23 березня 2023 року – день, коли під час виконання бойового завдання військовослужбовець 184 окремого батальйону ТРО Сергій Гіневський став вважатися безвісті зниклим. Його дружина Олена розповіла інтернет-виданню «Махала» про свого чоловіка, про історію їхнього знайомства та спільні плани на майбутнє, а також про те, як родина живе зараз із такою жахливою звісткою.
Народився Сергій 7 лютого 1987 року у сім’ї військовослужбовця та виховательки. Саме від батька він взяв мужність, патріотизм та готовність захищати рідну країну. Сергій навчався в Болградській школі №2, а у 2004 році, закінчивши її, пішов вчитися на водія, адже у нього завжди був інтерес до техніки. Трохи згодом Сергій пройшов термінову службу в Одесі. Після армії працював водієм у магазині, а потім влаштувався охоронцем.
З початку повномасштабної війни він добровільно вступив до 184 окремого батальйону ТРО 124 бригади військової частини А7350. У цивільному житті він мав великий інтерес до квадрокоптерів, навчався ними керувати. Тому на службі Сергій став оператором дронів.
«Піти на війну було його свідомим рішенням, оскільки він вважав, що треба захищати свою країну», – каже Олена.
Батальйон Сергія спочатку базувався у Болграді, потім захисники перебували під Одесою, а трохи згодом обороняли Миколаїв. Останнім містом перебування для Сергія став Бахмут.
Свій військовий обов’язок Сергій виконував професійно, за військову підготовку та відповідальність має відповідні нагороди. Його поважали побратими, беручи з нього приклад незламності та мужності.
Олена познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком в 2006 році. А коли Сергій мав йти на строкову службу, пара вирішила одружитися. Трохи згодом у подружжя народився син, і чоловік навіть приїхав з армії в пологовий будинок аби розділити щастя із дружиною. Майже через 4 роки у пари народився ще один син, як і мріяв Сергій. Пара жила звичайним життям: працювали, намагалися облаштувати свій будинок, ростили синів.
«Він дбайливий батько та чоловік. Я з теплом згадую, як колись він мене усюди носив на руках, бо я зламала ногу», – ділиться дружина захисника.
У Сергія було багато друзів, з якими він неодноразово брав участь у змаганнях з перетягування канату, армрестлінгу, вижимання гир, за що мав багато медалей за призові місця. Також він займався у спортзалі і залучав до тренувань синів.
Востаннє Сергій приїжджав додому на свій день народження, 7 лютого. Наприкінці цього ж місяця бригаду чоловіка відправили в Бахмут.
«Ця звістка була як грім серед ясного неба, їм навіть не дали часу заїхати додому і попрощатися з рідними», – розказує жінка.
Подружжя намагалося щодня підтримувати зв’язок. Однак, коли Сергій із побратимами перебував у найближчій позиції до окупантів, зв’язок обірвався. Тоді у Олени ще була надія, що поганий зв’язок незабаром відновиться, проте очікування розвіялися звісткою з військкомату, що захисник зник безвісти.
«Те, що коїлося тоді в моїй душі – не описати словами. Мені не хотілося ні їсти, ні спати, я просто чекала повідомлення, що його знайшли», – із сумом згадує Олена.
Після цієї звістки інші побратими Сергія, що відступали з позицій, розповіли Олені про наступ з боку ворога, про те, що сили у цій боротьбі були нерівні. Сергій із хлопцями до останнього тримали оборону, але їх оточили. І, на жаль, вони не бачили подальшого розвитку подій.
Наразі родина живе надією, що Сергій живий і перебуває в полоні. Олена призналася, що мріє про той день, коли побачить чоловіка знову, вони зможуть разом посидіти за одним столом у родинному колі та відновити своє звичайне мирне життя, яке у них забрала війна.
Інтернет-видання Бессарабії
