Доля піднесла Валентині Осадчій безцінний дар – захоплення книгою. Тепер, через десятиліття, вона точно знає, що це сталося того дня її далекого дитинства, коли вона вперше переступила поріг бібліотеки в рідному селі Ташине Березанського району Миколаївської області. Вона прочитала сотні книжок, а переглянула, пробігла очима й перегорнула тисячі, бо читання для неї не лише потяг розуму, душі й серця – воно стало її улюбленою й захоплюючою роботою. Про життя й долю колишньої бібліотекара-бібліографа Ренійської бібліотеки та проекти, що назавжди змінили храм книги, якому вона присвятила майже півстоліття, – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
«Моя мала батьківщина, де я провела перші 20 років життя, розташована на мальовничих околицях Тилігульського лиману. Тож усе моє дитинство було пов’язане з ним: влітку, як і всі діти, бігала купатися, а взимку – каталася на ковзанах. І, звичайно ж, дуже любила читати, багато часу проводила в бібліотеці. Зауважу, що в 60-ті роки минулого століття в нашому селі для неї було споруджено спеціальну будівлю. Неймовірно, але я досі пам’ятаю назву першої прочитаної книжки, її палітурку, формат, ілюстрації. Якби я могла, перетворила б на читачів усіх людей, знайомих і незнайомих, бо знаю: доля людини, що читає, – одна, що не читає – інша. По суті, саме цим я зі своїми колегами і займалася півстоліття», – каже Валентина Павлівна.
Розповідаючи про своє дитинство, гарне й щасливе, вона з теплотою згадує батьків, Павла Вікторовича та Надію Яківну Ткачук, які мали поважні на ті часи на селі професії механізатора й доярки та виховали чотирьох дітей.
«Ми зі старшою сестрою на канікулах бігали допомагати мамі, тож доїти корову я вмію з раннього дитинства. Тато мав лише початкову освіту, але настільки добре знав сільгосптехніку, що міг заткнути за пояс навіть інженера. Якщо траплялися, особливо в період збиральної кампанії, якісь поломки, завжди викликали його, він навіть у свій час працював бригадиром тракторної бригади», – згадує вона.
Батько Валентини Павлівни був учасником Другої світової війни, його військова біографія приголомшлива, дивовижна, але сім’я дізналася про неї, на жаль, тільки 2010 року, коли його вже давно не було в живих.
«Він просто не любив про це згадувати і нічого нам докладно не розповідав. І зараз я розумію чому: згадувати ці криваві події було боляче і страшно. Мій син завдяки електронній базі даних «Меморіал» знайшов інформацію, що тато був в’язнем Болградського табору №8. Там утримувалися військовополонені, яких, і це загальновідомий факт, у 1942 році завантажили на баржу і втопили в Ялпузі. Деякі в’язні змогли доплисти до берега і втекли, потім їх на околицях села Виноградівка Болградського району спіймали і розстріляли. Через багато десятиліть там встановили пам’ятник їм і жителю села, який їх переховував і теж був розстріляний. Яким чином мій батько вцілів, чи був він на цій баржі, я не знаю. Як нам вдалося дізнатися, півтора року він був у Румунії, у таборі в районі Констанци, який звільнили в 1944 році. Потім його призвав польовий військкомат до лав червоної армії і буквально за місяць він опинився на передовій. Він брав участь в одному з найбільш кровопролитних боїв Другої світової – Батинській битві (Югославія). Рота, в якій він служив, після бою 18 листопада 1944 року вся офіційно була визнана загиблою, його батьки навіть отримали на нього похоронку. Але він вижив», – розповідає Валентина Павлівна.
Три роки пропрацювавши піонервожатою в рідній школі, Валентина Осадча вирішує все ж таки розлучитися з педагогікою і вступає до Одеського культосвітучилища. Прагнула саме до «перлини біля моря» через оперний театр і музеї (з цієї причини навчатиметься і в Київському інституті культури). Через два роки, закінчивши училище з червоним дипломом, отримує направлення до Ренійської районної бібліотеки на посаду методиста.
«Сьогодні я зі щирою вдячністю згадую начальника управління культури Одеської обласної ради Миколу Бабича, який зумів переконати державну комісію з розподілу молодих спеціалістів скерувати мене не до Арциза, а до Рені. Саме на розподілі я вперше почула про місто з такою незвичною назвою. А через 40 років я і моя колега Ганна Федорівна Тарасенко станемо укладачами історичної хронології «Рені.Ren.Tomarovo.Reni. Рені з найдавніших часів до наших днів». Понад 30 років ми займалися пошуком, вивченням і систематизацією історичних документів про місто. Популяризація історико-культурної спадщини нашого краю стала пріоритетним напрямом соціокультурної діяльності бібліотеки», – зазначає Валентина Павлівна.
Ось уже більше півстоліття вона живе в маленькому затишному містечку на Дунаї. Чим воно стало для неї? Яку роль зіграло в її житті?
«Якщо говорити про Рені в моїй долі, то це мої перші колеги, які так тепло і доброзичливо прийняли мене у свій колектив. У них я вчилася практичних премудростей бібліотечної справи. Євгенія Петрівна Мозер віртуозно володіла вмінням працювати з кожним читачем. Віра Костянтинівна Петренко знала «в обличчя» кожну книжку багатотисячного фонду абонемента. Марія Марківна Чеботаренко – зразок довіри керівника до своїх співробітників. Усім колегам, з якими я працювала у відділі обслуговування 38 років, я безмежно вдячна за підтримку і здійснення задуманого, часом навіть неймовірних ідей. Це також три покоління читачів: від школярів до докторів наук, від «пересічних громадян» до відомих і знаменитих, не тільки мешканців Рені, а й різних регіонів України, країн близького і далекого зарубіжжя. Рені в моїй долі – це і вулиця Соборна, де я зустрілася зі своїм судженим (нещодавно ми відзначали сапфірову річницю) і понад 40 років ми й живемо на цій же вулиці. Будинок на Соборній – рідна домівка наших сина й доньки та дім дитинства нашої онуки. «Люблю і знаю. Знаю і люблю. І тим повніше люблю, чим глибше знаю» -ці слова відомого географа найкраще передають моє ставлення до міста, в якому я живу понад 50 років», – з почуттям каже Валентина Осадча.
Після 10 років роботи на управлінських посадах (методист, зав. методвідділом, заст. директора) Валентина Осадча очолила відділ обслуговування Ренійської центральної районної бібліотеки – відділ, де акумулюються результати роботи всіх відділів бібліотеки, і від працівників якого залежить, чи знайде кожна книжка свого вдячного читача, а кожен читач – потрібну саме йому книжку.
«Наприкінці 80-х років ренійський храм книги «пішов у люди», проводячи в школах, організаціях, установах, на підприємствах різноманітні заходи. Насиченими видалися і друга половина 90-х, і початок 2000-х: на день тільки до читального залу приходило до 100 осіб. Ми насилу розміщували студентів Ренійської філії Дніпропетровської академії економіки і права, розсаджували по кілька людей за один стіл і навіть встановлювали ліміти часу, щоб наступні теж могли попрацювати з потрібною їм літературою. Перші два курси вони вчилися на наших книжках і нашому вмінні орієнтуватися в новій інформації. Згадуючи ці часи, можу сказати, що, з одного боку, було складно працювати, а з іншого – нас тішила затребуваність книжкового фонду нашої бібліотеки», – зазначає вона.
У 2000-х стали популярними всілякі проекти діяльності, пропонувалося їх безліч, зокрема й бібліотекам.
«З 2010 року соціокультурна діяльність бібліотек відбувається в рамках власних проектів. «Моя Земля», що має на меті популяризацію історичної, етнографічної та літературної спадщини нашого краю не тільки в бібліотеці, а й на міських, районних заходах, фестивалях національних культур тощо; проведення уроків історії рідного краю, літератури та культури рідного краю в школах, інформаційний супровід усім, хто цікавиться та вивчає історію краю. Результатом проекту «Бібліотека – видавничий дім» стало видання вже згаданої історичної хронології «Рені. Ren.Tomarovo. Reni. Рені з найдавніших часів до наших днів», а також «Туристичної карти Ренійського району» (2010, 2017). Видання стали лауреатами Регіонального конкурсу бібліотек Півдня України у 2011, 2015, 2017 рр., який проводить Одеська наукова бібліотека раз на 2 роки спільно з Національною бібліотекою України. Візитною карткою нашого міста і громади став літературний альманах місцевих авторів «Дунайський берег», – продовжує Валентина Павлівна.
Валентина Осадча до своєї роботи завжди підходила творчо, намагаючись іти в ногу з часом. Разом із бібліографом із багаторічним стажем Ганною Федорівною Тарасенко та іншими колегами вони перетворили бібліотеку на інтернет-центр, взявши в «союзники» свого конкурента – Всесвітню павутину.
«Так, Інтернет – це об’єктивно наш конкурент. Але, з іншого боку, він і благо, бо без нього ми не створили б нашу документну базу. Бо джерела інформації про наше місто і край здебільшого знаходяться не в Україні, а в Молдові, Румунії, Польщі, Угорщині, Росії. Пам’ятаю, ввела в пошуковому рядку сайту однієї з великих бібліотек слово «Рені» і просто обімліла – посилання видало 2,5 тисячі джерел, у яких так чи інакше згадується наше місто! Тим часом комп’ютеризація та Інтернет, звісно ж, внесли корективи в роботу бібліотеки. На жаль, книжок з кожним роком, починаючи з 1991-го, ми отримували дедалі менше і менше. Але ми робили все можливе і неможливе, щоб поповнити фонд. Наша бібліотека стала однією з перших в Одеській області, де було відкрито інтернет-центр, зазначу, за бюджетні кошти. І знову до нас стало приходити багато людей, для яких знаходили інформацію з електронних бібліотек по всьому світу. Одночасно стали формувати свою Документну базу даних з краєзнавства. Створено понад 30 тематичних колекцій, де зібрано першоджерела з історії нашого краю, починаючи від IV тисячоліття до нашої ери і до сьогодні. Це результат пошуків, вивчення та систематизації матеріалів, якими займався колектив», – зазначає Валентина Осадча.
Майже півстоліття яскравих, насичених подіями буднів на улюбленій роботі, промайнули як одна мить. У 2011 році її багаторічна відданість професії була відзначена перемогою в номінації «Діяч культури і мистецтва» у щорічному районному конкурсі «Людина року», а в 2014-му стала лауреатом його головної номінації – «Людина року Ренійського району». У родинному архіві Валентини Павлівни зберігається безліч грамот, дипломи, але особливе ставлення вона має до Почесної стрічки «Хранителька духовних цінностей» першого свята працівників культури району.
Коли Валентина Павлівна чотири роки тому оголосила, що йде на заслужений відпочинок, для багатьох це стало несподіванкою. Утім, про тихе безтурботне проведення часу на пенсії вона навіть не думала, бо попереду було багато роботи над незавершеним проектом.
«Ще 2020 року до нас у бібліотеку зателефонувала Галина Павлівна Русанова, кураторка видавничого колективу, який укладає багатотомну «Енциклопедію Придунав’я» про відомих людей всіх часів і народів, починаючи від Рені й закінчуючи Білгородом-Дністровським, її друга назва – «Сонети Дунаю». Оскільки в бібліотеці ведеться системна та змістовна робота з краєзнавства і накопичено значний матеріал по відомих людях нашого краю, вона забажала з нами співпрацювати, і ми з колегою Ганною Федорівною Тарасенко, звісно, дали згоду. У лютому 2021 року вийшов друком другий том цієї енциклопедії і того ж року він надійшов до нашої бібліотеки. Наша співпраця з її видавцями тривала над третім томом, але тут почалася війна і все зупинилося. Дуже чекаємо миру в Україні, щоб відновити роботу над цим великим і потрібним проектом», – сказала на завершення Валентина Осадча.
Фото надані Валентиною Осадчою.
Інтернет-видання Бессарабії
