Коли подружжя Дергачових з Рені вирішило усиновити дитину, багато хто почав відмовляти їх від цього кроку. «Вам уже не двадцять і навіть не тридцять, – казали друзі та знайомі, – навіщо брати на себе таку відповідальність?» І додавали: «Ще невідомо, як уживетеся, чи не доведеться його назад віддавати». Але Ірина Олексіївна та Валерій Володимирович були непохитними. Так у їхній родині з’явився хлопчик Яків, уродженець одного з міст Одеської області, якому на той момент було 10 років. Уже три роки він живе з новими батьками. Родина Дергачових розповіла журналісту видання «Махала», що після перенесених потрясінь вони знайшли сина і намагаються дати йому все найкраще. Також вони поділилися своїм досвідом з усиновлення дитини.
Вперше життя випробувало їх на міцність у червні 1999-го: внаслідок нещасного випадку подружжя втратило 13-річного сина Володимира. Другого жорстокого удару доля завдала у грудні 2020 року, коли не стало 29-річної доньки Ірени. Дівчина викладала фізику у Ренійському ліцеї №6 (нині опорна школа №6). Вона з дитинства страждала на важку форму цукрового діабету, і коли захворіла на ковід, то підступна хвороба не залишила їй шансів.
Батьки втратили двох із трьох своїх дітей. Поява в сім’ї веселого, допитливого, рухливого і часом неслухняного Яші наповнило життя подружжя новим змістом.
«Після сороковин доньки чоловік сказав мені: «Все, що потрібне для життя, у нас є. Нам не потрібно думати про покупку квартири, меблів. Давай ми подумаємо про те, щоб взяти до себе живу душу, виростити її, поставити на ноги. Раптом хтось із нас залишиться один і не буде так тяжко та сумно, а буде просто з ким бути». Я до пропозиції чоловіка поставилася з великим сумнівом, тому що як жінка чудово розуміла, що все, що пов’язане з дітьми, в основному лягає на жіночі плечі, і чоловіки не завжди усвідомлюють нашу працю з виховання дітей. Хоч у нас і було троє дітей, але Валера дуже багато працював, і основне навантаження було на мені та свекрусі Кларі Василівні, яка померла через півроку після смерті нашого сина. У старшої доньки своя сім’я, діти, і до Рені вона практично не приїжджає, частіше ми їздимо до неї до Одеси. І ось коли не стало Ірени, і ми залишилися одні, то вирішили піти на цей крок – усиновити дитину», – розповіла Ірина Олексіївна.
Подружжя хотіло взяти дівчинку, пам’ятаючи про те, якою дитиною була їхня Ірена. «З нею ніколи не було жодних проблем. Ні з навчанням, ні в стосунках із оточуючими. Вона була спокійна, розумна, витримана. Вся проблема полягала лише у її здоров’ї», – додає співрозмовниця.
«Одна дівчинка нам дуже сподобалася, вона до 8 років не мала житла, доки її мама не померла. Потім вона потрапила до прийомної сім’ї, де було 10 дітей. Вона мала дуже гарні дані, її віддали до балетної студії при оперному театрі. Ми вирішили не чіпати її, щоб вона мала подальше зростання, якого тут, у Рені, в неї не було б. Дивилися ми на інших дітей. Діти скривджені, вразливі. Багато хто з них хитрий, одразу запитують: «А що у вас є? Машину маєте? Будинок у вас є?» Ось такий не за роками розвинений меркантилізм», – поділилася враженнями жінка.
Як виявилося, майбутні усиновлювачі мали виконати низку вимог.
«Необхідно було зібрати різні документи та пройти певні курси. На них ми їздили разом із чоловіком, після чого психологи дали висновок, що нам, згідно з віком, можна усиновити лише одну дитину будь-якої статі віком від 11 років. І якщо робиться такий висновок, нічого вже змінити неможливо», – пояснює Ірина Олексіївна.
«Враховуючи, що ми з чоловіком не молоді люди, ми не могли взяти дитину ні під опіку, ні створити прийомну сім’ю – лише усиновити. Ти усиновив – це твоя дитина і роби, що хочеш. Єдине, я дуже часто звертаюся до керівника служби у справах дітей Ренійської міськради Юлії Опанасівни Мантуліної, котра з колегами завжди мене підтримують, допомагають порадами. Вони молодці, спеціалісти на своєму місці», – додала вона.
Однак, за словами жінки, вони з чоловіком спочатку не думали брати дорослу дитину, тому що це вже сформований характер, це вже людина.
«Розумієте, такі діти, залишені батьками або сироти, часто скривджені життям, долею, вони не отримали кохання, бо їхні батьки або померли, або кинули їх. У випадку з нашим Яшею вийшло так, що спочатку помер його батько, коли йому було 4 роки, а потім і мама. Там була дуже складна сім’я, і дитина не отримала належної уваги та виховання. Коли померла мама, його взяли під опіку родичі, але не впоралися, думали, що вони його приголублять і він одразу віддасть їм тепло своєї душі й робитиме так, як йому сказали. Ні, так не буває. Це дитина зі своїм багажем, уже побувала в компанії дорослих хлопчиків, відчула смак волі. Ми всього не знали з його біографії, тільки зараз багато чого дізнаємося від його дуже далеких родичів», – каже моя співрозмовниця, нарікаючи, що служби у справах неповнолітніх не розповідають потенційним усиновлювачам, з якої сім’ї дитина, яка спадковість, у яких умовах він ріс.
Коли Дергачови познайомилися з Яшею, хлопчика вже оформляли до дитячого будинку, оскільки від нього відмовилася родичка-опікунка.
«Він був маленький, змучений, увесь час кашляв. Чоловік глянув і одразу сказав: «Беремо!» А я, чесно вам скажу, злякалася, що не полюблю цієї дитини. Потім я кілька разів їздила до нього сама, бо треба було пройти кілька етапів знайомства. Ми з ним ходили до зоопарку, гуляли Одесою. Коли я поїхала востаннє перед оформленням документів, ми пішли до кафе на Дерибасівській, куди ходили з дочкою, коли вона була студенткою, сіли за той самий столик. І тут на мене наринули спогади, я почала плакати. Яша схопив мене за руку, притиснув до щоки й сказав: «Мамо, не плач, тепер я в тебе є». І все, я зрозуміла, що цю дитину нікому не віддам», – розповідає Ірина Олексіївна.
З того часу життя сім’ї Дергачових набуло нового змісту, наповнилося відповідальністю за долю цього хлопчика, який ще зовсім недавно був сиротою і знайшов нових батьків. Хоча, звичайно, виховання хлопчика, який встиг пізнати смак вільного життя відбувається не без труднощів. Але ж ніхто не казав, що буде легко.
«Ми думали: ось усиновимо дитину, облагодіємо її, у неї буде своя кімната, новий письмовий стіл, всі зручності і у відповідь отримаємо пай-хлопчика. Але не тут було. Він, бувало, спочатку грубіянив нам, обманював. Часто брав щось без дозволу. Я довго не могла до цього звикнути, бо в нас удома ніколи нічого не закривалося і не ховалося. Ми були приголомшені, але при цьому розуміли, що це все відлуння його минулого життя, коли Яша був наданий сам собі, водився з дорослими хлопчаками. Що змінилося за три роки? Дуже багато. Найголовніше: ми з ним, як то кажуть, зрослися. І тепер я навіть не уявляю, як би ми без нього жили. Він перевернув наше життя. Ранок починається з обіймашок, увечері перед сном теж обіймашки. Він хитрий, звісно. Але при цьому дуже добрий, лагідний, жалісливий. Дуже розумний. Подобається мені, що багато читає. Як і всі хлопчаки, трохи лінивий, любить проводити багато часу в телефоні. Так що, буває, і лаємо його, але завжди у справі. Дуже комунікабельний. Причому настільки, що, спілкуючись із дорослими, іноді забуває про субординацію. А ще Яша дуже творчий хлопчик, із задоволенням відвідує самодіяльність, бере участь у різних постановках», – розповідає Дергачова про характер та захоплення сина.
Зазначимо, що Ірина Олексіївна і сама дуже творча людина, вона працювала в обласному центрі національних культур у м. Рені, бере участь у різних самодіяльних колективах, грає у театралізованих постановках. Зовсім недавно, 6 грудня, її разом із Яшею в образах бабусі та онука можна було побачити в постановці, підготовленій Ренійською філією «Центру культури та дозвілля» до відкриття святкової ялинки у парку Перемоги.
На завершення ми не могли не спитати нашу героїню, що вона порадила б тим, хто хоче всиновити дитину?
«Це чудово, якщо люди хочуть усиновити дитину, але це дуже велика праця. Насамперед над самим собою. Це означає урізати себе у якихось бажаннях, забрати у себе шматок свободи, шматок відпочинку. І при цьому треба розуміти, що дитину треба любити, бо діти зараз складні. Крім того, це постійна самоосвіта. Ви знаєте, скільки я читаю на цю тему? Дуже багато. Знаходжу інформацію в інтернеті, поради відомих психологів. Сім’я, яка хоче усиновити дитину, має чітко розуміти, що вона цього хоче. І нікого не слухати, жодних «доброзичливців». А ще краще, навіть нікому не казати, не посвячувати нікого у свої плани. Тому що порадників у такій відповідальній справі не повинно бути – ні за, ні проти. Людина повинна сама собі вирішити. І зробити це свідомо», – відповіла Ірина Дергачова.
Фото надані родиною Дергачових.
Інтернет-видання Бессарабії
