7 грудня ми відзначаємо Всесвітній день української хустки – свято, яке об’єднує сучасних українців навколо їхнього етнічного коріння. Українська хустка – це не просто елемент народного вбрання, а символ, який пройшов крізь століття, увібравши в себе історію, традиції та духовність нашого народу. Вона здавна супроводжувала українців у повсякденному житті, обрядах і святкових ритуалах, символізуючи любов, вірність, захист та зв’язок із предками. У різних регіонах України, зокрема й в Бессарабії, хустка відрізнялася стилем, орнаментами та способами зав’язування, зберігаючи унікальні культурні особливості. Журналістка «Махали» розшукала жінок, які є берегинями української хустки, аби дізнатися більше про історію створення їхніх колекцій та значення хустки в їхньому житті.
Олександрі Степанівні 75 років, і вона проживає в селі Дельжилер Татарбунарської громади. Її колекція хусток має для неї особливе значення, тому що кожна хустка пов’язана з певними подіями її життя.
«Мої хустки є для мене особливо цінними, тому що я збирала їх протягом багатьох десятиліть», – розповідає пані Олександра. «Більшу частину хусток я отримала в якості подарунків на різних урочистих подіях».
Першу хустку їй подарували, коли їй було 16 років, на весіллі у родичів. Інші дві білі хустки вона отримала як весільний подарунок від близьких. «Свекруха моєї молодшої сестри подарувала мені ще одну хустку, коли та виходила заміж», – згадує Олександра Степанівна.
Пані Олександра розповідає, що в середині 70-х років минулого століття, під час весілля сестри її чоловіка на Кіровоградщині, сваха подарувала їй ще дві гарні українські хустки. У її колекції є також хустки, подаровані матір’ю, Златовою Оленою. А деякі хустки вона купувала сама, адже це було тоді модно. «Тоді хусток забагато не було. У наш час носити гарну хустку було ознакою сучасності й жіночності», – додає вона.
«На будні дні я обирала скромніші хустки — вони підходили для роботи й повсякденного життя. А святкові хустки — яскраві, з великими квітковими орнаментами та бахромою — вдягала на особливі моменти, такі як весілля, відвідини церкви або народні свята», – розповідає Олександра Степанівна.
«У моїй молодості більшість хусток були ручної роботи, і їх привозили з інших регіонів України. Вони коштували дорого, тому отримати таку річ у подарунок було проявом великої поваги до жінки», – каже вона.
Сьогодні мода змінилася, і пані Олександра носить хустки рідше. «На жаль, сучасні тенденції змусили мене скласти свої чудові хустки до шафи. Проте я дбайливо їх зберігаю для нащадків і з радістю передам у спадок своїм онучкам», – додає вона.
Пані Світлана розповідає, що її колекція хусток — це спадщина від найдорожчої людини у світі — мами. Усі хустки привезені з Чернівецької області, звідки вона родом. Її колекція складається зі справжніх українських хусток, виготовлених із тонкої бавовни на Західній Україні, а також із хусток, подарованих родичами з Канади. Ще кілька хусток передала їй у спадок свекруха.
Кожна хустка має для пані Світлани особливе значення, але серед усіх вона виокремлює одну найдорожчу — велику білу з яскравим орнаментом. «У цій білій хустці моя мама виходила заміж. Їй пов’язали її на голову на весіллі як символ того, що вона з дівчини вже ставала молодичкою. Заміжні жінки завжди мали ходити з покритою головою», — розповідає вона.
Показуючи зелену хустку, пані Світлана зазначає, що її мати вдягала на Зелені свята до церкви, а жовту яскраву носила на Різдво. Про хустки з люрексом додає: «Такі могли дозволити собі лише заможні господині зі статками».
Сьогодні Світлана Георгіївна зберігає свою колекцію хусток у дитячому садочку, де регулярно використовує їх у роботі. Вона наголошує, що зараз хустки не настільки популярні, як раніше. Але за допомогою них під час занять із дітьми вона прагне прищепити національно-патріотичні почуття та розуміння того, що хустка — це код української нації. «Хочу донести до дітей, що хустка колись була дуже модним і сучасним елементом жіночого одягу. Коли вдягаєш на дітей хустки, вони стають яскравими різнокольоровими квіточками», — каже пані Світлана.
Минулого року в садочку започаткували нову традицію у зв’язку з переходом Православної Церкви України на новий церковний календар: діти разом із вихователями на Різдво йдуть колядувати до церкви. «Дівчат вдягаємо у хустки маленького розміру, а вихователів — у великі з бахромою. Ми живемо у соціумі, де не прийнято серед молоді носити хустки у повсякденному житті, тому я рада, що хоча б так можу дати їм друге життя», — підсумовує пані Світлана.
Олена Балабан, захоплена традиційною українською культурою, відкрила для себе чарівний світ хусток після одного несподіваного випадку. «Я мало що можу розповісти про хустки, які маю у своїй колекції. Після смерті моєї знайомої, Рибак Євдокії Михайлівни, її невістка сказала, що я можу переглянути її гардероб. Тоді я знайшла їх на поличці в шафі», – розповідає Олена Андріївна.
Це була справжня скарбниця: старовинні хустки, кожна з яких, можливо, мала свою історію. «Шкода, що за життя Євдокії Михайлівни я не знала про ці хустки. Я могла б розпитати її, як вона їх придбала, або, може, вони їй від мами дісталися!», — з легким сумом додає пані Олена.
Хустки мають особливе значення в українській культурі. «Я знаю, що дуже давно за таку хустку чоловік повинен був багато працювати, щоб подарувати її своїй дружині або коханій дівчині», — пояснює вона. Пані Олена каже, що хустки не просто прикрашали жіночий образ, а й відображали їхній соціальний статус: «Дівчата носили яскраві хустки, заміжні жінки — темніші, а чорні намети — вдови».
Сьогодні хустка для Олени Андріївни стала частиною її життя. «Раніше я взагалі не звертала увагу на хустки, а зараз вони мені дуже подобаються. Ношу із задоволенням — до церкви, в гості, та навіть удома!»
Особливе місце в серці пані Олени посідає картина, яка створена її власними руками. «Мені подарували картину за номерами, де я в хустці. Я її намалювала, і вона мені дуже подобається!» — з гордістю говорить вона.
Хоча Олена Андріївна вважає, що її історія не є надто цікавою, але її слова доводять інше. У цих хустках, знайдених випадково, — мовчазна пам’ять поколінь, а через любов і захоплення пані Олени вони отримали нове життя.
Катерина Петрівна, яка працює в будинку культури з 1978 року, розповідає про унікальну колекцію українських традиційних хусток, що зберігається тут уже багато років: «Ще тоді ми почали збирати хустки, бо всі народні обряди та традиції, які відтворювалися працівниками культури, неможливо було уявити без хустки», — пояснює вона. «Ми й сьогодні також зберігаємо ці хустки, бо вони необхідні для відтворення різних обрядів. Наприклад, зараз вони будуть потрібні для різдвяних та новорічних свят. Також у нас є два танки з хустками — «Мамина хустка» і «Танок з хустками», які виконує ансамбль «Вербиченька»», — розповідає пані Катерина.
За спогадами Катерини Петрівни хустка в Кам’янському завжди мала особливе значення. Вона була важливою частиною весільних обрядів. «Коли дівчина виходила заміж, її голову покривали хусткою, і з цього моменту вона ставала господинею та мала весь час ходити з покритою головою. Це була ознака не лише того, що вона тепер жінка, а й показником заможності», — додає вона.
Пані Катерина пишається цією колекцією хусток, бо вони справжній місток між минулим і сучасністю, між традиціями й живими обрядами, які об’єднують покоління.
А днями працівники будинку культури напередодні Всесвітнього дня української хустки вирішили відтворити різні способи зав’язування українських хусток, щоб показати багатство традицій та творчість українських жінок у цьому ремеслі.
«Ми хочемо нагадати людям, як носили хустки наші предки в різних регіонах України, — пояснює Катерина Петрівна. — Кожен спосіб зав’язування має свою історію, відображає стиль та особливості місцевої культури».
Зав’язування хусток колись залежало не лише від моди, а й від соціального статусу, віку та навіть конкретної події. Учасники відтворення демонстрували, як носили хустки молоді дівчата та заміжні жінки.
Ця ініціатива стала частиною підготовки до зимових свят, коли хустки традиційно використовуються у костюмах для обрядів та святкових танців.
У пані Олени зберігається невелика, але дуже цінна колекція українських хусток, яку вона отримала у спадок від матері. Для неї ці хустки мають не лише матеріальну, а й глибоку емоційну цінність, оскільки символізують пам’ять про рідну людину.
Для Олени Якимівни хустка є справжнім уособленням жіночності та чистоти. Водночас, за її словами, у традиційній родинній ієрархії хустка слугувала ознакою підкорення жінки своєму чоловікові. «Для мене хустка — незамінний елемент одягу. Вона — ідеальне доповнення до сукні чи костюму. Жінка без хустки — це прояв духовної гордості, ніби вона підкреслює свою незалежність. Я дуже люблю носити хустки», — наголошує пані Олена.
Її любов до хусток демонструє повагу до традицій, що є важливою частиною української культури. Кожна хустка в її колекції — це історія, що передається з покоління в покоління.
Інтернет-видання Бессарабії
