Сьогодні, 9 травня виповнилося б 27 років захиснику України, уродженцю міста Рені Володимиру Власову. Але воїну назавжди 25. Його життя обірвалося 29 грудня 2023 року в боях неподалік Бахмута, під селищем Курдюмівка Донецької області. 17 січня 2024 року воїн повернувся додому на щиті, наступного дня рідне місто проводило його в останню путь. За мужність, самовіддані дії, виявлені у виконанні службових завдань і забезпеченні захисту державного кордону та територіальної цілісності України, Указом Президента України від 29 квітня 2024 року старшого сержанта Власова Володимира Володимировича було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Орден передав його матері Ірині Михайлівні Власовій на відкритті Алеї Слави 19 листопада 2024 року глава Ренійської громади Ігор Плєхов. Про те, якою людиною і воїном був наш земляк, у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Володимир єдиний син у мами, закінчив 11 класів міської школи №3, мріяв здобути морську спеціальність, але життя внесло свої корективи.
«Вова дуже хотів стати моряком, ходити в рейси, але так вийшло, що під час вступу в ізмаїльську «дев’ятку» він недобрав балів і довелося обирати між спеціальностями кухаря та оператора швидкого набору. Він вибрав друге. Отримав диплом, але за фахом не працював, влаштувався лаборантом в одну з фірм у Ренійському порту. У липні 2019 року він підписав контракт із прикордонною службою і перший час служив тут, у Рені, а потім його перевели в Білгород-Дністровський прикордонний загін. Прикордонником служив його близький друг і приклад товариша визначив подальший вибір сина», – розповідає мама воїна Ірина Власова.
Початок широкомасштабної війни застав молодого прикордонника на Чонгарі, що на адміністративному кордоні з тимчасово окупованим Кримом.
«Я його перед цим запитувала: «Як ти думаєш, буде війна?» Він казав: «Не знаю». Але при цьому зазначав, що росіяни накопичували техніку по той бік кордону. Ми всі сподівалися, що цього не станеться, тішили себе якимись надіями, ілюзіями, бо XXI століття надворі – яка може бути війна? Пам’ятаю його дзвінок увечері 23 лютого 2022 року. Ми розмовляли, і раптом я почула в трубку: «Бойова тривога! Бойова тривога!» Син перервав розмову: «Мамо, я передзвоню…». Передзвонив уже десь о пів на сьому ранку 24 лютого. Сказав, що вони вціліли просто дивом, бо росіяни атакували «Градами». Атака була масована і їм надійшов наказ відходити, хоча вони готові були триматися, але все було розбито – техніка, намети. Як розповідав Вова, командир захоплювався їхньою витримкою, зізнався, що десь навіть не очікував такої реакції, сказав, що вони молодці. Син і не приховував, що було дуже страшно, але вони впоралися», – продовжує Ірина Михайлівна, насилу стримуючи сльози.
Наступним місцем служби Володимира Власова став Роздільнянський район Одеської області, ділянка державного кордону з Молдовою. Він часто в розмовах із мамою ділився переживаннями про своїх побратимів, які були на передовій, у нього серце боліло за кожного. А 2023 року в зоні бойових дій опинився і він сам, неподалік міста Курахове Покровського району Донецької області.
«Вова воював у складі мінометної бригади, вони там відпрацювали три місяці, з травня по серпень 2023 року. Я з ним спілкувалася відеозв’язком, він показував бліндаж, побудований ще 2014 року, як вони там облаштувалися. Потім була ротація і він повернувся на колишнє місце служби, на кордон із Молдовою. Син познайомив мене з одним із побратимів, його звуть Андрій. Він і зараз воює на Донецькому напрямку, ми досі з ним спілкуємося», – каже Ірина Власова.
21 липня 2023 року, коли Володимир ще перебував на передовій, у нього народився син, і ця подія стала найсвітлішою й найрадіснішою в його житті з початку війни.
«Хлопчика назвали Даниїлом. Моя невістка з села Адамівка Білгород-Дністровського району. Коли народився онук, я одразу туди поїхала. Вова мав мене зустріти, йому дали 15 днів відпустки у зв’язку з народженням сина, але не встиг, бо ховали одного з побратимів, і він не міг не попрощатися з бойовим товаришем. Син потім розповідав, що цей хлопець і ще двоє хлопців були в полоні, двох потім обміняли, а його росіяни розстріляли і передали останки. Можете уявити, в якому він був емоційному стані: поховав побратима, не встиг до дружини в пологовий будинок, хоча обіцяв бути поруч при народженні малюка. Але варто було йому потримати в руках новонародженого сина, як уся напруга зникла – він став батьком, найщасливішим на світі! Він і на хрестинах синочка був присутній, але ось розписатися з Вікторією не встиг. Тільки посватався до неї, обмінялися обручками. Сказав, коли візьме наступну відпустку, обов’язково приїде і розпишуться, однак не склалося», – продовжує Ірина Михайлівна.
У листопаді 2023 року Володимира направили на навчання, за місяць після якого на нього чекало чергове переведення – цього разу в місто Краматорськ Донецької області.
«Ми думали, що він знову опиниться в мінометній бригаді, але його направили в піхоту. Після Краматорська його і ще кількох прикордонників перевели в Костянтинівку і 9 січня 2024 року мала відбутися ротація. Ми з ним розмовляли, він сказав, що виходили на позиції, до того ж ішли пішки. А ще треба було поповнити запаси води та їжі. Головним завданням було дійти живими, бо кругом літали ворожі дрони, їх було дуже багато. Він завжди мені казав: «Мамусю, все буде добре». Але я розуміла, що він мене просто заспокоював, тому що я бачила його очі і все розуміла без слів, наскільки їм там важко», – продовжує мама воїна.
Наступного разу Ірина Михайлівна розмовляла із сином за два дні до його загибелі, 27 грудня 2023 року.
«Він знову повторив мені ці слова: «Все буде добре, я повернуся». Говорив про сина: «Мамо, у нас є Данєчка». «Я знаю, це щастя, що є Данєчка, але ти, Вова, мій син, я дуже хвилююся», – відповіла я йому. Потім він сказав, що зателефонує татові: у мене другий шлюб, але Вова називав вітчима татом. Чоловік був на роботі, коли вони зідзвонилися, і я тільки нещодавно дізналася від нього, про що вони говорили. Вова сказав йому: «Бережіть, будь ласка, Віку, Данюшку, доглядайте за ними». Він сказав татові те, що не наважився сказати мені, щоб не хвилювати», – плаче жінка, згадуючи ці важкі для сім’ї дні.
За день до загибелі Володимир ще раз вийшов на зв’язок із мамою і це була їхня остання розмова.
«Син вважав, що більше користі приніс би не в піхоті, куди його перекинули, а в мінометній бригаді, де він уже служив і мав бойовий досвід. І ось вранці 28 грудня він мені зателефонував і попередив, що вони виходять на позиції десь на 5 днів і зв’язку не буде. Я його попросила: «Вова, будь ласка, щойно ви вийдете з позицій, хоча б просто напиши, що все добре». А 30 грудня мені зателефонували і сказали, що син і ще один хлопець – двоє з дев’яти воїнів, які вийшли тоді на позиції, – зникли безвісти. Я попросила, якщо буде якась інформація, щоб обов’язково мені зателефонували. Ми написали повідомлення в соцмережах про його зникнення, виставили фотографію. Припускали, що він, можливо, потрапив у полон, бо я спілкувалася з його другом, який у ворожих пабліках, що розміщували інформацію про військовополонених, побачив відомості про кількох наших хлопців із прізвищем Власов, але виявилося, що це не він. Дзвонила його командиру, він теж відповідав, що ніякої інформації немає», – розповідає Ірина Михайлівна, насилу добираючи слова – настільки важко даються їй ці спогади.
Наші хлопці, коли йшли на позиції, завжди залишали номери своїх рідних, щоб у разі чого з ними зв’язалися. Коли Володимир зник безвісти, з його мамою зв’язалася дівчина-координатор і сказала, що буде на зв’язку і, якщо з’явиться якась інформація, обов’язково повідомить. Усі ці тривожні дні, поки про сина нічого не було відомо, Ірина Михайлівна жила надією, що він обов’язково знайдеться – нехай у полоні або, може, пораненим, але, головне, живим. Однак, на жаль, доля розпорядилася інакше.
«14 січня 2024 року мені зателефонувала та сама дівчина-координаторка і сказала, що начебто знайшли мого сина серед загиблих, але повної впевненості, що це він, у них не було. Я скинула їй фотографії Вови, вона сказала, щоб ми готувалися їхати в Дніпро на впізнання. У ті дні в Рені якраз був син наших друзів у відпустці, теж військовослужбовець, і він готовий був нас відвезти. Але координаторка зателефонувала знову і сказала, що їхати нікуди не потрібно – підтвердилося, що це справді мій син. Нам сказали, що 29 грудня 2023 року о 12 годині дня під час бою він дістав поранення, не сумісне з життям. І лише потім ми дізналися, чому їх, Вову і того другого хлопця, одразу не могли знайти й оголосили безвісти зниклими: внаслідок вибухів їх просто накрило землею. І такий вийшов збіг обставин, що привіз сина додому в Рені на щиті його друг – той самий, який пішов служити в прикордонних військах і Вова слідом за ним», – продовжує жінка свою скорботну розповідь.
Для Ірини Власової, яка досі не може оговтатися після тяжкої втрати, єдиною відрадою є онук Даниїл, якому вже 1 рік і 9 місяців.
«Гинуть наші діти – вони ж зовсім юні, у яких були плани на майбутнє: жити, працювати, творити, ростити своїх дітей. Проклята війна забрала все – це так боляче і жорстоко. І ось син Вови бачить тата тільки на фотографії. В інтернеті є багато відео, де дітки цілують знімки загиблих батьків – ось так і в нас. Я коли приїжджаю до онука і показую йому фотографію Вови, він тягне до неї ручки, бере її і цілує. Данюшка це все, що в мене залишилося, він продовження мого сина», – з почуттям каже жінка.
29 грудня була річниця загибелі Володимира Власова. Двоє його побратимів, Андрій і ще один хлопець, у яких була відпустка, приїхали до Рені, щоб вшанувати пам’ять бойового товариша.
«Ми з’їздили з ними на могилку Вови, потім посиділи у нас, поспілкувалися. Думала, що вони залишаться з ночівлею, але хлопці сказали, що відпустка всього 15 днів, треба встигнути багато чого зробити. Я їм дуже вдячна, що вони не забувають про мого сина і змогли викроїти час і приїхати – для мене це багато значить. Вони згадували, яким він був, говорили, що завжди був готовий прийти на допомогу. Син дуже любив собак, котів. І навіть там, на позиціях, його всюди оточували тварини, він їх підгодовував. У нашому дворі, хто його знав із дитинства, говорили мені: він у тебе буде ветеринаром. Вова був дуже добрий, чуйний – саме таким його пам’ятають усі, хто його знав», – сказала на завершення Ірина Власова.
Фото надані Іриною Власовою.
Інтернет-видання Бессарабії
