12 березня свій ювілей відзначає Клавдія Пилипівна Паршина, вчителька, яка виховала не одне покоління ренійців – ветерану педагогічної праці з майже півстолітнім стажем сьогодні виповнюється 95 років. Про життєвий та трудовий шлях ювілярки – у матеріалі «Махали».
Клавдія Пилипівна народилася у селі Кримське Луганської (тоді Ворошиловградської) області. Її дитинство було безтурботним, сповненим щасливих моментів, влітку вона любила купатися в Сіверському Донці і бігати в ліс, який знаходився зовсім поруч з її домом.
Звичне життя перекреслила війна. Того страшного дня 22 червня 1941 року 11-річна дівчинка з подружками теж була на річці, і коли поверталися назад, побачили, як дорослі чоловіки сідали у вантажівку, а жінки, проводжаючи своїх батьків, чоловіків та братів, плакали.
Після війни, закінчивши семирічку у рідному Кримському, вона вступила до Ворошиловського (нині Алчевського) педучилища. У 1952 році молода вчителька отримала напрямок на південний захід України, в Ізмаїльську область, і виявилася далеко від рідних місць.
«Разом із однокурсницею Катериною Іванівною Ассоровою нас визначили у село Нагірне Ренійського району. Ми винайняли квартиру в приватному будинку, за наше проживання платила школа. Мені дали 4-й клас, а Каті — хлопців з дитбудинку, які жили в місцевому притулку для дітей-сиріт», – згадувала Клавдія Пилипівна в одному зі своїх інтерв’ю автору цих рядків.
У Нагірному молода вчителька пропрацювала лише рік і її забрали до Рені, до райкому комсомолу. Це був один із найщасливіших, найнасиченіших періодів її біографії.
«Життя в нашому місті в ту далеку пору не просто кипіло — воно вирувало! У першій половині 50-х років Рені нагадував одне велике будівництво. Будувався порт, зводилися житлові будинки, розтрощили міський парк. У місті було дуже багато молоді, у тому числі приїжджої. Дівчата і хлопці зустрічали тут своїх других половинок, створювали сім’ї і пускали коріння на все життя», – розповідала педагог.
Саме так склалася доля і самої Клавдії Пилипівни. Свого чоловіка вона, уродженка Донбасу, зустріла у маленькому містечку на Дунаї. Віталій Тихонович Паршин теж був із приїжджих, родом із міста Борисоглібська Воронезької області Росії. Спершу він працював механіком, а потім його призначили секретарем районної комсомольської організації. Молоде подружжя стало щасливими батьками двох дітей, сина Андрія та дочки Олени.
«У 1954 році я працювала вчителькою початкових класів у міській школі №3, потім мене перевели до Ізмаїла, в обком комсомолу, і невідомо, як би склалася надалі моя доля, якби через 3 місяці Ізмаїльську область не скасували, і я не повернулася до Рені», – розказувала вона.
1959 року родина Паршиних переїхала до Києва і прожила там по 1962 рік, поки Віталій Тихонович навчався у вищій партійній школі. У столиці Клавдія Пилипівна працювала вчителькою молодших класів у школі №13. Коли повернулися назад до Рені, влаштувалася до середньої школи №2, звідки й вийшла на заслужений відпочинок у 1997 році. Чоловіка не стало 1986 року. Немає в живих і сина Андрія. Єдиною опорою для своєї матері, її надійною помічницею та найближчою людиною залишається дочка — Олена Віталіївна Бахарєва. Вона також педагог, працює учителем математики в Ренійському ліцеї №2. Визнається, що мати завжди була для неї яскравим прикладом. А на запитання, яку найголовнішу якість повинен мати вчитель, сама ювілярка відповіла: «Доброзичливість до своїх учнів».
Інтернет-видання Бессарабії
