1990-ті роки назавжди запам’яталися тим, хто їх пережив, крахом колишніх ідеалів, астрономічною гіперінфляцією, стрімким зубожінням населення, масовим безробіттям, розгулом злочинності, грабіжницькою «ваучерною» приватизацією тощо. «Лихі 90-ті», як їх потім назвали, для одних стали часом феєричних можливостей – вони зайняли швидко виникаючі економічні ніші, а для інших – це був час болісного переходу від однієї соціально-економічної системи до іншої. Цей перехід сповна відчув на собі і Ренійський район, який також зіткнувся з суцільною безгрошів’ям і руйнуванням колишніх економічних зв’язків. Про те, як в той період виживала його економіка, коли розраховувалися бартером, не був розвинений банківський сектор і були труднощі з обміном валюти, розповімо на прикладі короткої, але яскравої історії спільного підприємства «Рені-ГмбХ» – першого в районі СП з іноземним капіталом. Всі подробиці – в ексклюзивному матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
«Рені-ГмбХ» було спільним багатопрофільним українсько-німецьким підприємством, з яким в Ренійський район прийшли довгоочікувані іноземні інвестиції і стали порятунком для його економіки. Його виконавчим директором з 1994 по 2001 рік був Віктор Дацюк (на головному фото). Саме у нього, очевидця і безпосереднього учасника тих подій, ми і дізналися про закулісся багатьох процесів, про які люди навіть не здогадувалися.
«Це були такі часи, що, здавалося, життя зупинилося. Ринки збуту перетворилися на базар, поставок нової техніки немає, добрив і паливно-мастильних матеріалів теж. Розбалансована була вся система постачання, до якої ми всі були привчені. Дійшло до того, що представник Президента України в Ренійському районі Олександр Андрійович Прокопеня і начальник нафтобази Іван Трохимович Федоренко щоранку розподіляли ПММ по літрах найбіднішим підприємствам. Ми опинилися в глухому куті. Потрібні були інвестиції, і не просто інвестиції, а іноземні, які хоча б якось могли протистояти галопуючій інфляції. Олександр Андрійович Прокопеня, начальник райсільгоспуправління Микола Михайлович Ангеловський, голова колгоспу «Нове життя» Петро Дмитрович Ковальжи, директор радгоспу «Ренійський» Іван Георгійович Ковальжи (обидва з села Нагірне), директор радгоспу «Перемога» Микола Миколайович Маринов (село Котловина) і юридична фірма «Актив» у 1992 році вийшли на німців і, врешті-решт, після проведення низки переговорів створили це СП», – розповідає Віктор Миколайович.
За словами Віктора Дацюка, нове підприємство, засновниками якого з німецької сторони стали дві фірми і один банк, а з української вже згадані колгосп і два радгоспи, було суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності, статутний капітал якого становив понад 300 тис німецьких марок (25 800 000 українських карбованців), що після введення національної валюти стало еквівалентно… 258 гривням.
«Причому договір про переказ валюти (86 крб за 1 дойчмарку за тодішнім курсом) був складений так, що внесок української сторони становив 49%, німецької – 51%, але фактично статутний фонд складався з німецьких грошей (інвестицій). Німецька сторона сплатила 153 000 дойчмарок (за курсом – 132 грн), а наші підприємства – 126 грн. Таким чином, німці внесли фактичну, зареєстровану інвестицію. Простежувалося прагнення надати нам, українцям, допомогу», – зазначає він.
«Німці протягом 2-х років внесли свою частину статутного капіталу. Фактично гроші у підприємства були, але підприємством ніхто толком не керував. Генеральним директором був обраний Микола Михайлович Ангеловський, але його основна посада тоді – начальник сільгоспуправління Ренійського району. Згодом він перестав поєднувати і повністю зосередився на роботі гендиректора, але це сталося пізніше, а спочатку поєднання посад не давало можливості зосередитися на організації роботи створеного підприємства. Потрібні були кадри і план розгортання роботи підприємства. У цих умовах він запросив мене до себе, ознайомив із ситуацією і запропонував посаду виконавчого директора – заступника генерального директора. А поки він працював на основній роботі, мені фактично довелося очолити підприємство, визначити його структуру і спробувати його запустити», – згадує Дацюк початок роботи в новій для себе ролі.
Віктор Миколайович в минулому був кадровим військовим, тобто людиною дуже далекою від бізнесу, і всім його азам доводилося вчитися на ходу.
«Перші дні мені довелося шукати приміщення для офісу. Це завдання було не з легких, оскільки необхідно було знайти таке приміщення, в якому були б найнеобхідніші кабінети для розміщення офісу управління із засобами зв’язку. Таке приміщення в нашому місті не знайти і за хорошу плату. Друге важливе завдання – підібрати хорошого головного бухгалтера. Правда, Микола Михайлович зі своїм особливим чуттям до підбору кадрів вже мав свої наміри – «заманити» з горторга економіста Людмилу Миколаївну Корнєву. Завдання полягало спочатку в тому, щоб переконати її дати свою згоду, а потім – начальника горторга Миколу Федоровича Кулінченка на її переведення. І у нього це вийшло», – продовжує він.
Поки вирішувалися ці питання, настав час укласти першу в житті Віктора Миколайовича торговельну угоду. За попередньою домовленістю, взуттєва фабрика міста Гуляйполе Запорізької області відпустила «Рені-ГмбХ» солідну партію взуття – цілий КамАЗ з причепом!
«Я навіть уявити собі не міг, як це все відібрати, отримати, привезти і продати. Добре, що допомогли працівниці фабрики: упакували, завантажили і відправили. А що далі? Своїх торгових місць у нас не було. Довелося обійти всі торгові заклади горторга, смешторга, коопторга і укласти з ними не зовсім вигідні договори і віддати взуття під реалізацію, після чого «вибивати» гроші довелося місяці три. Тим часом я знайшов чудове приміщення з шести кімнат під офіс, яке звільнилося в локомотивному депо через скорочення підрозділів. Коли їх привели до ладу, туди разом зі мною перейшли головний бухгалтер Людмила Миколаївна Корнєва і бухгалтер Марія Миколаївна Трандафілова – її головбух «забрала» з собою з горторга. Пізніше ми придбали під офіс приватний будинок в центрі міста, по вул. 3-го Гвардійського полку (нині вул. Героїв України)», – згадує Віктор Дацюк.
Мій співрозмовник зізнається, що в той момент вони погано уявляли, чим зайнятися, але робота потихеньку пішла.
«Зібрали гроші за взуття, розібралися з фінансовим становищем підприємства. Потім до Миколи Михайловича надійшла інформація, що на рейді стоять баржі з зерном кукурудзи та ячменю, які вже починають псуватися. Ми за його підтримки прийняли рішення викупити частину кукурудзи і відправити на переробку. Далі: до мене надійшла інформація з «Внешторгу», що в порту знаходиться шість автомобілів «Москвич-комбі», які йшли на експорт до Болгарії, але ті відмовилися. Ми їх викупили і поміняли на трактори ЮМЗ в «Сільгосптехніці». Потім трактори нам запропонувала і «Сільгосптехніка», які ми успішно експортували. Так ми стали стабільним підприємством зовнішньоекономічної діяльності, що, в основному, і стало одним з головних напрямків роботи. «Рені-ГмбХ» стало одним з кращих підприємств району», – не без гордості зазначає Віктор Дацюк.
Проаналізувавши роботу, було прийнято рішення зосередитися на виконанні головного завдання, яке було визначено в Статуті СП: «…надання допомоги сільськогосподарським підприємствам у період змін». Район, як і вся країна, відчував критичний брак пального (бензин, дизпаливо), добрив, сільгосптехніки. Іоскільки тодішній представник Президента в районі Олександр Прокопеня брав активну участь у створенні підприємства, то він звернувся до «Рені-ГмбХ» за допомогою.
«Ми, в свою чергу, звернулися до своїх засновників про надання допомоги підприємству в оформленні кредиту для закупівлі ешелону пального. Великі сільськогосподарські підприємства – колгоспи, радгоспи виявилися зовсім не готовими до проведення реформ і, фактично, кинуті напризволяще. Техніки немає, добрив немає. Що робити з підприємствами, землею, тваринництвом, основними засобами, людьми? Ці питання стояли головними перед керівниками сільгосппідприємств. Микола Миколайович Маринов, Петро Дмитрович Ковальжи, Іван Георгійович Ковальжи, Яків Якович Черненко, Валерій Семенович Гордієнко та інші часто збиралися в нашому офісі, де разом з Миколою Михайловичем Ангеловським обговорювали всі питання і шукали шляхи виходу, або хоча б пом’якшення ситуації. Було прийнято рішення шукати кредити для закупівлі ПММ, добрив, техніки. Але для того, щоб отримати кредит у валюті, була необхідна гарантія Національного банку України. Отримати таку гарантію в 90-ті роки було практично неможливо, тому ми стали шукати підходи до НБУ», – зазначає Віктор Миколайович.
Те, як «Рені-ГмбХ» шукало «підхід» до головного банку країни – це окрема довга історія, яку можна порівняти з ходінням по муках. Виділимо з неї головне: керівництво СП вийшло на тодішнього народного депутата від Болградського округу, до якого входив і наш район, Володимира Немировського, який допоміг зустрітися зі своїм колегою по парламенту і колишнім главою НБУ Вадимом Гетьманом.
«Діючим же головою правління Нацбанку був Віктор Андрійович Ющенко, зустріч з яким нам і організував Вадим Петрович Гетьман. Так я зустрівся з майбутнім Президентом України. Протягом 5-7 хвилин виклав проблему і отримав рекомендації, що для вирішення цього завдання необхідно виконати. Практично ми були біля мети. Однак наші партнери вирішили цю проблему швидше за нас. Вони, повіривши в нашу порядність, надіслали нам ешелон бензину з відстрочкою платежу на три місяці. Ми з цим завданням успішно впоралися, і гарантії НБУ нам вже не були потрібні. Надалі ми неодноразово здійснювали такі операції. Але нам у такому форматі працювати було дуже важко і ризиковано. ПММ призначалися для наших засновників, а вони в основному розраховувалися бартером, який треба було продати, карбованець обміняти на долар і повернути борг валютою. Дуже складна схема, що вимагає багато часу і зв’язків з обміну валюти. У нас в Одеському облвиконкомі були хороші зв’язки, проте і там виявилися непорядні люди. Доводилося відвойовувати свої гроші. Добре, що ми всі операції робили в межах закону. Гіперінфляція з’їдала наші гроші не по днях, а по годинах. Ті гроші, які ми збирали з боєм від своїх партнерів, необхідно було терміново міняти на валюту. Але де? Обмінних пунктів тоді ще не було. Міняли через організації, які займалися зовнішньоекономічною діяльністю і мали достатні кошти в інвалюті. З одним таким партнером, з яким ми зв’язалися за допомогою високопоставленого чиновника в облвиконкомі, ми нарвалися на проблеми: гроші, більше мільярда карбованців, ми перерахували на його рахунки, а валюту чекали більше трьох місяців, і то нам просто повернули карбованці. Але ми зуміли відстояти своє без великих втрат», – розповідає Віктор Дацюк.
Попри всі труднощі, які виникали у підприємства, воно розвивалося, нарощувало досвід і досягало успіхів у багатьох напрямках. Так, воно працювало за бартерними договорами (зерно в обмін на бензин і дизпаливо). Звичайно, не обійшлося і без скандалів: партнери почали затримувати поставки ПММ і висувати незрозумілі вимоги, і «Рені-ГмбХ» довелося готувати позов до Вищого арбітражного суду.
«Судовий розгляд виявився довгим, копітким і не без пригод. Десь через півроку суд проти постачальника ПММ ми виграли, але радіти було зарано. Наш молодий адвокат і ми, через свою простоту і незнання, не вимагали матеріального забезпечення судового рішення і перед судом не клопотали про закриття рахунків компанії постачальника. Той, як і годиться, оголив свої рахунки, і виконавець нічого вдіяти не зміг. Довелося подати нову позовну заяву до Вищого арбітражного суду, вже з судовим забезпеченням, тобто з закриттям рахунків до закінчення виконання рішення суду. Ми виграли і навіть відігралися. На свою адресу отримали масу «компліментів». Справа в тому, що директором фірми постачальника ПММ був колишній заступник Донецького облвиконкому, а директором страхової компанії – головний юрист того ж Донецького облвиконкому. Безумовно, вони й уявити не могли, що програють якомусь підполковнику, тобто мені, якого погрожували закопати на чотири метри в землю за такі гроші (близько 50 тис. доларів), але виклик був прийнятий віч-на-віч і отримана перша серйозна перемога в судових справах. Набуто серйозний досвід ведення судових справ. Гроші нам повернули сповна», – згадує Віктор Миколайович.
СП «Рені-ГмбХ» продовжило займатися постачанням ПММ. Бартер почав поступово відходити в минуле – тепер необхідно було навчитися користуватися грошовими коштами.
«Ми почали пробувати виходити на торгові біржі, укладати форвардні (відстрочені договори), які обертаються на організованому ринку з взаємними розрахунками всередині біржі. Тобто ми зуміли продати частину врожаю засновників на корені. Повинен зазначити, що тут Микола Михайлович і ми всі отримали хороший досвід і непоганий прибуток. Ми прагнули не відставати від життя і всіляко допомагати вижити своїм засновникам. Далі почали конкретно вивчати таке поняття, як лізинг. Лізинг — фінансова послуга, коли ми на запит українських засновників купували на підприємствах німецьких засновників сільгосптехніку (оборотні плуги, сіножатки, зернозбиральні комбайни тощо), а потім здавали українським засновникам в оренду, з правом викупу. На відміну від кредиту, засновникам не потрібно надавати заставу — нею виступає орендоване майно. Для нашого підприємства це було не зовсім вигідно, оскільки українські засновники (сільгосппідприємства) були обмежені в грошових коштах. Розраховувалися із запізненням, поступово вимиваючи оборотні кошти підприємства «Рені-ГмбХ», — продовжує мій співрозмовник.
Виконуючи завдання, поставлені в Статуті, СП вирішило розпочати туристичну діяльність. Отримали ліцензію, взяли в оренду великий автобус «Ікарус», створили турвідділ на чолі з Ольгою Балан. Спочатку все пішло нормально, але на виході вийшло затратно, ризиковано і нерентабельно, тому довелося закрити цей відділ.
«Далі ми вирішили зайнятися власним виробництвом, а також створенням мережі магазинів у селах району та місті. Ми фактично спробували замінити збанкрутілі торговельні мережі «Коопторга» і це, на мій погляд, була наша найбільша помилка. Ми намагалися створити міні-олійниці, майонезний цех. Взяли в КСП «Нове життя» млин, відремонтували його, довели вихід борошна до норми 70%, привели територію в порядок, але, на жаль, справжніх фахівців не знайшли, а старі кадри через місяць повернули все в старе положення. Таким чином, ми викинули на вітер великі гроші і залишили все КСП «Нове життя». Згодом ми купили свій млин, створили лабораторію. Почали виробляти борошно, крупу, олію рослинну, але життя показало, що все це тимчасове, на перехідний період. Майбутнє було за новими промисловими технологіями. Все, що ми робили, – це кустарництво, яке процвітало в період розвалу промислового виробництва. Стало зрозуміло, що малим підприємствам великих кредитів під низькі відсотки не дадуть. Всі наші грошові заощадження, в тому числі і в іноземній валюті, знаходилися в агропромисловому банку «Україна», який до 1996 року перебував у стадії банкрутства», – зазначає Віктор Дацюк.
Тим часом великі сільгосппідприємства продовжили своє реформування, а їхні керівники за старою доброю традицією збиралися в офісі «Рені-ГмбХ» для вироблення якихось спільних рішень для порятунку становища в своїх господарствах.
«Реформи на селі вели до катастрофи – були ліквідовані основні галузі: тваринництво, рільництво, городництво. Люди в одну мить залишилися без роботи, не розуміли, що робити з землею без техніки. На цьому етапі правління СП на чолі з генеральним директором Миколою Михайловичем Ангеловським вирішили в черговий раз простягнути руку допомоги – врятувати хоча б тваринництво району. У Рені тоді будувався молокозавод. Завершення будівництва було під загрозою. Немає грошей… Ми вивчили цю проблему і вирішили звернутися до своїх німецьких засновників. Ангеловський і головний бухгалтер Корнєва терміново вирушили до Москви, в офіс голови правління підприємства пана Рудольфа Крьонінга. Їм вдалося переконати своїх німецьких колег у необхідності надання допомоги. Німці погодилися внести свій внесок у розмірі 300 тис німецьких марок, як статутний фонд СП «Рені ГмбХ», при цьому молокозавод повинен бути розпайований і створено нове підприємство, куди б увійшли вкладені паї всіх сільгосппідприємств району, в тому числі СП «Рені-ГмбХ» з часткою в 10-15%. Виділених грошей було достатньо, щоб закінчити будівництво, закупити новітнє обладнання та технології», – розповідає Віктор Дацюк.
За його словами, така пропозиція була винесена на спільний розгляд керівників району, міста та керівників усіх сільгосппідприємств. Гендиректор СП Микола Ангеловський виступив з доповіддю та висловив побажання німецьких колег.
«Керівники підприємств одностайно підтримали таку чудову ідею — отримання настільки великої інвестиції та повернення своїх паїв, і, головне, з перспективою збереження тваринництва. Але тодішній мер Нікітенко зайняв вкрай негативну позицію: «Нащо мені ці німці, я ці гроші візьму в порту». Аргументи, що ми втратимо тваринництво району, ним не були прийняті. Дійшло мало не до бійки. А керівництво району і зовсім зайняло нейтральну позицію і процес заглох. В результаті меру грошей не дали, завод розтягли, тваринництво вирізали. Ось результат недалекоглядності і нерішучості керівників», – нарікає Віктор Дацюк.
Згодом зірка першого СП з іноземним капіталом, що так яскраво спалахнула на місцевому економічному небосхилі, почала поступово згасати.
«З’явилися затримки з розрахунками, непроходження розрахунків, блокування валюти і нарешті до 2008 року всі наші валютні заощадження перейшли в стадію неповернення, фактично вкрадені. Цим було завдано непоправного удару нашому підприємству. До того ж, в 1998 році необхідно було перереєструвати інвестиції і внести зміни до Статуту. Інвестиції перереєстрували, а вносити зміни до Статуту стало вкрай скрутно. Колгоспи і радгоспи розпаювалися в дрібні господарства. Оскільки їхні паї в СП «Рені-ГмбХ» були незначними, вони загубилися при передачі. Виїхати на підписання нового договору з української сторони не було кому. На уламках СП створилися нові підприємства: МП «Золотий колос» і ТОВ «Ластівка», які продовжили традиції СП «Рені-ГмбХ», але це вже були нові історії», – зазначає Віктор Дацюк.
Підводячи підсумки діяльності цього спільного українсько-німецького підприємства, необхідно відзначити, що в критичні 90-ті роки керівництво району на чолі з представником Президента Олександром Прокопенею, начальником райсільгоспуправління Миколою Ангеловським, головою колгоспу «Нове життя» Петром Ковальжи, директором радгоспу «Перемога» Миколою Мариновим і директором радгоспу «Ренійський» Іваном Ковальжи зуміли залучити в район солідні іноземні інвестиції, які пом’якшили проведення реорганізації в сільському господарстві району.
«СП «Рені ГмбХ» за підтримки керівників району та господарств протягом майже десяти років безперебійно постачало ПММ свої та інші підприємства нашого та Ізмаїльського районів, у тому числі й залізницю (Ренійське депо). Будучи суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності, підприємство допомагало «Сільгосптехніці» експортувати трактори, комбайни та інше, тим самим залучаючи в той важкий час валюту, і імпортувати для своїх господарств новітні зразки сільгосптехніки на умовах лізингу. В умовах повного розвалу «Коопторга» підприємство у всіх населених пунктах району відкрило по одному-два продовольчих магазини, які частково покривали нестачу продовольчих товарів на селі. СП займалося власним виробництвом: рослинної олії, круп, борошна, комбікормів, випічкою хліба, виробництвом майонезу, вирішуючи продовольчу програму і програму зайнятості населення. За час його діяльності в ньому на постійній роботі було задіяно 50-60 осіб – це водії різних категорій, продавці, пекарі, мірошники, лаборанти, менеджери, турагенти, бухгалтери та ін. Така коротка, але яскрава, мало ким помічена історія спільного українсько-німецького підприємства «Рені-ГмбХ», – сказав на завершення Віктор Миколайович.
Фото надані Віктором Дацюком.
Інтернет-видання Бессарабії
