Василь Васильович Русан своє життя присвятив медицині, пройшовши шлях від терапевта до завідувача Новосільської амбулаторії. Під час його перебування керівником медзаклад у найбільшому селі Ренійської громади змінився: покращилися умови для пацієнтів, з’явилося нове обладнання. Історія сільського доктора у матеріалі інтернет-видання «Махала».
Василю Васильовичу вже 73. Завжди усміхнений і товариський, він випромінює енергію та оптимізм. Саме про таких лікарів кажуть: можуть вилікувати й словом, підбадьоривши пацієнта, давши йому надію на одужання. А ще він цінує дружбу та людські стосунки, завжди любив та вмів спілкуватися з людьми, зближуватися з ними.
«Пам’ятаю, поруч із будинком знаходився стадіон, ми з хлопцями любили грати у волейбол та баскетбол – чудовий був час. А ставши дорослим і почавши працювати за фахом, завжди намагався знаходити до людини підхід – десь гумором, десь обнадіюю – і багато пацієнтів, як би важко їм не було, починали посміхатися, знаходили надію та віру в одужання. Для мене це головне», – каже він.
У 1975 році він закінчив Кишинівський медінститут за спеціальністю лікувальна справа, проходив інтернатуру в Болградській районній лікарні. 1 серпня 1976 року повернувся до рідного Новосільського, почав працювати лікарем-терапевтом у сільській дільничній лікарні, а у 1999 році його призначили завідувачем. На цій посаді він пропрацював аж до виходу на пенсію у 2020 році.
«Якби не проблеми з ногою, я, напевно, продовжував би працювати. Адже лікар має бути мобільним, ходити на виклики, що в моєму випадку вже важко. Тим не менш, я консультую своїх односельців як телефоном, так і особисто, багато хто приїжджає до мене прямо додому. І роблю це з радістю, бо люблю допомагати людям. В цілому ж на своє здоров’я, дякувати Богу, не скаржусь, займаюся городом, тримаю невелике домашнє господарство, читаю, дивлюся телевізор. Одним словом, нудьгувати не доводиться – просто ніколи», – розповідає Василь Васильович.
Новосільська амбулаторія, в якій він пропрацював 44 роки, знаходиться в центрі села. Вона була здана в експлуатацію ще 1969 року. У будівлі два поверхи, і раніше тут знаходився сільський Будинок побуту. Основна проблема всіх старих будівель – це дах та вікна. Під час перебування Василя Васильовича завідувачем тут багато що змінилося, і не лише в плані облаштування будівлі, а й у плані оснащеності амбулаторії.
«Зробили ремонт даху, старі вікна замінили на металопластикові. З 2005 року у нас індивідуальне газове опалення, є два котли, які чудово працюють до цього дня. Також у будівлі обладнали окремий санвузол, туалет із душем та зробили невеликий косметичний ремонт. Незадовго до мого виходу на пенсію було частково оновлено фізіотерапевтичне обладнання. СВК «Новосільське», головою якого на той момент був молодий керівник та депутат районної ради Андріан Михайлович Кокош і якого кілька років тому не стало, подарував нам новий УВЧ-апарат. Амбулаторія також отримала апарат для електрофорезу, ампліпульсу та ультрафіолетового опромінення (УФО), інгалятор. Але через деякий час кабінет фізіотерапії у нашій амбулаторії закрили», – згадує лікар.
З теплотою він відгукується про своїх колег, з ким працював багато років.
«Під час мого перебування колектив амбулаторії був молодий. Я навіть підрахував, що середній вік працівників близько 40 років. У штаті було тринадцять осіб: завідувач, лікар сімейної медицини, 8 медсестер, 2 санітарки, сторож, водій машини санітарної допомоги. Колектив у нас завжди був згуртований, дружний, добре знав свої функціональні обов’язки та працював сумлінно, з віддачею. Звісно, перерахувати всіх неможливо, але деяких колег, з ким я працював, назву. Це лікар сімейної медицини Петро Іванович Бужак, фельдшер на прийомі хворих Віоріка Вікторівна Потирлиу, медсестра стаціонару Галина Миколаївна Бікір, патронажна медсестра Ганна Костянтинівна Коробер, дитяча медсестра Ганна Вікторівна Драгой, лаборант Олена Дмитрівна Карачобан. Сьогодні з них працює лише Віоріка Вікторівна, решта вийшли на пенсію», – продовжує він.
Найрадіснішими днями у своєму житті лікар називає весілля, народження дітей та коли перейшов із сім’єю у свій новий будинок, який сам збудував. Найважчі – коли надавав допомогу хворим, переживав, чи вдасться врятувати людину, довезти її до Ренійської лікарні.
В одному з наших минулих інтерв’ю я спитав Василя Васильовича, що для нього найстрашніше у житті? «Коли втрачаєш близьких», – відповів він тоді. І ось у 2023 році він зіткнувся з тяжкою втратою – не стало його коханої дружини Олени Дмитрівни, яка близько 50 років пропрацювала вчителем математики у Новосільському ліцеї. Подружжя виховало двох дітей, дочку Віту та сина В’ячеслава.
«Дочка із сім’єю живе в Канаді, тому, на жаль, бачитися часто не можемо, ми з дружиною двічі у неї гостювали, у 2017 та 2018 роках. Враження від поїздок залишилися найнезабутнішими: вона показала нам місцеві пам’ятки, навіть у столицю звозила – дуже гарна країна! Син мешкає в Ізмаїлі, часто приїжджають у гості з дітьми. Я люблю готувати, причому мені даються будь-які домашні страви. Дружина ніколи не ревнувала мене до кухні, а якщо іноді виникали якісь питання, я консультувався з нею», – каже він.
Ще про один факт із біографії доктора Русана: наприкінці 70-х років він був учасником художньої самодіяльності, солістом інструментального ансамблю молдавської народної музики «Ізвораш» Новосільського Будинку культури. Разом із уславленим колективом виступали по району, в Одесі, Києві, на ВДНГ у Москві, Молдавії, а також за кордоном, у Румунії та Болгарії.
«Кілька років тому до нашого села приїжджали співробітники обласного центру національних культур у місті Рені, які записали народні пісні у моєму виконанні та інших вокалістів. А ще раніше нас з ансамблем запросили на Одеську кіностудію і теж записали наші виступи. Все це було зроблено для збереження нашої багатої культурної спадщини», – на завершення Василь Васильович.
Фото із сімейного архіву.
Інтернет-видання Бессарабії
