До видання “Махала” звернувся журналіст, дослідник історії, уродженець села Делень Арцизької громади Афанасій Гайдаржи. Під підготував історію про переселення бессарабських болгар до Бразилії. Довгий час ці факти замовчувалися. Але поступово історична правда повертається і розкриває нелегкі сторінки емігрантського життя бессарабських болгар. Далі надаємо текст Афанасія Гайдаржи в авторській редакції.
Дід Костянтин у молоді роки емігрував до Бразилії з надією незабаром повернутися з хорошим заробітком. Однак обставини змусили його залишитися там назавжди. І лише в глибоко похилому віці йому вдалося побувати в гостях у своєму рідному селі Девлет-Агач/Делени. Цю історію розповів Юрій Васильович Дондов.
Костянтин Степанович Куралов, 1901 року народження – брат моєї бабці Дони (Домнікія) з боку мого батька Василя Савича. У 1925 році померла його дружина, від якої в нього залишилася дочка Василина, яку я називав кака Васіла (тітка Васіла). Коли наприкінці 1925 або на початку 1926 року він поїхав на заробітки до Бразилії, то їй було лише 8 місяців, тому залишив під опікою близьких родичів. Він, як і багато інших, виїжджав із твердим наміром повернутися назад із великим капіталом. Економічне становище більшості сільського населення в Бессарабії було важким, і тому величезна кількість людей потягнулася за океан, захопившись розповідями зарубіжних емісарів про хороші перспективи для переселенців.
Він сів на пароплав, який був розрахований на 500 осіб, а їх туди забралося близько однієї тисячі. Шлях був довгим і виснажливим, тому багато хто не витримував нестачі в їжі та питній воді, хворів на цингу та інші хвороби. Мертвих просто викидали за борт. А він був молодим і міцним – Куралови взагалі рослі люди. Це виручало його як під час тривалої подорожі, так і в усьому подальшому житті.
Спочатку Костянтин Степанович опинився в Канаді, покинувши корабель, який тимчасово пришвартувався в порту для дозаправки. Напевно, він не один був у своєму бажанні раніше зійти на берег, тому що більше несила було терпіти поневіряння і ризикувати плисти далі до Бразилії.
Опинившись практично самотнім у чужій країні, деякий час перебивався випадковими заробітками. А одного разу до нього приїхав друг з Америки, теж із наших, і розповів, що там набагато краще. Поїхали туди вже разом. Перший час працював на залізничному вокзалі вантажником. З’явився деякий заробіток, але не настільки, щоб уже думати про повернення додому.
Знову довелося йому болісно шукати вихід зі свого сумного становища. Дізнавшись, що в Бразилії ситуація все ж таки дещо краща, а оскільки від спочатку збирався потрапити саме до неї, то вже з більшою надією на успіх Костянтин Куралов їде по щастя знову на нове місце. Морський шлях привів його в черговий незнайомий край, який слід було також з нуля освоювати.
Під час нашої зустрічі в Одесі 1982 року дід Костянтин розповідав мені про ці перипетії своєї долі. Бразилія також не чекала на нього. Тривалий час йому доводилося братися за будь-яку роботу, аби тільки щось платили. Навіть на квиток додому заробити неможливо було. Американська економічна криза, що почалася 1929 року, перекинулася й туди, тож і в Бразилії настали непрості часи. Тисячі людей впадали у відчай і сходили з дистанції, але болгарин Кустадін Куралов був із тієї когорти, що знає мету та вміє її досягати. Незважаючи на неймовірні труднощі, він все ж будує плани про повернення додому. Протягом 30-х і 40-х років робить спроби поїхати на батьківщину в гості, але цьому постійно заважали насамперед об’єктивні обставини.
У ті ж роки Костянтин Степанович познайомився з бессарабською болгаркою на ім’я Марія і одружився з нею. Характерно те, що вдруге дружину він знову взяв болгарку, причому родом із сусіднього з Деленами села – Купаран. Ця обставина повністю змінила його життя і, ймовірно, стала головною в рішенні залишитися в Бразилії назавжди. А тут підвернулася вже знайома йому робота на вокзалі розвізником вантажів.
Поступово все ж вдалося накопичити необхідну суму, щоб побудувати на вокзалі невеликий ларьок розміром 2 м на 2 м. Це дало змогу значно поліпшити з часом матеріальне становище сім’ї. Більш того, на виручені гроші побудував котедж, який здав в оренду. Побачивши непогану вигоду від цього, став будувати їх ще й таким чином кількість досягла 16. Це давало вже пристойний дохід. А тим часом і сім’я побільшала – народилися двоє синів, один із них Афонсіо, а ім’я другого не пригадаю.
До початку 50-х років вони вже стали порівняно заможними. У 1954 році стався знаменний випадок. Повернувшись одного вечора додому, подружжя виявило на ґанку залишене кимось немовля, виявилося, дівчинка. Звернулися в поліцію. Медики оглянули дитину і визнали цілком здоровою. Тоді вони вирішили взяти малечу у свою сім’ю – до двох хлопчиків і дівчинка буде. Назвали її Лідією. Виросла вона красунею. Пам’ятаю її фотографію на стіні в нашому будинку в Деленах. На весілля батько подарував їй намисто, автомобіль, 16 вантажівок, цегельний і цементний заводи. На той час дід Костянтин уже ґрунтовно розбагатів і міг дозволити собі таку щедрість.
У 60-х роках він робить чергову спробу приїхати в Делени, проте йому знову не щастить – 1964 року в Бразилії стався державний переворот і владу захопила військова хунта. СРСР не визнав новий уряд і розірвав дипломатичні відносини з цією країною. З цієї причини поїздка знову не могла здійснитися. Можливим це стало лише коли і в СРСР, і в Бразилії політика стала більш ліберальною.
У 1973 році К. С. Куралов усе-таки приїхав до СРСР, але межі Москви не мав права залишати.Тому мій батько разом із тіткою Васілою поїхали до Москви на зустріч із ним.
Це було дуже зворушливо, як тато потім розповідав нам удома. Батько і донька обіймалися і плакали – він був уже старим, та й вона на п’ятому десятку. В обох позаду – молоді роки, що минули в неймовірно тривалій розлуці між ними.
Тітка Васіла була незаміжньою і бездітною.Усе життя пропрацювала на фермі дояркою, виглядала змученою. Неважко уявити, які душевні муки терзали батька, дивлячись на її загрубілі чорні пальці на руках, просочених силосом. Звісно, йому стало дуже шкода, що покинув доньку зовсім малою і нічого не зробив для неї за ці роки. Пообіцяв, що піклуватиметься про неї і навіть запропонував переїхати до нього на постійне місце проживання.
Домовилися, що мій батько допоможе підготувати всі документи для виїзду за кордон.Тоді це оформлялося тільки в Москві. І він цілий рік займався цим, разів двадцять п’ять мотався туди-назад. Два чи три рази і її возив до нотаріуса, поки не отримали документи на возз’єднання сім’ї. Тітка Васіла була безграмотною, не вміла розписатися, самотужки не впоралася б, тому батько відвіз її до Москви і посадив на літак до Бразилії.
Проживав дід Кустадін у місті Сан-Паулу, де зосередилася основна частина болгарських емігрантів. Пробула тітка Васіла у свого батька всього шість місяців, а потім попросилася назад – більше не витримала. А коли повернулася в село, то розповідала про своє перебування за океаном: «Мале, ми то то там іна къща в’яз друга! Качам са пу стълбата… Гуляму сичкуту… Ами кви пирдета, мале! Ми зако са два вани тука, питам гі? Прислугата рану ма буди да ям, а пък ас ні съм привикнала тъй рану да ям». (“Боже, а там один будинок над іншим! Піднімаюся сходами… Величезне все… А які тут штори, боже! А чому тут дві ванни, питаю їх? Прислуга рано мене будить їсти, а я ж не звикла так рано їсти”).
Приблизно в таких виразах, сповнених захоплення і нерозуміння нового світу, що відкрився перед нею, простою сільською жінкою, яка крім ферми нічого досі не бачила, вона описувала нове життя. Щоб якось урізноманітнити її життя, тітці Васілі влаштовували екскурсії містом, але це їй було нецікаво.
Мій батько був на 8 років молодший за неї, тому дід Костянтин не міг знати його навіть маленьким, але все одно батько звертався до нього «уйчо» («дядько»). Ще під час першої зустрічі дід Костянтин сказав йому: «Спасибі, Вася, що привіз доньку побачитися», і дістав пачку з доларами. Батько тут же злякано заявив: «Уйчо, якщо не хочеш, щоб мене посадили, не давай нічого!». У ті роки валютники були «під ковпаком», і батько недаремно побоювався неприємностей.
Тоді дід Кустадін пообіцяв надіслати йому автомобіль «Форд». Тато на радощах розповідав усьому селу про це і вже бачив себе за кермом «Форда» по Деленах. Деякий час дід Кустадін писав про автомобіль, а потім поступово перестав згадувати його взагалі. Одного разу написав, що доставка з Бразилії обійдеться дуже дорого – вартістю чотирьох таких автомобілів. Натомість цього пообіцяв, що після приїзду подарує гроші. Так воно й було – подарував дві тисячі доларів. Цього разу тато розсудливо не став відмовлятися. Та й часи вже настали інші.
У квітні 1977 року дід Кустадін все ж побував на батьківщині в Деленах. Після повернення з Бразилії тітка Васіла вийшла заміж за вдівця Андрія Сарієва і він гостював у них.
У 1982 році дід Кустадін знову приїжджав до СРСР. Цього разу йому дозволили приїхати до Одеси, але не далі, тож Делени відвідати не зміг. Зупинився він у готелі «Чорне море». Там я і зустрівся з ним разом із моєю дружиною Тетяною. Він залишив про себе приємне враження: високий, інтелігентний, вишукано одягнений, а руки – від піаніста. Ми стали свідками того, як він читав молитву про себе.
Мова його було легкрю та тихою. Тоді йому йшов 81-й рік. Він дуже хотів бачити нас у себе в гостях у Бразилії, але наша поїздка так і не відбулася, оскільки я незабаром пішов у море.
***
Цікаві відомості про перебування К.С. Куралова в Деленах 1977 року розповіли також Федір і Марія Сарієви, у сім’ї яких Васіла Костянтинівна прожила певний час, будучи одруженою з Андрієм, Федіним батьком. Буквально за кілька місяців до цього Федір і Марія одружилися і тому добре пам’ятають ці дні. Так ще раз відбулася зустріч батька з донькою.
Костянтина Степановича всюди зустрічали з великою цікавістю, родичі, сусіди та знайомі запрошували в гості. Приїхав тоді з дружиною Марією. Він розповідав землякам про перипетії своєї долі, цікавився і тим, як вони самі пережили складні періоди в історії його малої Батьківщини, а багатьом дарував по червінцю – щедрою і доброю людиною був. До сих пір про нього пам’ятають, як про багату людину, фабриканта, який зумів перенести всі труднощі, але досяг високого становища в чужій державі.
1982 року Марія і Федір зі своїм малолітнім сином знову зустрілися з К.С. Кураловим, але вже в Одесі, в тому ж готелі, коли там перебував Ю. Дондов. 1991 року – чергова спроба побувати в селі, але якраз тоді в Москві трапився так званий путч і йому довелося повернутися до Бразилії. Помер К.С. Куралов 1997 року, наблизившись до вікового рубежу. Немає в живих уже і його доньки Васіли.
Розповідь Ю. В. Дондова про те, що К. С. Куралов вирушив на пароплаві окремо від своїх земляків із Девлет-Агача, підтверджується відомостями, яких у нас раніше не було. Завдяки книзі Ж.Косикова багато чого вдалося встановити. Поїздом він прибув у порт м. Гамбург (Північна Німеччина), де піднімається на пароплав «Авон» із бессарабськими болгарами з інших сіл (т.2, с.380). Приблизно в той самий час емігранти з с. Девлет Агач у складі 23 сімей (155 осіб) сіли на пароплав «Белведере» в італійський порт Трієст (т.1, с. 287 – 292). У кожного з них по-різному і складається доля.
Знімки родини Куралових надала родина Ф.А. Сарієва.
Що відомо про бессарабську Бразилію – читайте за посиланням.
Про долю одного емігранта з Бессарабії в Бразилії – читайте за посиланням.
Інтернет-видання Бессарабії
