У селі Долинське живе людина, чиє ім’я стало невід’ємною частиною культурного життя не тільки Ренійської громади, а й усього Придунав’я. Це Іван Петрович Строя – творець та беззмінний керівник народного ансамблю молдавських народних інструментів «Мугурел», педагог із більш ніж 40-річним стажем, людина, чия доля нерозривно переплетена з музикою. Про те, як розпочинався його шлях, про творчі злети та про те, як вдається зберігати унікальний колектив у нинішніх непростих умовах, – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
«У моїй родині ніхто не займався музикою. Мама працювала в колгоспі виноградарем, батько був чабаном, нас було четверо дітей, з яких я тільки професійно присвятив себе музиці. Але мама дуже любила співати – вона мала до цього здібності. Пам’ятаю, коли мені було 6-7 років і я пішов у перший клас, батьки купили гармошку, на якій я самостійно вчився грати. Коли у школі був урок співу, брав гармошку із собою – я грав, а дівчатка вчилися танцювати нашу знамениту молдавську хору», – розповідає Іван Петрович.
Але справжній поворот у його долі стався декількома роками пізніше, 1971-го, коли музика стала його вибором на все життя.
«Я був у 6 класі та, пам’ятаю, допомагав батькові на вівцефермі. Якось він прочитав у районній газеті оголошення, що Ренійська музична школа оголошує набір учнів. Він запитав мене, чи я хочу там вчитися? Я, не замислюючись, відповів ствердно. І ось ми, взявши з собою мою гармошку, приїхали до цієї школи, директором якої був В’ячеслав Петрович Маношин. А було вже 20 вересня, тобто навчальний рік давно розпочався і спочатку мене брати не захотіли. Але тільки-но в кабінеті директора, де був і наш відомий музикант, викладач Микола Михайлович Рожко, я заграв на гармошці молдавські мелодії, всім одразу сподобалося. Щоправда, я хотів навчатись на акордеоні, але директор запропонував: «У класі акордеону вже немає місць. Давай краще на баяні будеш». І визначили мене до класу Лілії Дмитрівни Каширіної», – продовжує він.
Перший рік хлопчик їздив на заняття до Рені, а вже 1972-го у його рідному селі відкрили філію музичної школи, яка успішно працює і досі.
«Ще одним, уже після Каширіної, моїм педагогом був Михайло Опанасович Бойченко, а п’ятий клас я закінчував у Ніни Григорівни Бутової. Цих корифеїв музики давно вже немає з нами, але в Ренійській громаді їх добре пам’ятають», – наголосив Іван Петрович.
Закінчивши в 1975 році і середню школу, і музичну, молодик твердо вирішив пов’язати своє життя з музикою.
«Наш колгосп дав мені направлення на навчання Тираспольське музичне училище, і всі ці чотири роки платив мені стипендію. Але після другого курсу, у травні 1977 року, я здав достроково сесію і мене забрали до армії – тоді після 10 класів відстрочку не давали. Відслужив два роки, повернувся до навчання і 1981 року закінчив його за класом баяна», – каже Строя.
Іван отримав кваліфікацію викладача музичної школи за класом баяна та акордеона та диригента саморобного народного оркестру. Тоді ж він одружився, його обраницею стала однокурсниця Любов із села Флорешти (Молдова), також диригент хору, і Строя з дружиною повернувся до рідного села і почав працювати у Будинку культури концертмейстером-акомпаніатором. Водночас він керував вокально-інструментальним ансамблем «Долина-2», без якого не обходилося жодне сільське свято.
«Спочатку наша сільська філія Ренійської дитячої музичної школи знаходилася у будівлі Долинської школи, а потім було вирішено перевести нас у будівлю Будинку культури, на що дала свою згоду тодішня завідувач відділу культури Євгенія Петрівна Мозер. Було два класи: один за сольфеджіо та теорією музики, другий – акордеон, баян, гітара. До 1989 року я був у ДК концертмейстером і зарплату отримував у колгоспі, а потім Михайло Опанасович Бойченко запропонував мені перейти до музичної школи, сказавши: «Нам потрібні молоді спеціалісти». І досі я продовжую працювати в Ренійській дитячій школі мистецтв, так тепер називається школа, а її філією в Долинському керує моя дружина Любов Юхимівна», – розповідає маестро.
Переломним моментом у його творчій біографії став 1993 рік. Саме тоді на базі Долинського філіалу музичної школи Іван Петрович створив дитячий ансамбль молдавських народних інструментів «Мугурел». Вже 1994 року молодий колектив посів третє місце на обласному конкурсі ансамблів та оркестрів в Одесі.
«Ми тоді молоді були. Не думали, що зможемо здобути якесь призове місце. І були дуже здивовані, коли це сталося. Усі виходили на сцену з нотами, а ми вийшли без нот, зіграли, дівчата співали. Щоправда, ми виконували молдавські пісні, бо ансамбль, але журі сподобалося, і ось несподіваний результат – третє місце. А друге місце посів також колектив із нашої музичної школи, оркестр «Балалайка» під керівництвом В’ячеслава Володимировича Астрова», – зазначає він.
Однак на подвір’ї були «лихі 90-ті», тож не все було гладко: вони загальмували, але не зупинили творчого процесу. Діти, за словами Івана Петровича, на репетиції ходили мало, але ансамбль вижив. 2003 року «Мугурел» отримав своє друге дихання і за підтримки тодішнього начальника районного відділу культури Ірини Желєзової активно розвивався.
«Саме Ірина Іванівна запропонувала, щоб наш ансамбль захистив звання народного. Вона активно взялася за організацію цього процесу – з її ініціативи для ансамблю замовили у Кишиневі національні костюми. Для хлопчиків пошили сорочки та пояси, для дівчаток з інструментального складу – сорочки, спідниці та пояси. У той же період колектив отримав і нові меблі для класу – стільці та парти, які досі збереглися у відмінному стані, за що я їй дуже вдячний. Вона справді хотіла, щоб у нас був такий колектив», – наголошує Іван Петрович.
Звання народного ансамблю успішно захистив у 2008 році, після чого розпочався новий етап – поповнення колективу дорослими музикантами.
«Ті хлопці, які грали, виросли, вступили до навчальних закладів. А сучасна молодь не дуже тягнеться до народних інструментів – тягнеться до телефонів, комп’ютерів… Я не хочу звинувачувати час, треба йти в ногу з епохою. Але, щоб грати на інструменті, потрібно серйозно займатися. І тільки тоді будуть результати», – робить висновок Строя.
Згодом дитячий ансамбль переріс у дорослий, відомий сьогодні далеко за межами громади. Його кістяк складають віддані музиці люди, багато з яких грають разом довгі роки.
«Дорослий склад сформувався приблизно з 2005-2012 років. Є у нас учасники, які у колективі з першого дня. Це Валерій Васильович Памбук – наш самородок, що грає на п’ятирядному баяні (акордеоні). Валерій Євгенович Нягу – акордеоніст, працює у Центрі дитячої творчості. Олександр Миколайович Куля – акордеоніст, теж із нами з першого дня існування дорослого «Мугурела». Його брат, Федір Миколайович Куля – наш саксофоніст, він закінчив культпросвітучилище у Сороках. Також у нашому колективі перебуває Іван Григорович Аждер, керівник ансамблю «Хайдучий», а ми, у свою чергу, співаємо у його ансамблі — це така у нас взаємопідтримка між двома колективами. Довгий час в оркестрі грав викладач Ренійської дитячої школи мистецтв Михайло Валентинович Хворостухін, але близько року тому він був змушений залишити колектив за станом здоров’я. У свій час у нас на контрабасі грав Андрій Гапчук. А багатьох, на жаль, вже немає з нами: це Юра Фетисов – був чудовим сажотрусом, відчував смак молдавської музики, і Юра Ковальов – він попросився до нас у колектив, сказав, що гратиме на контрабасі, і я його взяв, він був нашим учасником до останнього свого дня», – розповідає Іван Петрович.
За його словами, справжньою окрасою ансамблю є його солісти – Міхаела Мунтяну (Негуца) та Віктор Сасі.
«Ми є лауреатами багатьох міжнародних конкурсів у Республіці Молдова та Румунії, обласних, а також у Ренійській громаді: «Мерцішор», «Florile dalbe», «Cînt și joc la hora moldovenilor». Зараз через війну колектив став менш «виїзним» і не може, як раніше, брати участь у фестивалях у Молдові та Румунії, але, як і раніше, бере активну участь у всіх заходах громади», – зазначає Строя.
Особлива яскрава сторінка в біографії Івана Петровича – Міжнародний фестиваль вина, який він разом із директором Долинського ДК Миколою Петровичем Памбук, нині покійним, організовував протягом семи років, аж до 2019-2020 років.
«Це був наш проект, його ніхто не фінансував, лише спонсори, яких ми знаходили, і вони допомагали нам. Приїжджали колективи з усіх сіл Ренійського району, з Ізмаїла та Ізмаїльського району – Утконосівки, а також Молдови – Слободзея-Маре, Джурджулешти та Румунії. Ми робили парад костюмів – усі колективи урочисто йшли до центру Долинського та назад. На літньому майданчику Будинку культури організовували конкурси страв, конкурс вин. Усі готували безкоштовно – і каварму, і мамалигу, і овечу бринзу, пригощали і глядачів, і колективи. Без жодних бюджетних коштів», – з натхненням згадує він.
Особливу подяку він висловлює керівнику ВАТ «Виноградар» Ахмеду Алійовичу Усамову, який завжди підтримував фестиваль.
«Він завжди відпускав нам по 100 літрів різного вина. Завжди дивувався і хвалив: «Молодці, хлопці, браво!». Він говорив: «Є ще люди, які вболівають за свою справу, які хочуть людям створювати таке чудове свято». Тому що вино – це не просто алкогольний напій. Вино – це здоров’я для людини, якщо його пити в міру та з розумом. Це мистецтво. Це частина нашої культури», – переконаний Строя.
Розповідаючи про себе, Іван Петрович із теплотою говорить і про своїх близьких. З дружиною Любов’ю Юхимівною вони виховали двох синів, Валентина та Андрія, які здобули блискучу освіту в Румунії та Молдові, та подарували їм чотирьох онуків.
«Сім’я – це для людини найголовніше. Це його опора, надійний тил. Це вічні цінності», – наголошує Строя.
Говорячи про збереження молдавської культури, мій співрозмовник зазначає:
«За радянських часів дітям іноді було соромно співати молдавською, бо обзивали «царанами». Керівництво офіційно не забороняло розвиток національної культури, але й не заохочувало. А от коли Україна стала незалежною державою, відбулося справжнє піднесення у розвитку національних культур, у тому числі й молдавської, що ми бачимо і на прикладі нашої маленької громади: проводиться безліч фестивалів – молдавських, болгарських, гагаузьких. І це правильно, тому що люди повинні пам’ятати про своє коріння».
А на запитання, чи не шкодує про обраний ще в юності життєвий шлях, Іван Петрович Строя відповів з усією щирістю:
«Музика – це моє життя. І якби все довелося починати спочатку, я нічого не став би змінювати».
Фото надані Іваном Строя.
Інтернет-видання Бессарабії
