Орден «За мужність» ІІІ ступеня в Україні часто стає посмертною нагородою. Його вручають за дії, де ризик для життя — щоденна реальність діючих військовослужбовців. Саме тому кожен випадок нагородження при житті має особливу вагу, адже стає не просто відзнакою, а свідченням того, що людина пройшла крізь пекло, вистояла і продовжує тримати стрій. Одним із таких військовослужбовців є матрос Дмитро Дмитрович Койчев, позивний «Болгар», боєць 88 окремого батальйону морської піхоти, який з початку повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України. Журналістка інтернет-видання “Махала” поспілкувалась з військовослужбовцем аби розповісти про життєвий та бойовий шлях морського піхотинця.
Дмитро Дмитрович є етнічним болгарином, народився в селі Виноградне Болградського району у звичайній родині працьовитих людей. Його батьки, Дмитро Костянтинович та Василина Костянтинівна, все життя працювали в колгоспі КСП «Дружба». Саме з родини військовий виніс головні цінності — відповідальність, витривалість і повагу до праці.
Навчався Дмитро Дмитрович у Виноградненській середній школі. У 1996 році після закінчення 9 класу за направленням колгоспу вступив до професійно-технічного училища №12 у місті Кілія, де опанував фах тракториста-машиніста-водія. У 1998 році по закінченню навчання Дмитро Дмитрович повернувся у рідне село для проходження практики та подальшої роботи у колгоспі.
Згодом чоловік був призваний для проходження строкової військової служби й у 2000-му році був звільнений у запас. Тож після служби він знову повернувся до рідного села та став працювати трактористом, починав будувати своє життя та створив сім’ю.
Разом із дружиною Юлією подружжя виховувало двох доньок: Маю та Злату. Наразі родина проживає у місті Кілія. І саме думка про них стала для військового головною мотивацією у найважчі моменти служби.
У 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Дмитро Дмитрович не чекав повістки, він самостійно вступив до лав Збройних Сил України.
«Я пішов, щоб захистити свою сім’ю, дім і країну», — говорить він без зайвих пояснень.
За час служби захисник неодноразово змінював посади, здійснював задачі як у розвідувальних підрозділах, так і у взводі зв’язку. Саме цей досвід і сформував його як універсального воїна. Нині військовий — водій-електрик взводу зв’язку у складі 88-го окремого батальйону морської піхоти 35-ої окремої бригади морської піхоти імені Михайла Остроградського.
У підрозділі він зарекомендував себе як мотивований, дисциплінований та високопрофесійний військовослужбовець, який досконало володіє штатною зброєю та технікою, зокрема іноземного виробництва, не раз доводячи, що готовий йти туди, звідки майже неможливо вийти неушкодженим.
«У Діми сталевий характер. Яке б не було завдання — складне, неможливе, небезпечне чи смертельне — йому все одно. Йому кажуть: “Діма, тут така справа — треба поїхати туди, звідки ще ніхто не повертався, ще й заїхати далі та забрати хлопців”. Він відповідає: “Не питання”. Сідає і їде», – розповідає його побратим на псевдо «Штурвал».
У підрозділі Дмитро відомий як людина, якій не віддають наказів у звичному розумінні. Йому не потрібно пояснювати, наскільки складним чи небезпечним є завдання. Коли командир каже: «Треба доїхати. Треба забрати. Треба вивезти», — Дмитро спокійно відповідає: «Я їду». Для нього достатньо того, щоб його вели: кількасот метрів уперед, поворот праворуч чи ліворуч. Далі він просто їде — незалежно від погоди, стану дороги чи щільності ворожого вогню.
«Є позиція — і до неї веде одна польова дорога. За хорошої погоди ще можна проїхати, за поганої — ні. Але там наші хлопці. І ми кажемо: “Діма, треба завезти продукти, боєкомплект, а назад — забрати поранених”. Будь-який інший водій сказав би: “Командир, вибачай, я не поїду”. А Діма каже: “Все, я готовий”», — згадує побратим.
У батальйоні Дмитру Дмитровичу побратими надали позивний «Болгар» — за національною ознакою, що швидко прижився та повністю відповідає воїну.
У складі батальйону воїн брав активну участь у виконанні бойових завдань, зокрема на Донецькому напрямку, де роль зв’язку ставала вирішальною. У період з 2 листопада по 27 грудня 2024 року військовий гідно здійснював бойові виходи у складі сил та засобів тактичної групи «Покровськ».
Також з 6 листопада по 13 грудня в умовах постійних ворожих ракетно-артилерійських обстрілів, повітряних ударів та активного застосування ударних БПЛА Дмитро Дмитрович неодноразово особисто виходив безпосередньо на лінію бойового зіткнення. Саме там, ризикуючи життям, він виконував ремонт, технічне обслуговування, заміну та відновлення пошкоджених радіоретрансляторів. Саме ці дії забезпечували стійкий радіозв’язок, безперебійне управління зведеними бойовими групами батальйону та приданих підрозділів, а також збереження військового майна і техніки.
«Він їде по мінах. Ми молимося, бо розуміємо, що він може не доїхати. І Діма це теж розуміє. Але він їде. І практично у 95 випадках зі 100 — повертається майже неушкодженим. У нього дуже сильний янгол-охоронець. Він витягує Діму з усіх ситуацій. Звідти ніхто б не виїхав, а він повертається і ще й жартує», — з усмішкою говорить «Штурвал».
Робота у взводі зв’язку вимагала постійної присутності безпосередньо на лінії бойового зіткнення, де кожен виїзд міг стати останнім. Та попри небезпеку, воїн знову і знову брав на себе відповідальність. Саме здатність військового швидко ухвалювати рішення в критичних умовах, діяти холоднокровно під вогнем і не залишати побратимів навіть тоді, коли ситуація здавалася безвихідною, стала визначальною.
Ці якості повною мірою проявилися під час виконання бойового завдання з проведення ротації особового складу зведених бойових груп батальйону безпосередньо на лінії бойового зіткнення поблизу населеного пункту Сонцівка Донецької області, коли бронетранспортер LAV ACSV “Super Bison”, яким керував Дмитро Дмитрович, потрапив під мінометний обстріл і удари ворожих FPV-дронів та втратив хід.
У складних умовах бою, на необладнаній позиції та під щільним вогнем противника, матрос Койчев узяв на себе командування зведеною бойовою групою та організував ефективну кругову оборону. Завдяки його чітким і рішучим діям особовому складу вдалося протягом доби утримати позицію без жодних втрат.
Після прибуття підкріплення Дмитро Койчев, попри уламкові поранення та акубаротравму, залишився в строю й особисто організував успішну евакуацію поранених побратимів і пошкодженого бронетранспортера. Це дозволило зберегти життя військовослужбовців і техніку в умовах потужного ворожого стрілецького та мінометного обстрілу.
Саме цей бій згодом і став підставою для нагородження матроса Дмитра Койчева орденом «За мужність» ІІІ ступеня — нагородою, яка для багатьох українських родин стає останньою згадкою про сина чи чоловіка, але цього разу була вручена воїну, який пройшовши крізь пекло, продовжує службу в строю.
«Він абсолютно впевнений, що все буде добре, ніби оцю віру у нього вклали, сказавши, що щоб не було – ти все одно повернешся звідти живим та неушкодженим. І я не знаю як, але ця віра працює на результат. Скільки разів у нього були контузії, скільки разів підривався на мінах, скільки разів він втрачав машини, вискакував із палаючої техніки, витягував хлопців і повертався. Я не знаю, як це пояснити. Це якесь диво», — зізнається «Штурвал».
Також захисник у свій час отримав берет морського піхотинця — не після проходження психологічної смуги перешкод, а безпосередньо за участь у бойових діях. Це було рішення командування: берет він заробив кров’ю. А також у 2025 році в населеному пункті Петропавлівка відбулося шикування особового складу зв’язківців, під час якого Дмитру Койчеву було вручено нагороду «За штурм» — від командира 35 окремої бригади морської піхоти.
«Коли інші водії бачать, що Діма каже на чергове бойове завдання: “Це не проблема”, — вони теж починають вірити, що зможуть і це дорогого варте. Такі приклади дуже надихають. Він наш талісман. У нас небагато таких людей у батальйоні, але саме на таких як Діма і тримається уся ця клята війна. Він неймовірний і ніхто у батальйоні досі не зміг осягнути як у самих безнадійних ситуаціях «Болгар» справляється, це диво Господнє. Він нам дуже дорогий, тому ніхто ним не зловживає, чітко розуміючи, де Діма впорається, а де завдання неможливе. Він наш реальний козир, ми в нього віримо і дай бог аби так було і надалі», — підсумовує побратим.
У захисника немає великої кількості нагород, проте для нього головне — не відзнаки, а те, що всі його побратими тоді залишилися живими. Сьогодні «Болгар» продовжує службу у складі 88 окремого батальйону морської піхоти, роблячи свою справу без зайвих слів — тихо, відповідально й професійно, так, як уміють ті, для кого війна не про славу, а про обов’язок.
Інтернет-видання Бессарабії
