У часи, коли ми звикли нарікати на обставини, варто згадати про тих, хто пройшов крізь справжнє пекло — війну, голод, сирітство — і не лише вижив, а й зумів зберегти гідність, людяність і жагу до життя. Саме такою була життєва дорога Петра Петровича Свинара з села Делень. Щоб дізнатися більше про його долю, журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з його онуком — Павлом Гафінцем.
Петро Петрович Свинар народився у 1933 році в селі Делень. У родині було шестеро дітей — три сестри й три брати. Освіту здобував у румунській школі, де закінчив чотири класи. У віці восьми років став напівсиротою – від страшної хвороби померла його мати. В дитинстві Петра було все: війна, злидні та голод.
У 1946 році його на виховання взяла старша сестра Надія, яка мешкала в селі Новоселівка неподалік Делень. Вона вже була заміжня — її чоловік працював охоронцем на хлібоприймальному підприємстві «Аліяга». Надія стала для Петра рідною людиною, а її сім’я — шансом вижити у важкі голодні часи.
У страшні голодні роки 1946–1947 тринадцятирічний Петро ночами нишком ходив до чоловіка сестри, брав зерно і приносив його Надії. Вона пекла коржики, а Петро носив їх батькові в Делень, який залишився там із молодшою донькою. Це була боротьба за виживання. У ті роки багато людей помирали просто від голоду. Саме тоді пішли у невідомому напрямку та зникли двоє рідних братів Петра.
«Під час одного з таких походів до батька Петра затримали співробітники НКВС. Вони стали перевіряти, що він несе і кому. Посадили його в бричку, щоб відвезти до відділку в село Главані. Але хлопцеві вдалося втекти — він мав із собою гострий предмет, яким поранив енкаведиста, зупинив бричку і втік навмання. Так він добіг не оглядаючись назад до Новоселівки, до сестри, і врятувався» – розповідає Павло Гафінець.
Під час наступного походу в Делень Петро знайшов свого батька мертвим — була зима, тіло лежало, накрите кожухом. Молодша сестра, яка залишалась із ним, накинулась на коржики й невдовзі почала почуватись зле. Через рідке харчування в неї стався заворот кишок — дівчинка теж померла.
Павло пригадав ще одну подію з життя свого дідуся, яка ледь не стала для нього фатальною.
«Якось у Новоселівці до бабусі Надії завітав сусід, що мешкав по той бік вулиці. Він попросив дозволу позичити Петра, аби той допоміг йому підняти дружину, яка, за його словами, впала, бо їй раптово стало зле. Сусід скаржився, що зовсім знеміг і не здатен підняти її самотужки. Коли дідусь Петро зайшов до кімнати, то побачив, що жінка спокійно сидить на ліжку. Це одразу викликало у нього підозру. Розвернувшись, щоб вийти, він раптом зіткнувся із сусідом, який стояв за його спиною з ножем у руці. Від страху дідусь знайшов у собі сили, штовхнув чоловіка дверима й кинувся тікати. На зворотному шляху додому він провалився під лід у балці, що протікала посеред вулиці. Коли дістався додому, ще довго не міг оговтатися від шоку, що його щойно ледь не з’їли сусіди», — розповів Павло.
Страшні, голодні роки залишили глибокий слід у житті Петра Петровича: до кінця своїх днів він мав звичку носити з собою або класти під подушку горбушку хліба — на всяк випадок.
Попри всі страшні втрати, пан Петро вижив. У цьому велика заслуга родини Мераджі з Новоселівки — зокрема сестри Надії. Сьогодні нащадки цієї родини — Ірина Римарчук, донька Надії, та її чоловік Микола — пам’ятають цю історію як частину родинного коріння.
У середині 1950-х років Петро Петрович переїхав до Арциза, де кілька років працював на комбінаті із заготівлі зернових. Він мав намір отримати земельну ділянку для будівництва будинку, однак йому відмовили, оскільки він мав сільську прописку.
Згодом, разом із маленькою дитиною та молодою дружиною, він повернувся до батьківської хати, в якій не жив ще з 1946 року. Будинок був у занедбаному стані, майже повністю зруйнований. Завдяки наполегливості й важкій праці Петро Свинар зумів звести нову велику оселю й облаштувати життя на рідній землі.
Петро Свинар став пастухом, грав на весіллях, ювілеях, хрестинах практично по всьому колишньому Арцизькому району упродовж довгих тридцяти років, хоч і не мав музичної освіти. Його знали дуже багато людей, любив спілкування, умів підтримати будь-яку розмову. Він створив власну сім’ю, виховав сина Федора 1955 року народження і доньку Євгенію 1960 року народження.
За словами Павла Гафінця, його дідусь Петро Петрович навчився грати на музичних інструментах ще змалку: ночами піднімався на горище, щоб не заважати іншим, і самостійно вчився грати на маленькій гармоні. Вже з 15 років і аж до початку 1990-х років він захоплював людей своєю музичною грою на різних урочистостях.
Саме Петро Петрович став першим учителем гри на гармоні Чербаджи Павла Павловича, який згодом багато років очолював Деленський Будинок культури й також здобув славу талановитого музиканту.
«Окрім музики, дідусь усе життя займався вівчарством. Багато батьків віддавали йому в помічники своїх дітей. І я також проводив із ним усе літо на пасовищі, живучи в землянці на кошарі. Бабуся привозила нам їжу на віслюку, а вечорами дідусь заварював чай на вогнищі й починав розповідати болгарські народні казки. Це були найцікавіші історії в моєму житті — жодна книжка з ними не могла зрівнятися», — ділиться Павло.
Петро Свинар був знаним казкарем на все село. Його харизматичні, веселі й барвисті розповіді захоплювали і дорослих, і малих. Він умів тримати увагу слухачів, створюючи атмосферу чарівного світу.
Останні роки життя пан Петро провів у місті Арциз, у домі своєї доньки Євгенії та онука Павла Гафінця. Після смерті дружини, у поважному віці він потребував родинної опіки, тож сім’я вирішила взяти на себе турботу про батька й дідуся.
Спочатку Петру Петровичу було важко звикнути до життя в місті — його тягнуло назад, на батьківщину. Проте з часом він адаптувався до нових умов і дожив свій вік у Арцизі, де й помер на 93-му році життя.
До останніх днів він зберігав ясний розум і добре здоров’я. Смерть настала раптово — під час сну. За заповітом Петра Петровича, його поховали на Деленському кладовищі, на рідній землі, поруч із дружиною та предками його роду.
«Мій дідусь завжди був прикладом сили духу, тепла й життєлюбства. Його історія — частина історії нашої землі, Бессарабії. Пам’ятати такі долі — обов’язок нашого покоління. Не для жалю, а для усвідомлення того, якою ціною здобуто можливість жити, працювати, творити. І якою відповідальністю є передати це далі», – розповідає Павло Гафінець, громадський діяч і активний житель міста Арциз.
Інтернет-видання Бессарабії
