У Ренійському історико-краєзнавчому музеї відкрилась виставка портретів ветеранів до Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років. Її відвідав журналіст інтернет-видання “Махала”.
На стенді, який виставлено у великій залі, фотографії фронтовиків Василя Григоровича Буянського, Ніни Сергіївни Самарської, Ростислава Івановича Каверзнєва, Володимира Петровича Щукіна, Івана Федоровича Єлисейцева, Василя Медімовича Маратаєва, Петра Миколайовича Куликова, Івана Михайловича Калюжного, Клавдії Олександрівни Судакової, Олександра Григоровича Гришаєва, Катерини Семенівни Нанкіної, Володимира Івановича Чегорко, Івана Федоровича Євсєєва, Миколи Івановича Чегорко, Петра Миколайовича Куликова та інших – загалом 97 осіб.
Сьогодні нікого з них уже немає з нами, але їхні імена навіки вписані в історію міста і всієї громади, ренійці вшановують їхній подвиг у боротьбі проти нацизму і пам’ятають їхній внесок у громадське життя Ренійського району в повоєнні роки. Вони стояли біля витоків створення районної ветеранської організації, брали активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді, виступали на пам’ятних заходах у Ренійському музеї та школах.
За кожним портретом на виставці криється, без перебільшення, героїчна біографія. Про наших ветеранів та їхні подвиги чимало писала місцева преса – тільки в моєму особистому архіві за тридцять років у журналістиці назбиралося кілька десятків інтерв’ю-спогадів і замальовок, не кажучи вже про зустрічі за «круглим столом», які практично щороку проводилися з ініціативи редакції районної газети в Ренійській раді ветеранів. Особливої ж значущості їхні спогади про фронтове лихоліття, витяги з яких публікуються нижче, набувають у наші дні, коли на землю України знову прийшла війна, і сьогоднішні захисники, як і їхні героїчні предки 80 років тому, борються за свободу і незалежність Батьківщини.
У червні далекого 1941-го студентка Московського інституту фізкультури Ніна Самарська готувалася до чергової сесії у виші. І тут раптом… війна. 19-річна Ніна тут же попросилася на передову. Але військкомат їй відмовив. Замість цього направили чергувати на дахи будинків, на шосейні дороги, надавати допомогу ополченцям. І тільки в серпні її відправили санінструктором на Західний фронт. Перші місяці оборони, згадувала вона, були найважчими, найкривавішими. Нерівні бої, вимушений відступ. У 1942 році, отримавши призначення в 7-й окремий батальйон ППО, закінчила сержантську школу. Старшину їй присвоїли в 1943-му. Вона вже була черговою по вузлу зв’язку 83-ї армії ППО. Штаб армії направив Ніну Сергіївну в м. Вільнюс – здати екстерном курс військової школи. Після цього перейшла екстерном у контррозвідку «СМЕРШ»: по всіх фронтах розсилала шифровки.
Одного разу, це було в селі Красне під Оршею, за завданням командира мала дістати пальне для роботи радіостанції. У сусідню частину пробиралася під розривами мін і снарядів. Знайшовши пальне, зраділа, але тут просто над головою завис ворожий «Мессершмітт». Як урятувати пальне? Вирішила заповзти з каністрою у вирву, але не встигла – чергова бомба розірвалася зовсім поруч і вона знепритомніла… Чого-чого, а сміливості Ніні Сергіївні було не позичати. Коли треба, могла і за себе постояти. Розповідала випадок, коли за нею, статною, вродливою дівчиною, намірився було залицятися молодий боєць, та припустився непростимої вільності, поклавши руку їй на плече. Не замислюючись, вона… врізала йому добряче. І тут же просвітила невдачливого кавалера: «Мене без бою не візьмеш!»
Випускник Томського артилерійського училища Ростислав Каверзнєв у 1944 році був направлений на 3-й Білоруський фронт. Призначений командиром взводу управління батареї полку. Звільняв Білорусію. Бої в Східній Пруссії, коли війська вийшли до озера Гальдан, лейтенант Каверзнєв не міг порівняти ні з чим. Неосяжний лісовий масив був охоплений таким вогнем з обох боків, що густий ліс став світитися наскрізь як обструганий. Німці методично, щовечора вели обстріл із бронепоїзда. «Бої ті сняться досі…», – зізнавався ветеран. Ніколи Ростислав Іванович більше не бачив таких втрат, – і ворожих, і наших. Багато полягло бойових товаришів, страшно згадувати. Сам Каверзнєв отримав контузію. Потім – 1-й Білоруський фронт. Потім – перекидання на далекосхідний театр війни.
Ростислав Іванович був ще й воїном-афганцем, побував в Афганістані двічі, забезпечував перевезення народногосподарських і військових вантажів.
Василь Медимович Маратаєв пройшов важкий шлях війни від гарматного грому до переможного салюту. Рано вранці 22 червня 1941 року німецько-румунські війська почали за сильної артпідтримки форсувати Дунай. Але його стрілецький полк, який дислокувався в Кілії, не тільки витримав натиск переважаючих сил супротивника, а спільно з прикордонниками завдав йому серйозної поразки, не дав можливості висадитися на радянський берег Дунаю. Маратаєв вів прицільний мінометний вогонь по противнику.
23-24 червня 1941 року 23-й полк спільно з прикордонниками і моряками за підтримки берегової артилерії і моніторів Дунайської військової флотилії здійснив сміливе і зухвале десантування на правий берег Дунаю, де захопив румунське містечко Кілія Веке (Стара Кілія). Під час проведення Кілійської операції було вбито 200 солдатів і офіцерів противника, 4720 осіб узято в полон. Захоплено 6 гармат, 30 кулеметів, 1000 гвинтівок і багато військово-інженерного майна.
Майже місяць тримали оборону на ворожому березі Дунаю. І пішли із зайнятих позицій тільки 21 липня 1941 року, коли обстановка на фронті змінилася – противник великими силами форсував річку Прут і глибоко вклинився в оборону військових частин 25-ї Чапаєвської дивізії, що створювало загрозу оточення.
Василю Маратаєву довелося брати участь в обороні Одеси. Був поранений. Після лікування відправлений на Волховський фронт, брав участь в обороні Ленінграда, знищував фашистів на Синявинських висотах і болотах. Його бойовий шлях пройшов у наступальній операції «Багратіон» влітку 1944 р. Брав участь у визволенні Білорусії, Польщі. А в берлінській битві він командував 160-міліметровим мінометом. Військова доблесть оплачена кров’ю – п’ять разів був поранений.
Василь Григорович Буянський у 17 років добровольцем пішов на фронт захищати Батьківщину. На його долю випала участь в обороні Сталінграда, в оточенні і розгромі 320-тисячного німецького угруповання. У його пам’яті залишилися спогади, коли горіло суцільним полум’ям не лише місто, а й нафтопродукти, що потрапили з розбитих танкерів у воду, від нафтопродуктів, що палали з розбитих танкерів у воду, горіла Волга. Це було справжнє пекло. На межі людських можливостей воїни захищали місто. Буянський також брав участь у битві на Курській вогненній дузі, отримавши важке поранення в голову. Після лікування брав участь у визволенні України та Молдови, у серпні 1944 року – у Яссько-Кишинівській наступальній операції.
У грудні 1944 року брав участь у форсуванні прикордонної річки Іпель (притока Дунаю), що розділяла Угорщину і Чехословаччину. Коли батальйон був на вихідних позиціях, противник почав артилерійсько-мінометний обстріл. Багатьох бійців охопив страх смерті, що насувається, і ніхто не сідав у човни для переправи. Відомо, що охоплений страхом воїн не здатний до бою. Щоб вивести молодих, ще не обстріляних бійців із шокового стану, будучи комсоргом батальйону, він, довго не роздумуючи, встрибнув у човен, а за ним пішли інші. Почуття військового обов’язку перемогло страх. Форсування річки пройшло благополучно, без втрат.
Представники старшого покоління ренійців добре пам’ятають Ганну Сергіївну Шевченко – жваву жінку, щиру українку з таким великим прізвищем. Фронтовичка вважала, що основним законом нашого життя має бути справедливість.
Війна увірвалася в її щасливу долю – фашисти, несучи смерть і поневолення, погрожували перекреслити її. У травні 1943 року попрямувала до військкомату, стала проситися на фронт. І ось позаду короткострокові курси медсестер, і дівчина у складі медсанбату 113-ї стрілецької дивізії 3-го Українського фронту рушила на Захід.
Ганна Сергіївна брала участь у визволенні України, Молдавії, Румунії, Болгарії, Угорщини, Югославії. «Дивлюся я на вас сьогоднішніх і мимоволі згадую свої юні роки. Точно такі ж дівчата йшли на фронт, тендітні, ніжні. Але скільки сили в них було. Цілодобово не спали – доглядали за пораненими. Знали, що треба, все це треба в ім’я перемоги. І про це молодь ніколи не повинна забувати», – не раз говорила фронтовичка на зустрічах із молоддю.
Фото автора та з відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
