Михайло Дмитрович Калаянов — звичайна сільська людина з незвичайною долею. Все своє життя він присвятив улюбленим справам: музиці, театру, викладацькій роботі та журналістиці. Його талант і невтомна енергія стали рушійною силою розвитку культурного життя селища Катлабуг. У кожному його проєкті прослідковувалася глибока любов до рідної землі та прагнення залишити по собі щось значуще. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з Михайлом Калаяновим, аби дізнатися більше про його багатогранний шлях, щирі спогади та неоціненний внесок у розвиток місцевої культури.
З раннього дитинства Михайло Дмитрович виявляв творчі здібності: талановито співав і захоплювався творчістю відомих артистів того часу. Вдома телевізора не було, тож коли він з’явився у сусідів, Михайло разом із родиною ходив до них, аби переглядати телевізійні концерти та програми. Йому особливо подобалися виступи українських гумористів, а серед співаків він захоплювався вокалом Леоніда Утьосова, Ігоря Шамо, Ігоря Поклада та Платона Майбороди.
«Мій співочий талант не залишився поза увагою мого педагога Теодора Юрійовича Сербула, який запросив мене до шкільного вокального ансамблю та хору, що тоді мав славу на всю Одещину. А коли в нашому селі відкрилася музична школа, я одразу вступив туди. Навчався під керівництвом Михайла Степановича Македонського — засновника школи, який багато років присвятив цій справі та став наставником для кількох поколінь мешканців Катлабугу. З 1954 року я почав виступати як сольний співак на всіх важливих заходах, що проходили в нашому селі», — розповів пан Михайло.
Паралельно з навчанням у музичній школі Михайло Дмитрович розвивав і свої театральні здібності, відвідуючи драматичний гурток. Перегляд і участь у постановках за п’єсами Михайла Старицького «За двома зайцями», Олексія Арбузова «Іркутська історія», Миколи Бажана «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» режисера-постановника Григорія Щербакова, з якими він приїжджав до села Катлабуг, остаточно переконали Михайла, що своє майбутнє він хоче пов’язати лише із творчістю.
У ті часи болгарину, який вивчав українську мову лише як шкільний предмет, було складно опановувати твори Леоніда Глібова, Миколи Бажана, Остапа Вишні, Олеся Гончара. Проте у цьому йому неабияк допоміг щирий український друг із сусіднього села Першотравневе. Завдяки спілкуванню з ним Михайло Дмитрович покращив свої знання української мови, що стало в нагоді у театральній діяльності, адже багато п’єс ставили саме українською.
Після закінчення школи Михайло Дмитрович вступив до Культурно-просвітницького училища в місті Одеса на спеціальність «режисер-постановник». Згодом він також завершив навчання у театральному училищі в місті Ростов-на-Дону та закінчив педагогічний університет.
Свій трудовий шлях розпочав у місті Татарбунари на посаді інспектора з культури. Потрапивши до повністю україномовного середовища, він удосконалив свої знання української мови. У 1965 році, через сімейні обставини, був змушений повернутися до рідного села Катлабуг, де почав викладацьку діяльність у місцевому професійно-технічному училищі. Спочатку викладав естетику, а згодом — українську та російську мови і літератури.
Однак Михайло Дмитрович не полишив свою мрію працювати в театрі. На базі Будинку культури він створив літературно-естрадний театр «Романтика», який здобув почесне звання «Народний колектив».
«З театром “Романтика” ми виступали не лише по всій Одещині, а й побували в Молдові, Києві, двічі їздили на “Тиждень дружби” в Естонію — у міста Таллінн і Кохтла-Ярве, де завжди ставали переможцями. До речі, учасником нашого театру був тоді ще молодий художник, а нині — член Спілки художників України, який мешкає в Києві, Павло Македонський», — ділиться пан Михайло.
Як розповів Михайло Дмитрович, театр «Романтика» також мав честь зніматися у відомому фільмі «Служили два товариші», який знімали в селищі Катлабуг.
«Ми брали участь у масових сценах. Тоді нам випала честь познайомитися з акторами — Олегом Янковським і Роланом Биковим. Я й досі зберігаю автограф Олега Янковського, який він мені подарував. А ще ми пригощали їх стравами болгарської національної кухні, яких вони раніше не куштували: курбаном, теплим хлібом із печі… Їм дуже сподобалася наша кухня», — згадує пан Михайло.
За плечима Михайла Дмитровича — 32 роки педагогічного стажу. Вийшовши на пенсію, він не зупинився, а продовжив свою творчу діяльність, ще 25 років працюючи художнім керівником і режисером у Будинку культури. За цей час поставив чимало програм, серед яких найуспішнішими були «Бажані гості» та «Добрі імена в нашій пам’яті», а також спектаклі «А зорі тут тихі», «Барабанщиця» та багато інших.
«У нашому селі було понад 40 організацій, які щороку ми запрошували до Будинку культури. Разом із моїми колегами Світланою Андріївною Лопатан та Іриною Василівною Далаковою ми організовували святкові програми до їхніх професійних свят. Окрім цього, я багато років був ведучим програм і концертів, що проходили не лише в нашому Будинку культури в Катлабузі, а й у місті Ізмаїл. Там я вів фестивалі на березі Дунаю та концерти до Дня міста», — зазначає Михайло Дмитрович.
Усі яскраві події, що відбувалися у Будинку культури, пан Михайло фіксував на камеру. За роки активної творчої діяльності він зібрав великий відеоархів, який останні два роки активно опрацьовує у співпраці з Іваном Степановичем Русєвим, який займається оцифруванням фото- та відеоматеріалів, а також створенням на їх основі історичних фільмів, що висвітлюють минуле села Катлабуг.
Михайло Дмитрович також деякий час працював на базі Ізмаїльського районного Будинку культури, де заснував перший районний ляльковий театр “Зіронька”, який згодом також здобув звання «Народний колектив».
При Будинку культури селища Катлабуг він заснував два клуби. Один із них — «Які наші роки», який і донині об’єднує пенсіонерів, а другий гуртував представників різних професій.
Ще одним захопленням Михайла Дмитровича була журналістика. Протягом 40 років, починаючи з 1967 року, він був позаштатним кореспондентом Ізмаїльської районної газети «Придунайські вісті» й активно співпрацював з її головною редакторкою Ольгою Денисовою аж до моменту закриття видання.
Крім того, упродовж десяти років він співпрацював із Дорою Костовою, головною редакторкою болгарськомовної газети «Роден край», де публікував статті болгарською мовою. У ті роки він також активно писав вірші, які часто з’являлися на шпальтах обох газет.
«Окрім цього, я був редактором нашої селищної газети “Суворовець”, яка виходила раз на місяць. Видання проіснувало десять років і припинило своє існування десь у 2015 році», — розповів пан Михайло.
Героями його статей були односельці, що працювали в колгоспі, друзі шкільних років. Часто писав і про уродженку Катлабуга, професорку Катерину Костянтинівну Потапенко, яка мешкає в Києві та видала власний українсько-болгарський словник.
В останнє десятиліття своєї журналістської діяльності пан Михайло багато уваги приділяв історіям про життя свого земляка Сави Македонського, який прожив 101 рік.
«Моя робота не приносила мені великих прибутків, і навіть друзі часом жартували: “Дмитровичу, чому ти досі ходиш пішки? Де твоя машина?” Але я завжди вважав себе щасливим, бо займався тим, що любив. Матеріальна сторона для мене ніколи не була на першому місці», — підсумовує Михайло Калаянов.
Фото з особистого архіву Михайла Калаянова.
Інтернет-видання Бессарабії
