Сьогодні, 13 червня, Ренійська громада з глибоким сумом провела в останню путь свого земляка, майстра-сержанта Державної прикордонної служби України Андрія Юрійовича Романова. Воїн до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, мужньо захищаючи незалежність та територіальну цілісність нашої країни. Життя прикордонника трагічно обірвалося 7 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Свердликово Курської області РФ.
Напередодні ввечері Андрій Юрійович повернувся додому на щиті. Жалобний кортеж пройшов вулицями міста Рені до міського моргу, а вже сьогодні вранці процесія попрямувала до рідного села захисника – Нагірного. Саме там, після відспівування у сільській церкві, Андрій знайшов свій вічний спокій.
Перед прощанням із воїном журналіст інтернет-видання «Махала» поспілкувався із сім’єю загиблого захисника – його дружиною Ніною та сестрою Світланою. У важкі хвилини скорботи рідні поділилися спогадами про те, яким Андрій був у мирному житті, як став військовим і мужньо ніс свою службу.
Андрій Романов народився 4 лютого 1980 року, виріс у сім’ї простих сільських трудівників. Мама працювала дояркою, а тато був зварювальником у колгоспі. У сім’ї було троє дітей: дві старші сестри, Світлана та Алевтина, а Андрій – наймолодший.
«Закінчивши дев’ятий клас, він поїхав до Ізмаїла вчитися на електрогазозварника. Після закінчення навчання повернувся та працював газозварником у нас у колгоспі «Нове життя». 1998 року його призвали на термінову військову службу, яку він проходив у місті Бровари. Після армії повернувся додому в село та продовжив працювати за фахом», – згадує сестра Світлана.
Його трудовий шлях починався з мирної професії, проте пізніше доля назавжди пов’язала його з військовою службою.
«Він мріяв про кар’єру військового, вважав, що служба в армії давала більше перспектив життя. У нашому селі ще в ті роки була прикордонна застава, що певною мірою визначило вибір Андрія і у 2001 році він став кадровим прикордонником», – додає сестра воїна.
За словами дружини Ніни, її чоловік ще задовго до початку повномасштабного вторгнення служив на найвідповідальніших ділянках.
«Андрій служив у Котовську (нині Подільськ), а з червня до вересня 2014 року перебував у Херсоні. Пізніше, у 2016-2017 роках, служив у Генічеську Херсонської області, потім на адміністративному кордоні із Кримом у районі Чонгара. Він дуже серйозно ставився до своєї служби, любив її та завжди був прикладом для інших», – каже вона.
Коли полум’я війни охопило країну, досвідчений прикордонник опинився на одній із найскладніших ділянок фронту.
«Спочатку його направили на Сумський напрямок. Там він пройшов двотижневе навчання, після чого їх одразу перекинули до Курської області. Там він отримав поранення в руку», – додає Ніна Романова.
Суворі умови бойових дій не завжди давали можливості для спілкування з сім’єю і остання розмова з Андрієм добре запам’яталася його рідним.
«Часто зв’язуватися у нас не виходило, але 26 січня 2025 року, перед виїздом на бойове завдання, він обдзвонив усіх рідних, попрощався та попередив, що зв’язку з ним не буде, допоки їх не поміняють. Як пізніше розповіли побратими, 7 лютого вони мали штурм, і Андрій не зміг вибратися», – продовжує дружина воїна.
Після цього для сім’ї почалися місяці болісного очікування, які, на жаль, завершилися страшною звісткою.
«З 7 лютого минулого року він офіційно вважався зниклим безвісти: нам повідомили, що він не виходить на зв’язок. Ми дуже довго чекали хоч якихось звісток. Пізніше відбувся обмін тілами загиблих воїнів, розпочалася важка процедура впізнання. І лише 7 квітня цього року нам зателефонували та сказали, що за результатами експертизи ДНК одного з повернутих тіл є попередній збіг. А 2 червня остаточно підтвердили цей збіг на 99%», – розповідає Ніна Романова.
Багаторічна сумлінна служба, патріотизм та самовідданість Андрія Романова були високо оцінені командуванням.
«Його військове звання – майстер-сержант, яке до реформи звань називалося «старший прапорщик». За довгі роки служби він був удостоєний безлічі відзнак. Серед них відомча медаль за 20 років служби, а також відзнаки «За мужність» та орден Богдана Хмельницького», – зазначає дружина.
Але для своєї сім’ї та односельців він був, перш за все, чудовою людиною, люблячим батьком та надійною опорою.
«У Андрія залишилося двоє дітей, донька та син, у яких війна забрала батька. Для нас Андрій назавжди залишиться люблячим чоловіком, батьком, братом та сином. Він був дуже веселою і доброю людиною, абсолютно безвідмовною: ніколи і нікому не відмовляв у проханнях, завжди першим простягав руку допомоги. Саме таким запам’ятають Андрія всі, хто його знав», – сказали на завершення дружина і сестра воїна.
Інтернет-видання Бессарабії
