році і провів своє дитинство та юність у селі Кам’янське, а зараз проживає в місті Одеса. Його родина жила в центрі села, де мешкала найзаможніша частина населення, здебільшого колишні підприємці.
«Наша родина і сусіди не голодували, хоча й доводилося себе обмежувати. Але я бачив, що в селі панував голод, особливо серед тих, хто не мав професії або раніше працював на заможних господарів», – згадує пан Георгій. Він розповідає, що багато людей, переважно з найбіднішого прошарку населення, помирали. Особливо це були ті, хто жив у «бурдейках» (напівземлянках) і заробляв на життя батраками.
Батько Георгія Пантелійовича був шевцем – усе життя займався пошивом і ремонтом взуття. За часів румунської влади мав велику майстерню з найманими працівниками, але після війни економічна ситуація змінилася. Найманців довелося відпустити, проте батько продовжив працювати самостійно. Грошей за свою роботу не брав, натомість отримував продукти: молоко, яйця, бринзу… Завдяки цьому родина не відчувала такої скрути, як інші жителі Кам’янського у період голоду.
«Найбільше страждала молдавська сторона села – там люди були значно бідніші, ніж на українській частині», – додає Георгій Пантелійович.
Пан Георгій згадує, як його старший товариш Мішуліка Сандульський розповідав про те, що відбувалося з тілами померлих, бо сам був серед тих, хто їх збирав: «Спочатку їх збирали по селу на підводі, потім везли до моргу при лікарні. Там записували їхні дані, обробляли тіла й ховали на кладовищі. Особисто я цього не бачив, але розмов про це було багато».
Люди намагалися вижити, хто як міг. Їли лободу, виловлювали ховраків. Водночас зросла злочинність – когось грабували, когось навіть убивали. Один із друзів пана Георгія, на ім’я Іон, разом зі своєю сестрою Февронією вирушили на Донбас, рятуючись від голоду. Згодом Іон, коли приїжджав на батьківщину, із гордістю розповідав, що зміг не лише пережити важкі часи, а й стати шахтарем.
У 1946–1947 роках Георгій Пантелійович ще був школярем. Він пам’ятає, як у школі дітям видавали по шматку сірого хліба і горохову «баланду». Це було для багатьох єдиним порятунком від голоду.
«На середину 1947 року життя стало трохи легшим. Колгоспникам почали видавати по 400 грамів кукурудзи, і люди стали їсти більше мамалиги, яка рятувала від голоду. Смертність поступово знизилася», – розповідає пан Георгій.
Олександра Дмитрівна народилася у селі Кам’янське в 1942 році і прожила там усе своє життя. Вона була ще маленькою дівчинкою під час голоду 1946–1947 рр., проте ці події залишили яскравий слід у її пам’яті.
Окрім пані Олександри, у родині виховувалися ще дві дівчинки – Любов і Клавдія. Батько залишив сім’ю, і весь тягар турбот ліг на плечі їхньої матері.
«Коли почався голод, дещо із зернових мама встигла заховати, перш ніж у наш будинок прийшли непрохані гості й почали нишпорити скрізь у пошуках зерна. Але коня вберегти не вдалося – його відібрали. Мати варила нам кашу з лободи з додаванням невеликої кількості дерті, яку ми мололи на жорнах. Із дерті вона також пекла нам малаї в печі.
Ми жили дуже бідно: начиння в хаті було мінімальним, а спати доводилося на матрацах, набитих соломою. Однак завдяки працьовитості нашої мами ми змогли пережити цей важкий період життя», – згадує пані Олександра.
Інтернет-видання Бессарабії
