Повномасштабна війна змусила родину Остафій залишити власний дім на Миколаївщині та починати все спочатку. Після життя у підвалі під обстрілами, евакуації до Вінниці та року життя на відстані сім’я знайшла новий дім в Ізмаїлі. Тут Світлана Остафій не лише змогла повернутися до роботи, а й наважилася спробувати себе у новій ролі — викладачки перукарської справи. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася зі Світланою про вимушений переїзд, адаптацію в новому місті та труднощі, з якими родина зіткнулася після евакуації.
Світлані Остафій 41 рік. Вона — переселенка з села Галицинове Вітовського району Миколаївської області. Разом із чоловіком Володимиром та трьома дітьми — 18-річним Владиславом, 12-річною Нонною та 10-річною Емілією — нині проживає в Ізмаїлі.
У рідному селі родина мала власний будинок, який подружжя зводило власноруч разом із батьками. Володимир працював докером-механізатором у Миколаївському порту. Світлана за освітою педагогиня, однак більшу частину життя присвятила вихованню власних дітей. Згодом вона опанувала ще одну професію — стала перукаркою. Під час перерв між декретними відпустками працювала у Миколаєві, а пізніше облаштувала перукарню вдома.
Про початок повномасштабного вторгнення родина дізналася не з новин. Рано-вранці 24 лютого 2022 року чоловіка терміново викликали на роботу в порт.
«Спочатку ми не надто серйозно сприймали ситуацію. Але коли наступ почався з боку Херсонської області, стало зрозуміло, що все дуже небезпечно. Чоловік, як і раніше, ходив на роботу, я залишалася вдома з дітьми, але навіть думки не було покидати свій дім і кудись їхати», — згадує Світлана.
Питання евакуації постало лише тоді, коли російські війська почали активно обстрілювати сусідні села. Батьки подружжя благали вивезти дітей у безпечніше місце, однак Світлана до останнього сподівалася, що все скоро закінчиться. Упродовж березня вона разом із дітьми переважно жила у підвалі. Остаточне рішення про виїзд родина ухвалила після того, як вибухи дісталися самого Галицинового. На їхній вулиці снаряд влучив у сусідній будинок і повністю його зруйнував.
Тоді Володимир наполіг на терміновому вивезенні дітей. Прихисток сім’я знайшла у Вінниці — туди вони вирушили 5 квітня на запрошення сестри чоловіка.
«Ми зібрали найнеобхідніше й разом із двоюрідним братом, який мав власне авто, виїхали до Вінниці. Наші батьки залишилися вдома — доглядати за своєю і нашою оселями. Вони майже постійно перебували у підвалі, адже село обстрілювали практично щодня», — розповідає жінка.
У Вінниці родина прожила вісім місяців. Після звільнення Херсона у листопаді 2022 року Остафії повернулися додому. Володимир певний час не міг знайти роботу й залишався з дітьми, а Світлана знову почала працювати у перукарні.
Втім, чоловік не полишав спроб працевлаштуватися. За допомогою колишніх колег з Миколаївського порту він надіслав резюме до Ізмаїльського порту. Відповіді довелося чекати довго — запрошення на роботу надійшло лише 24 лютого 2023 року.
Впродовж наступного року родина жила окремо: Світлана з дітьми залишалася у Галициновому, а Володимир орендував квартиру в Ізмаїлі. Жінка зізнається, що цей період був для неї надзвичайно важким — і морально, і фізично. Лише наприкінці березня 2024 року чоловік зміг орендувати трикімнатну квартиру та перевезти сім’ю до Ізмаїла.
«Дітей одразу оформили до ліцею №9. Вони були щасливі, що після тривалої перерви можуть знову сісти за парти та спілкуватися з однолітками. Найбільше раділа молодша Емілія, адже понад два роки вона навчалася онлайн і навіть не знала, що таке шкільний рюкзак. Син продовжив дистанційне навчання у Миколаївському коледжі й цього року вже став його випускником», — ділиться Світлана.
Спочатку в Ізмаїлі жінка не працювала, а згодом влаштувалася до салону краси. Після роботи у кількох закладах за порадою подруги влітку 2025 року вона вирішила спробувати себе у ролі викладачки в навчальному центрі «Твій успіх».
Світлана зізнається: коли її прийняли на роботу, вона раптом зрозуміла, що стригти людей — це одне, а навчати інших — зовсім інше. Жінка була переконана, що не впорається, і згодом навіть прийшла до директорки пані Олени з твердим наміром відмовитися від роботи. Та після розмови з нею змінила своє рішення і все ж наважилася спробувати себе в ролі викладачки.
«Спочатку було непросто, адже довелося опановувати багато теорії. Але з часом стало легше. Уже майже рік я працюю в навчальному центрі й паралельно — у перукарні неподалік», — каже вона.
Світлана розповідає, що неодноразово чула про упереджене ставлення до внутрішньо переміщених осіб, однак ні вона, ні члени її родини з таким не стикалися. Найбільші труднощі виникли під час оформлення статусу ВПО.
У Вінниці родина мала цей статус, однак після повернення до рідного села його втратила. Поновити документи вже після переїзду до Ізмаїла виявилося непросто: п’ять разів сім’я збирала та подавала пакет документів, і щоразу отримувала відмову. Лише у 2026 році їм вдалося поновити статус та отримати державну допомогу.
Жінка тепло відгукується про місцевий центр підтримки переселенців, де для ВПО організовують різноманітні гуртки та заходи. Саме завдяки цьому центру минулого року родина Остафій отримала безкоштовну путівку на відпочинок у Болгарії.
«У центрі ми вивчаємо англійську мову, займаємося творчістю, з нами працює психолог», — додає Світлана.
Повертатися до рідного села родина не планує. За словами жінки, нині Галицинове майже спорожніло, а після пережитого вони зрозуміли, що можуть почати нове життя в іншому місті.
Сьогодні Ізмаїл став для Остафіїв майже рідним. Саме тут вони бачать своє майбутнє.
«Тут дуже спокійно на душі. Місто вражає чистотою й охайністю, тут немає метушні, притаманної великим містам. Якщо чесно, за нашим будинком ми вже не сумуємо — сумуємо лише за батьками. Як то кажуть: “Наш дім там, де нам добре”. В Ізмаїлі нам справді добре», — підсумовує Світлана Остафій.
Інтернет-видання Бессарабії
