Віктор Дацюк людина в Ренійській громаді відома: ветеран Збройних Сил, підприємець і активіст ветеранського руху. Йому вже за вісімдесят, але хто повірить: завжди енергійний і підтягнутий, він своїм оптимізмом і життєлюбством дає фору багатьом молодим, а його життєвий шлях кадрового військового – справжній приклад патріотизму й любові до Батьківщини, що дуже важливо в нинішній непростий час. Про гідну людину з цікавою і насиченою біографією – в матеріалі інтернет-видання «Махала».
Свій життєвий шлях Віктор Миколайович ділить на умовні «десятирічки» і кожен такий часовий відрізок був багатим на події.
«Згадую іноді і сльози навертаються», – зізнається ветеран.
Мала батьківщина Віктора Миколайовича – селище Новий Донбас у Сніжнянському районі Донецької області, де розташовувалася збудована американцями та за американським же проєктом шахта імені Сталіна, і де секретарем парткому був його батько. Влітку 1941-го, коли почалася війна, йому було всього пів року. Його з матір’ю евакуювали, а батько залишився, тому що потрібно було евакуювати шахту, і одночасно він проходив школу підготовки підпільників. У грудні німці окупували Донбас, батька заарештували і потім розстріляли.
«Ми з мамою Олександрою Єрмолаївною опинилися в Скадовському районі Херсонської області. У 1942 році мама познайомилася з місцевим жителем Миколою Петровичем Дацюком, який утік із полону, і вони вирішили створити сім’ю. Так у мене з’явився вітчим, якого я сприймав як справжнього батька, оскільки рідного зовсім не пам’ятав. Він став для мене дуже дорогою людиною, по-справжньому рідною – його прізвище я і ношу все життя», – згадує він.
У 1956 році після закінчення семирічки 15-річний Віктор вступив до технікуму будівництва ГЕС і провчився чотири роки, після чого написав заяву до Донецького раднаргоспу, і його прийняли інженером-гідротехніком у радгосп імені 1 травня. Пропрацював два роки, був секретарем комітету комсомолу. Тоді ж зустрів свою долю, красиву скромну дівчину Майю, з якою одружилися 1961 року. Через рік народився син і батька сімейства призвали в армію, строкову службу проходив у Східній Німеччині (НДР), в інженерних військах.
«У саперному батальйоні я пройшов шлях від простого солдата до командира роти. Після демобілізації вирішив залишитися на військовій службі, склав екстерном іспити в Кам’янець-Подільське вище військове училище. Дружина в цей час закінчила педагогічний інститут, працювала завідувачкою дитячого садка. Після училища я отримав офіцерське звання і поїхав за направленням у Середню Азію, у місто Рибальське (нині Баликчи) в Киргизії, на березі Іссик-Куля. Мені запам’яталися панорама цього чудового озера, а також гори Тянь-Шань – краса неймовірна! Іссик-Куль був немов окільцьований ними, на зразок озер у швейцарських Альпах. Наш полк займався будівництвом укріпрайонів, оскільки на той час, а це початок 70-х років, були напружені відносини із сусіднім Китаєм», – продовжує свої спогади ветеран.
У 1973 році Віктор Миколайович вступив до інженерної академії імені Куйбишева в Москві. Після закінчення вишу 1977 року прибув до Одеського військового округу і був направлений у Рені у 23-й понтонно-мостовий полк начальником штабу.
«Через рік став командиром батальйону, але оскільки за віком уже трохи не підходив під командні посади, перейшов начальником мобілізаційної групи при полку, посада якого була на рівні заступника командира. Прослуживши до 1989 року, перейшов на посаду інженера Болградської комунально-експлуатаційної частини (КЕЧ). У сферу моєї відповідальності входило теплове господарство всього ренійського гарнізону: нашого полку, прикордонників, майданчика Михайлова. А потім почалися так звані лихі 90-ті: розпався Радянський Союз, Україна стала незалежною, а від соціалізму ми перейшли до капіталізму. І ця нова реальність вимагала нових знань, навичок і вмінь, і я став займатися тим, чим до цього ніколи не займався. У 1994 році тодішній начальник управління сільського господарства Микола Михайлович Ангеловський запропонував мені посаду виконавчого директора спільного українсько-німецького підприємства «Рені-ГмбХ», на якій я пропрацював до 2001 року», – розповідає Віктор Дацюк.
Кадровий військовий, який волею долі став підприємцем і премудростям ведення бізнесу вчився буквально на ходу, згадує 90-ті роки як особливі, унікальні. Вони, за його словами, були складними, але водночас дуже цікавими, багато дали в плані життєвого і професійного досвіду.
«Я почав вивчати податкове законодавство, як формується цінова політика, не кажучи вже про те, що займався зовнішньоекономічною діяльністю, на яку раніше монопольне право мала тільки держава. Засновниками СП «Рені-ГмбХ» були колгосп «Нове життя» і радгосп «Ренійський» (обидва – с. Нагірне) та радгосп «Перемога» (с. Котловина), наше підприємство було успішним. А потім почалася горезвісна аграрна реформа, внаслідок якої на місці колгоспів і радгоспів утворилися сільгоспкооперативи, які виявилися неплатоспроможними та не могли розраховуватися за пальне, яке ми їм постачали. Крім того, наше підприємство створило мережу магазинів у селах – натомість колишніх сільповських. Тож мені довелося освоювати й ази торгівлі», – розповідає Віктор Миколайович.
Вони стали в нагоді, коли СП викупило збанкрутіле кафе «Ластівка» в місті Рені, погасили всі борги і хотіли приєднати його до «Рені-ГмбХ», але потім вирішили, що не квапитимуться з цим: перереєстрували під тією ж назвою, зробили окремим підприємством і почали відроджувати.
«Спочатку «Ластівка» була як магазин, потім відкрили майонезний цех, але справа не пішла. Потім вирішили відкрити хлібопекарський цех, бо возити хліб із Нагірного, де вже була наша пекарня, взимку було не зовсім зручно. Роки через три ми побачили, що цей напрямок неперспективний, оскільки в місті випічкою хліба стали займатися й інші підприємці. У підсумку ми вирішили перебудувати «Ластівку» на магазин і кафе, які успішно працювали, але, мабуть, комусь почали заважати і 17 листопада 2006 року його підпалили. У тій страшній пожежі згоріло все, залишилося тільки згарище й обвуглені стіни. Багато хто не вірив, що відновимо підприємство, але ми це зробили! Причому, в досить короткий термін – протягом року. Що найприємніше для мене, з колективу не пішла жодна людина: коли «Ластівка» знову відкрилася, повернулися всі», – згадує підприємець.
Незважаючи на поважний вік, Віктор Миколайович абсолютно не підпадає під класичне визначення пенсіонера. Коли я сказав йому про це, він від душі розсміявся.
«Насправді, я вийшов на пенсію в 47 років. Мені вже 84, але ще не знаю, що таке справжній відпочинок. А іноді хочеться відпочити! Однак я така людина, що навряд чи зможу просто сидіти вдома і нічого не робити, бо з дитинства звик працювати. Освоїв ось комп’ютер та інтернет, заходжу у Фейсбук, читаю новини. Зі смартфоном теж на ти, всі фінансові операції здійснюю з нього. Одним словом, якщо я і пенсіонер, то дуже сучасний, йду в ногу з новими технологіями!», – каже він.
Особливе ж місце в житті Віктора Миколайовича посідає його велика сім’я: син, донька, двоє онуків і семеро правнуків. На жаль, коханої дружини Майї Сергіївни, з якою вони прожили в щасливому шлюбі понад 60 років, не стало в січні 2022 року і пам’ять про неї він дбайливо зберігає всі ці роки.
Віктор Дацюк – депутат двох скликань міської ради, член районної ветеранської організації, у роботі якої він бере активну участь вже багато років. Для нього такі поняття, як любов до Батьківщини та військово-патріотичне виховання не просто красиві слова, вони наповнені реальним змістом, і він дуже хоче, щоб нинішня молодь перейнялася ними так само як свого часу він.
«Перед ними постали нові завдання у військовому вихованні, яке наповнилось новим змістом і новими поняттями. Будуючи свою державу, необхідно постійно дбати про оборону країни і виховання її захисників, адже армія не тільки складова частина структури суспільства, але й фактор формування суспільства. Армійська сторінка повинна бути обов’язковою у житті кожного юнака, як гартувальний етап у формуванні особистості, яка здатна на пожертву, готова при потребі знехтувати особистими інтересами задля громади, задля суспільного, а це є вищим проявом особистості, виявом сили волі, великого характеру. Лише тоді можна буде говорити про міцність держави», – підкреслює ветеран.
Фото надані Віктором Дацюком.
Інтернет-видання Бессарабії
