Вже майже дев’ять років мешканка Ізмаїла Анастасія Гуркіна створює не просто татуювання, а маленькі особисті історії, які назавжди залишаються із людьми. За кожним із них стоїть окрема сторінка життя — про втрати, важливі події, нові початки чи людей, яких хочеться пам’ятати назавжди.
Втім, шлях Анастасії до тату-сфери розпочався задовго до того, як вона взяла до рук машинку. З дитинства дівчина жила мистецтвом, навчалася у художній школі, здобула профільну освіту та довгий час працювала викладачкою. Сьогодні татуювання стало для неї природнім продовженням усього творчого шляху.
До Міжнародного дня татуювання, який відзначають 17 липня, журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалась із дівчиною аби більше дізнатися про її творчий шлях та те, як захоплення переросло у справу усього життя.
Анастасія народилася і виросла в Ізмаїлі. Саме тут минуло її дитинство, навчання та розпочиналася професійна діяльність. За словами дівчини, на її любов до мистецтва найбільше вплинув батько, який свого часу працював промисловим художником.
«Моя родина: мама — швачка, тато — художник. За часів СРСР він працював на заводах, де художники створювали плакати та іншу наочну продукцію. Зараз він уже не займається цією професією, але його картини завжди були поруч зі мною. Я розглядала їх ще змалку і, мабуть, саме тоді почала надихатися цим світом», — розповідає Анастасія.
Особливо дівчині запам’яталася одна з татових картин, яка й досі висить у квартирі батьків. На полотні зображений збірний образ маленької дівчинки, який художник присвятив доньці.
«Не пам’ятаю, чи тато написав її ще до мого народження, уявляючи мене, чи вже після. Це не портрет, а такий збірний образ блондинки з блакитними очима. У мене очі зелені, тому це не буквальне зображення мене. Але ця картина для мене особлива», — каже дівчина.
Картини завжди були поруч із майбутньою майстринею, але справжнім відкриттям для неї став день, коли батько вперше привів її до майстерні свого знайомого художника. Побачене настільки вразило маленьку Настю, що після цього бажання малювати стало ще сильнішим.
«Я малювала завжди, скільки себе пам’ятаю. Спочатку — крейдою на асфальті, потім розмальовувала шкільні парти, далі були зошити, в університеті — папір і все інше, а згодом пішли люди», — з посмішкою каже майстриня.
За словами Анастасії, у родині ніхто ніколи не ставив під сумнів її вибір. Батьки не вважали мистецтво «несерйозною професією» й завжди підтримували доньку у прагненні малювати.
«Навіть не було роздумів, куди вступати. Художня школа, потім навчання у вищому закладі — усе якось саме собою склалося в одну червону лінію, яка проходить через усе моє життя», — ділиться Анастасія.
Поєднувати навчання у звичайній та художній школах Анастасії було непросто. Та якщо доводилося обирати, що для неї важливіше, сумнівів ніколи не виникало — саме художня школа завжди була на першому місці.
«У звичайній школі я була трієшницею, але в художній — відмінницею, і це було найголовніше. Могла пропустити уроки, але ніколи не пропускала “художку”, і мені за це прилітало. Вчителі казали, що художня школа — це дурниці, але в моїй голові такої думки навіть не було. Для мене це була важлива справа», — згадує Анастасія.
До художньої школи вона вступила у дев’ять років. На той час охочих навчатися було значно більше, ніж зараз, тож дітям потрібно було пройти відбір і показати свої роботи.
Навчання у художній школі лише зміцнило впевненість Анастасії у тому, що своє життя вона хоче пов’язати саме з мистецтвом. Тож після її закінчення питання, куди вступати далі, для дівчини навіть не стояло. У вищому навчальному закладі вона почала навчатися на спеціальності: «Викладач образотворчого мистецтва і дизайну».
«Це був єдиний напрямок, який мені був по-справжньому цікавий. Там були малюнок, живопис, дизайн — усе, що я любила. Я, якщо чесно, нічого іншого й не вмію, тому для мене це було абсолютно природне рішення», — усміхається майстриня.
Студентські роки Анастасія згадує з особливим теплом. Якщо у звичайній школі вона більше чекала занять у художній, то у вищому навчальному закладі нарешті опинилася серед людей, які так само жили творчістю.
«Це вже була не школа, куди треба було ходити, а місце, куди я сама дуже хотіла потрапити. Там я почувалася, наче риба у воді. Навчалася на бюджеті, отримала червоний диплом і буквально вбирала в себе все, чого нас навчали. Ми дуже багато малювали, і це був справді цікавий період мого життя», — розповідає вона.
Ще навчаючись на п’ятому курсі університету, Анастасія почала працювати викладачкою в Ізмаїльській художній школі. Спочатку їй довірили наймолодших учнів, а після отримання диплома — випускний клас. Саме старшокласників вона навчала предмету малюнок (графіка), що включало в себе побудову предметів та роботи зі світлотінню. Перші роки професійного життя виявилися для дівчини надзвичайно насиченими. Вона одночасно навчалася, працювала в художній школі та виконувала приватні замовлення, малюючи картини й портрети.
«Я не працювала у звичайній школі, тільки в художній. А там збираються дуже особливі люди — і викладачі, і діти. Вони всі творчі, трохи зі своїм баченням світу. Ти приходиш навіть із поганим настроєм, а йдеш уже з гарним, бо діти настільки наповнені життям, ідеями, натхненням, що це передається й тобі», — ділиться вона.
Найбільше Анастасії подобалося працювати з підлітками, адже саме з ними їй було найлегше знаходити спільну мову. Паралельно з викладанням вона бралася за приватні замовлення. Найчастіше це були портрети, які люди дарували рідним на весілля, ювілеї чи інші особливі події. Саме тому сьогодні Анастасія насамперед називає себе портретисткою.
«Я дуже багато малювала саме портретів. Думаю, що й зараз можу назвати себе портретистом. Мені подобається точність, люблю вимальовувати кожну деталь буквально до міліметра. Мабуть, тому я більше графіст», — говорить майстриня.
Попри улюблену роботу Анастасія продовжувала шукати нові способи реалізувати себе у творчості. Ще з юнацтва її захоплювала не лише техніка живопису, а й сенси, які художники закладали у свої роботи.
«На історії мистецтв мені дуже подобалося слухати про старовинні картини, у яких приховано багато змістів. Через десятки, а іноді й сотні років люди продовжують їх розглядати, намагаючись зрозуміти, що саме хотів сказати художник. Мені дуже подобалася думка, що можна залишити після себе щось, що буде надихати інших, даруючи щось особливе», — розповідає вона.
Спочатку Анастасія була впевнена, що робитиме це саме через малюнки. Та згодом зрозуміла: існує полотно, яке набагато цінніше за будь-яке інше.
«Я думала, що залишатиму після себе щось через картини. А потім зрозуміла: що є найціннішим у людини? Вона сама. І виявилося, що я можу залишати щось важливе безпосередньо на самій людині — малюнок на її тілі. Тому загалом ось ця ідея — робити щось таке що надихає – це в принципі і вело до цієї сфери», — каже майстриня.
Саме ця думка згодом і привела її у тату-індустрію. Анастасія пройшла навчання в Одесі, у студії «VeAn Tattoo», після чого почала опановувати нову для себе професію. Художня освіта стала для неї міцним фундаментом, однак, як зізнається дівчина, найскладніше чекало не за роботою з тату-машинкою.
«Я була впевнена: якщо зможу перенести на шкіру те, що вмію робити на папері, то це буде вау. І так воно, власне, і сталося. Малювання дало мені величезну перевагу, бо без нього у цій сфері робити нема чого. Коли вже розумієш, як працює шкіра, усе інше набагато легше», — говорить Анастасія.
Втім, найбільшим викликом для неї виявилася не техніка, а спілкування з людьми.
«Я інтроверт. Все життя звикла сидіти у своїй кімнаті й малювати сама. А тут кожен твій рух бачить інша людина. Вона дивиться, спостерігає, ви постійно взаємодієте. Це не просто малювання, ти приходиш додавати своїх емоцій туди, підтримувати людину, бути з нею в контакті повністю. І перші два роки мені було дуже складно до цього звикнути. Бути поруч із людиною і водночас творити – для мене виявилося набагато важче, ніж перейти з паперу на шкіру», — зізнається вона.
Спочатку Анастасія навіть не думала, що татуювання стане справою її життя. Навпаки — вона була переконана, що це буде лише додаткове заняття, яке вдасться поєднувати з викладанням та написанням портретів. Проте з кожним місяцем охочих зробити татуювання ставало дедалі більше, а разом із ними зростало й бажання самої майстрині розвиватися у цій сфері.
«Я думала, що викладання буде моєю основною роботою, а на татуюваннях я відпочиватиму. Насправді все виявилося навпаки. Під час сеансу ти перебуваєш у напрузі від першої секунди й до тієї миті, поки не покладеш машинку. Тут не можна розслабитися ні на хвилину», — розповідає Анастасія.
З часом дівчина зрозуміла, що поєднувати одразу кілька творчих професій дедалі складніше, тож, щоб рухатися вперед, потрібно було зробити вибір.
«Людей ставало все більше, а часу — ні. Я зрозуміла, що мене просто не вистачає на все. І саме в татуюваннях я знайшла все, що шукала: творчість, спілкування з цікавими людьми та відчуття реалізованості. У викладанні чи портретах окремо я цього не відчувала настільки повно», — каже майстриня.
Втім, переконана майстриня, татуювання — це значно більше, ніж просто малюнок на шкірі. Майже кожна людина приходить до неї не лише з ескізом, а й із власною історією, яку хоче зберегти назавжди.
«Сеанс татуювання — це дуже сакральний момент. Ти не просто наносиш малюнок, а створюєш атмосферу, в якій людина може бути собою. Майже кожен приходить зі своєю історією. І дуже часто люди починають розповідати навіть те, про що, мабуть, спочатку й не планували говорити. Це однозначно щось терапевтичне, бо люди роблять зміни в своєму житті не тільки через хороше, але на жаль і через погане. І хтось так закриває свої гештальти, хтось лікує, не те щоб біллю, а залишаючи собі важливе нагадування чи напис, наприклад», — ділиться вона.
За словами Анастасії, багато клієнтів називають татуювання початком нового етапу життя. Одні прагнуть зберегти пам’ять про близьку людину, інші — закарбувати важливу подію. Особливе місце у її роботі займають історії, пов’язані з війною.
«До мене приходять військові, люди, які виїхали з окупації, ті, хто втратив рідних або дім. Вони розповідають такі історії, що іноді просто неможливо стримати сльози. Звісно, під час сеансу я тримаюся, але потім усе одно проживаю це разом із ними. Дуже хочеться, щоб кожен військовий, який приходить до мене, обов’язково повернувся додому живим. Також, наприклад, всі хто виїхав з окупації, били прапори або щось проукраїнське, розповідали такі історії, що в мене було дибки волосся», — зізнається майстриня.
Не менш емоційними для неї стають і великі проєкти, над якими доводиться працювати кілька сеансів поспіль. За цей час між майстром і клієнтом виникає особливий зв’язок.
«Зазвичай перед тим як працювати з людиною треба вислухати, що вона хоче втілити, і це завжди щемка історія, хтось ділиться, що тату допомогло стати впевненішим, сміливішим. Під час процесу людина ніби залишає частинку своєї енергії, а ти — своєї. Це дуже великий енергообмін. Особливо коли ви бачитеся багато разів. Здається, ніби ви разом прожили якусь історію. Думаю, усі тату-майстри проходять через це», — говорить Анастасія.
Попри те, що сьогодні Анастасія повністю присвятила себе татуюванню, вона не полишає й живопис. У вільний час майстриня бере участь у творчих пленерах, пише картини та інколи представляє свої роботи на виставках в Ізмаїлі. Втім, саме татуювання, за її словами, стали тією «червоною лінією», яка продовжила її творчий шлях.
«Я думаю, що знайшла справу свого життя. Такої енергії та наснаги, які отримую під час підготовки до роботи й самих сеансів, я не відчувала ніде. А коли клієнти кажуть: “Це саме те, що я хотіла. Саме так я собі це уявляла”, — тоді розумію, що перебуваю на своєму місці», — говорить Анастасія.
Зупинятися на досягнутому майстриня не планує. Однією з її найближчих цілей є можливість попрацювати за кордоном, аби побачити, як працює тату-індустрія в інших країнах та здобути новий професійний досвід. Також найбільшою мотивацією для себе Анастасія й надалі вважає постійний розвиток.
«У нашій професії немає межі досконалості. Це завжди рух. Як у “Алісі в Дивокраї”: якщо хочеш залишатися на місці — потрібно бігти, а якщо хочеш просунутися вперед — бігти ще швидше. Мені здається, це дуже точно описує творчість і життя загалом», — підсумовує тату-майстриня.
Інтернет-видання Бессарабії
