Хутір Кірган, що затишно розташувався на березі озера Кагул у Ренійській громаді, колись був осередком рибальства, парусного спорту та активного відпочинку. Сьогодні тут постійно проживає лише 19 родин корінних мешканців. Залізничне сполучення та колишня інфраструктура відійшли в минуле. Проте любов до вітрильного спорту на Кагулі живе: місцеві ентузіасти продовжують боротися за виховання нових поколінь українських яхтсменів.
Про історію хутора, банкрутство легендарного рибколгоспу, кіно під бензогенератор та відродження яхт-клубу «Дунай» журналістці інтернет-видання “Махала” розповів корінний житель Кіргана Валентин Рекачинський.
“Я не скажу вам точного року, коли саме заснували Кірган – в офіційних джерелах мало інформації, а я не знаю всіх історичних подробиць. Але головне, що варто знати про наш хутір – тут завжди надзвичайно багато й важко працювали. Наше життя здавна було пов’язане з водою та рибальством. Тут функціонував рибколгосп імені Чапаєва – потужне господарство, яке використовувало багаті промислові ресурси Кагулу. Мій дідусь був рибалкою, і в ті часи величезна кількість людей щоранку сходилася сюди на роботу. Тоді на хуторі створювалися великі, міцні сім’ї. Мати в родині чотирьох, п’ятьох, шістьох чи навіть вісьмох дітей було абсолютною нормою, а в одній із сусідніх хат виховували аж 11 дітлахів! У мої юні роки Кірган просто гудів від дитячого сміху.
Згодом усе почало зникати. Рибколгосп оголосили банкрутом, майно передали іншій фірмі, й зрештою організована рибальська діяльність занепала. Час теж бере своє – літні жителі відходять у засвіти, а молодь роз’їжджається. Сьогодні на Кіргані залишилася зовсім невелика кількість людей – усього 19 дворів, 19 родин на все селище”, – розповідає Валентим Миколайович.
Сьогодні на хуторі немає ні колишньої човнової станції, ні великого громадського пляжу. Правда, сюди поступово підтягуються нові люди – ті, кому в радощах мати зручне житло прямо біля води. Вони облаштовуються, будуються, але колишньої кількості дітлахів на вулицях уже немає.
“Наш хутір розташований у неймовірно приємному й гарному місці на самому березі озера Кагул. Це заплавне озеро в пониззі Дунаю площею близько 90 квадратних кілометрів, основна частина якого лежить в Україні, а північна – у Молдові.
У радянські роки тут була чудова рекреаційна інфраструктура. Із міста Рені сюди регулярно ходив приміський поїзд – «дизель». Завдяки цьому на Кіргані облаштували пляж, куди приїжджали сотні відпочивальників. У нас була власна маленька флотилія – місцеві працювали на великих дерев’яних ялах. Діяла човнова станція, де кожен охочий міг узяти човен напрокат. Рибалки приїздили сюди вдосвіта, виходили на воду і в дозволений час ловили рибу собі в задоволення. Вечорами хутір оживав: всюди лунали гармошки, грали гітари, було багато пляжників.
А ще ми мали свій невеликий літній кінотеатр. Сюди регулярно приїздив роз’їзний кіномеханік. Він вмикав свій гучний бензогенератор і крутив нам стрічки. Для нас, малої дітвори, це було найбільше свято. Ми бігли вулицями хутора, щосили кричали: «Кіно! Кіно!», працюючи як справжня «циганська пошта». Ось таке було насичене життя”, – з теплом згадує Валентин Миколайович.
Окремою, найяскравішою сторінкою історії Кіргану є вітрильний спорт. У яхт-клубу «Дунай» насправді велика історія. Перші вітрила на озері Кагул з’явилися ще у шістдесяті роки минулого століття. Тоді Ренійський порт відкрив свій яхт-клуб. Підприємство придбало яхти та збудувало базу — спочатку на хуторі Кірган, а згодом поблизу залізничної станції «Восток». Цим красивим видом спорту захопилися сотні молодих мешканців Рені – юнаків та дівчат.
Тоді дуже виручало залізничне сполучення: поїзди ходили за маршрутами «Одеса — Рені» та «Кишинів — Рені». Робітники їздили ними на роботу, а школярам із міста Рені було надзвичайно зручно добиратися залізницею прямо до нас на Кірган, щоб займатися у секції парусного спорту. Справа гриміла на весь регіон.
На жаль, після розпаду СРСР порт почав стрімко втрачати вантажообіг. Підприємство вже не мало можливості фінансувати базу та закуповувати матеріальну частину — і згодом яхт-клуб повністю згорнув свою діяльність. На балансі порту спорт не втримався.
Минули роки. Залізниця припинила пасажирські перевезення, інфраструктура зникла, але любов до хвиль та вітру у наших серцях залишилася. У 2013 році ветерани вітрильного спорту, які мешкають у Рені, вирішили, що не можна дати справі їхнього життя померти. Вони об’єдналися, щоб відродити улюблений спорт.
“Було офіційно зареєстровано громадську організацію – Ренійський районний яхт-клуб «Дунай». Основне і найголовніше завдання, яке ми, ветерани, поставили перед собою – передати свої знання та унікальний досвід дітям. Тоді ж у Рені відкрилася філія Одеської обласної дитячо-юнацької школи парусного спорту, яка підхопила традиції, закладені колись на Кіргані. Коли поїзди скасували, нам довелося самотужками вирішувати питання логістики. Ми возили дітей на Кірган автобусами — доставляли по 50 осіб за рейс.
І знаєте, попри всі сучасні труднощі, ця справа живе й сьогодні! Дітки приїжджають тренуватися на озерну воду з величезним задоволенням. Успіхи наших ренійських парусників на всеукраїнських змаганнях – це, безперечно, успіх кожного, хто допомагає проводити ці літні тренування тут, на хуторі Кірган. Життя триває, і над Кагулом знову гордо майорять білі вітрила”, – завершив Валентин Миколайович.
Як зароджувався і розвивався вітрильний спорт у Рені – читайте в нашій статті за посиланням.
До відома:
В офіційних реєстрах та енциклопедіях не знайдете точної дати чи конкретного року заснування Кіргана (місцеві також часто називають його Курган або Кирган). Цей куточок Ренійської громади ніколи не був класичним адміністративним селом. Він народжувався стихійно — як локальний хутір, рибальське поселення та робочий присілок, затиснутий між залізничною колією та дзеркальною гладдю озера Кагул. Навіть найстаріші корінні мешканці, чиї діди й прадіди будували тут перші хати, розводять руками: точного року появи селища ніхто не пам’ятає.
Проте хронологію розвитку Кіргана можна легко простежити за двома головними історичними епохами:
Сьогодні, коли від великого промислу залишилися лише спогади, а на хуторі постійно горить світло лише в 19 домівках, ці історичні віхи нагадують про те, з чого починалася історія Кіргана — місця, яке попри все відмовляється зникати з карти Одещини.
Інтернет-видання Бессарабії
