Іван Георгійович Узун – мешканець села Дельжилєр Татарбунарської громади Білгород-Дністровського району, якому цього року виповниться 93 роки. Він став свідком буремних подій в історії України, пережив чимало випробувань, але знайшов секрет довголіття у праці. Останні десятиліття свого життя він присвятив ковальській справі і до нещодавна залишався єдиним ковалем у рідному селі. Щоб більше дізнатися про його життєвий шлях, журналістка інтернет-видання «Махала» завітала до нього в гості.
Іван Георгійович Узун народився 23 серпня 1932 року в селі Дельжилєр, яке на той час входило до складу Королівської Румунії.
На запитання, чи пам’ятає він румунський період та голодомор 1946–1947 років, відповідає:
«Це не просто спогади – це події, які досі стоять у мене перед очима».
У румунський період сім’я Івана Георгійовича за тодішніми мірками вважалася середняцькою. Вони мали частину землі у своїй власності, а ще частину орендували. Змалку Іван звик до праці – вже у восьмирічному віці йому довірили управляти конем під час жнив.
«Ми не були багатими, але, як на мене, жили непогано, бо багато працювали. У ті часи було так: хто працював – той і мав», – згадує він.
За його словами, життя значно ускладнилося після повернення румунської влади у 1941 році. Під час Другої світової війни румунська адміністрація мобілізувала частину чоловіків для участі у бойових діях на боці Німеччини проти СРСР.
«Тоді також почали відбирати худобу. У селі майже не залишилося коней – нічим було обробляти землю. В ті роки вся робота трималася на конях: ними орали, сіяли, збирали врожай. Без коня родина не могла вижити», – розповідає Іван Георгійович.
За румунської влади в Дельжилєрах не було жодного підприємства – єдиним способом заробітку залишалося сільське господарство. Усі необхідні для господарства речі доводилося купувати на базарі в Ташлику або Татарбунарах, адже власного ринку в селі не було.
Іван Георгійович згадує, як у 1940 році німці, що проживали в сусідніх селах Надеждівка та Плоцьк, масово покидали Бессарабію. Вони брали з собою лише необхідні речі – усе майно мало вміститися в одну підводу.
«Коли німці залишали Бессарабію, вони були впевнені, що дістануться Німеччини на своїх підводах. Проте, коли прибули до Румунії, їх усіх завантажили у вагони й доправили до місця призначення залізницею. Таким чином, усе майно, яке вони взяли з собою, залишилося в Румунії. Були й такі німецькі сім’ї, що не мали транспорту для виїзду, але Гітлер наказав купити для них коней і повозки, щоб вони змогли покинути Бессарабію», – розповідає пан Іван.
За словами старожилів, після від’їзду німців у Бессарабії залишилося багато худоби, зокрема свиней та корів. Очевидці бачили вантажівки, наповнені свинями, які проїжджали через Дельжилєр із сусіднього німецького села. Подейкували, що всю цю худобу вивезли до Росії.
До від’їзду німців багато жителів Дельжилєра винаймались у них на різні роботи. Іван Георгійович зазначає, що вони жили значно краще за болгар і добре ставилися до найманих працівників. Водночас вони не терпіли обману та крадіжок – за такі вчинки могли суворо покарати.
«Мені розповідали, що багато наших болгар навчалися у німців і здобували собі ремесла, які забезпечували їм безбідне життя. Вони ставали ковалями, столярами, шорниками, шевцями…», – ділиться спогадами Іван Георгійович.
У 1946 році, після завершення Другої світової війни, нова радянська влада розпочала примусове вилучення землі та майна у жителів села Дельжилєр. Родина Івана Георгійовича категорично відмовилася віддавати свою землю до колгоспу. Врешті-решт, частину наділу все ж конфіскували, а решту залишили у власності сім’ї, проте її перенесли якомога далі – аж до межі із селом Павлівка.
«Окрім землі та майна, «яструбки» стали вилучати у селян зерно, що призвело до штучного голоду. Багатьох чоловіків з нашого села відправили на Урал у 1945 році. На нашій вулиці жив дуже заможний чоловік, якого всі знали як Бондарувколювого Пилипа. «Яструбкам» була потрібна фізична сила, тому вони примушували таких молодих хлопців, як я, вивозити його зерно до Сарати, де ми скидали його просто неба, на мокру землю. Дощ, а потім сніг, падали прямо на ці купи зерна. Воно так і залишилося там гнити, а згодом його просто спалили – у той час, коли сотні людей пухли від голоду», – згадує Іван Георгійович ті трагічні події.
Старожил переконаний, що відібраним у Пилипа зерном можна було врятувати від голоду щонайменше половину села. Він наголошує, що це був дуже працьовитий чоловік, який нажив своє добро чесною працею, проте «яструбки» вважали його куркулем, що підлягав розкуркуленню.
Іван Георгійович також згадує, що для організації розкуркулення та колективізації в Дельжилєр направили директора одного з великих заводів Дніпропетровської області.
«Він повністю виконав свою місію – насильно відібрав у людей землю та створив перший колгосп. Нас, тих, хто тяжкою працею наживав своє майно, зневажливо називали «куркулями», – згадує старожил гіркі події минулого.
Пан Іван вважає, що місцевими жителями, які ставали «яструбками», керували ненависть і заздрість до тих, хто жив у достатку.
Голод пережили важко, але до приходу «яструбків» родина встигла заховати значну кількість зерна в різних місцях так, що його не змогли знайти. Саме завдяки цьому запасу вдалося пережити найтяжчі часи. За словами Івана Георгійовича, сім’ї, які не встигли зробити схованки, зазнали страшного лиха.
«Окрім цього, батько продав двох коней із трьох, що ми мали, а також одного бичка, що теж стало відчутною підтримкою», – додає він.
Близько тридцяти родин у селі, які відмовилися вступати до колгоспу, отримали земельні наділи під Павлівкою. Пан Іван згадує, що протягом року вони самостійно обробляли свої поля, вирощували пшеницю та кукурудзу, проте зрештою влада примусила їх стати частиною колгоспу, незважаючи на їхню незгоду.
«Мало того, що в нас відібрали землю, так ще й висунули умову: ми мали передати її до колгоспу вже обробленою та засіяною, а крім того – здати насіння для майбутнього посіву», – з болем згадує старожил.
«У 1947 році, коли в нас остаточно відібрали землю, я пішов працювати у колгоспну кузню, а в 1950 році – поїхав навчатися. У 1952 році мене взяли працювати в колгосп комбайнером, але незабаром призвали в армію», – розповідає Іван Георгійович.
Після служби в армії він пропрацював комбайнером у колгоспі до 64 років, за винятком короткого періоду з 1959 по 1964 рік, коли працював водієм вантажівки.
Вийшовши на пенсію, пан Іван знову повернувся до справи, з якої починав свій трудовий шлях у колгоспі, – ковальства. Спочатку працював у колгоспній кузні, а згодом облаштував власну майстерню вдома.
«Роботи вистачало. До мене зверталися не лише жителі нашого села, а й приїздили із сусідніх. Я робив колеса, культиватори, випрямляв стійки, але основна частина моєї діяльності була зосереджена на виготовленні мотик і підвод», – згадує старожил села Дельжилєр.
Іван Георгійович зізнається, що активно приймав замовлення і працював у своїй кузні аж до 91 року. Він вірив, що праця була його найкращими ліками.
«Уродженці нашого села, лікарі Петро Ілліч Кічук та Іван Михайлович Йовчев, радили мені ніколи не сидіти склавши руки, а постійно працювати, бо праця продовжує життя. І тепер я з ними повністю згоден. Впевнений, що секрет мого довголіття полягає саме в тому, що я ніколи не цурався роботи», – запевняє пан Іван.
На 92-му році життя він почав відчувати втому та біль у спині, тому поступово зменшив обсяги роботи. Спочатку став відмовляти жителям сусідніх сіл, а згодом і зовсім припинив займатися ковальською справою. Проте й досі час від часу заходить до своєї кузні – адже іноді в ньому знову прокидається бажання вдарити молотом по наковальні.
Попри свій поважний вік, пан Іван досі сам керує легковим автомобілем, який чотири роки тому подарував йому син.
Так само він не залишається байдужим до подій у країні. Іван Георгійович уважно стежить за перебігом російсько-української війни, щиро вірить у перемогу України та мріє дожити до того дня, коли з усіх куточків пролунає довгоочікувана фраза: «Україна перемогла!». Він прагне побачити справедливість і мир, щоб майбутні покоління жили у вільній та щасливій країні.
Інтернет-видання Бессарабії
