Анатолій Бочевар з Арцизької громади захоплювався музикою з юних років. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з буджацьким музикантом та дізналася більше про його життєвий і творчий шлях та труднощі, які він здолав.
Анатолій (справжнє ім’я Федір) Бочевар народився в селі Виноградівка Арцизької громади. Ще з дитинства проявляв музикальні здібності. У 11 років він записався до місцевого духового оркестру, яким Виноградівка славилася далеко за межами тодішнього Арцизького району. У цьому оркестрі під керівництвом Ветєва Зіновія Зіновійовича Анатолій опанував гру на трубі. Зізнається, що цей перший досвід став для нього відправною точкою в музичній кар’єрі.
У 12 років він записався до філії Арцизької музичної школи на клас кларнета. У перший рік навчання Анатолій Петрович проявив неабиякий музичний хист, і вразив викладачів, засвоївши програму дворічного курсу.
«Саме тоді зібралася наша перша музична група: мій брат на барабані, сусід на гармоні і я на кларнеті. Ми почали самостійно вивчати болгарські мелодії, адже в музичній школі грали тільки класику, а народна музика (болгарська, молдавська, гагаузька) була під суворою забороною. За таку музику тоді суворо карали. Сьогодні, згадуючи ті часи, я намагаюся вчити своїх учнів і класиці, і народним мелодіям, щоб вони могли грати все», — ділиться спогадами Анатолій Петрович.
Навчання народній музиці відбувалося таємно, вдома у друга Анатолія Волкова, мати якого гарно співала і знала відомі болгарські мотиви. «Вона нам співала, а ми повторювали ці мотиви, граючи на інструментах. Серед мелодій, які за її допомогою ми тоді вивчили, були: “Хоро”, “Ръченица на две кърпи”, “Ръченица на три кърпи”, “Изхвърли кундак”, “Кючек”», — згадує музикант.
У 13 років Анатолія разом з друзями вперше запросили грати на весіллі своєї сусідки, яка виходила заміж в Арцизі. Саме тут юні музиканти здобули першу популярність, а згодом їх почали запрошувати на різноманітні свята у рідному селі.
«Наші репетиції стали регулярними. Вони проходили у дворі мого друга Анатолія Волкова. Люди, які проходили повз, зупинялися, щоб послухати нас. Одного разу до нас завітав завідувач ферми, який почав замовляти болгарські та естрадні мелодії. Йому настільки сподобалася наша гра, що він запросив нас виступити на проводах свого сина до армії. Це був дуже хвилюючий момент, адже там була найбільша публіка, яку ми бачили на той час», – згадує пан Анатолій.
Одним із пам’ятних виступів стало весілля в селі Холмське. Тоді Анатолію Петровичу було 13 років, його другу-баяністу Анатолію Волкову — 12, а барабанщику Георгію Мержанову — 11. Саме тоді до них вперше приєднався чотирнадцятирічний трубач Олександр Челак. Весільна процесія вирушила до села Новоселівка Кілійського району забирати звідти наречену. Усі гості були вражені юним віком музикантів та високим рівнем музичної майстерності, який вони там продемонстрували.
«Після виступу нам заплатили на 10 рублів більше, ніж ми домовлялися з господарем, що стало для нас неабияким стимулом. У Новоселівці відбувся один кумедний випадок, який запам’ятався надовго. Кухарка, яка чула, як ми граємо, але не бачила, прийнялася виганяти нас, коли нас запросили до обіднього столу, бо вирішила, що ми — звичайні діти. Коли їй пояснили, що ми музиканти, вона довго перепрошувала», — сміється Анатолій Петрович.
У 1982 році Анатолій Петрович вступив до культпросвітучилища в Одесі разом зі своїм другом Анатолієм Волковим, де засвоїв гру на саксофоні. Одне з весіль, яке відбулося в той рік, вразило його особливо.
«Тоді помер Брежнєв, і місцева влада дозволила весілля лише за умови, що музика гратиме в наметі та дворі наречених. Попри заборону, ми піддалися проханням жінок заграти марш на вулиці, зовсім забувши, що неподалік живе голова сільради. Наступного дня всіх винних у порушенні громадського спокою під час траурних днів викликали до сільради для накладання штрафу», – згадує музикант.
До початку служби в армії пан Анатолій із друзями встиг зіграти на багатьох весіллях, хрестинах, проводах до армії та ювілеях. Весілля завжди були найскладнішими, бо доводилося грати майже безперервно, долаючи шлях у 10–15 км на день.
В 1985 році Анатолій Петрович відправився на службу в армію, де продовжив свою музичну діяльність, тому що його прийняли до військового оркестру, з яким він багато гастролював. У 1987 році повернувся до Виноградівки та організував новий музичний колектив, запросивши до його складу вокалістку Клавдію Славову, бо вважав жіночий голос ідеальним доповненням.
З 1991 по 1995 роки пан Анатолій входив до складу гурту «Рифи», який був створений музикантами з села Новоіванівка. Записи гурту були дуже популярними й багато років продавалися на Арцизькому ринку. Через економічну кризу 1990-х гурт розпався, але музикант не припинив своєї діяльності.
Паралельно з роботою в музичних колективах Анатолій Петрович деякий час працював в Арцизькому будинку культури, а згодом викладав музику в Теплицькому аграрному ліцеї, де пропрацював 12 років. Там до нього приєднався і його близький друг Анатолій Волков.
«У ліцеї ми щотижня організовували для студентів розважальні вечори. Нам вдалося створити духовий оркестр і естрадний ансамбль зі здібних юнаків. Ми прагнули різнобічно розвивати дітей і часто возили їх на конкурси в Одесу, де вони регулярно здобували перемоги. У Теплиці я пропрацював 12 років. Було не просто, адже ми з Анатолієм жили у Виноградівці, а на роботу доводилося їздити у Теплицю», — згадує музикант.
Через рік після звільнення з ліцею Анатолія Бочевара запросили на посаду диригента у Виноградівський будинок культури. Оркестр «Хоро Бургуджи», в якому став диригувати пан Анатолій, здобув у Києві звання «Народного колективу» («зразкового»). На той момент керівником оркестру був Зіновій Зіновійович Ветєв.
Після виходу на пенсію попереднього керівника його очолив Анатолій Петрович і працює на цій посаді вже понад 15 років. «Хоро Бургуджи» продовжує раз на три роки підтверджувати звання «Народного колективу», показуючи свої роботи й твори глядачам та атестаційній комісії.
«Я співпрацював із Виноградівським будинком культури навіть під час роботи в ліцеї. Разом ми брали участь у різноманітних конкурсах, п’ять разів їздили до Києва, а одного разу виступали в Палаці «Україна», — розповідає Анатолій Петрович.
На початку 2000-х відновилося тріо виноградівських музикантів. Колектив розумів, що потрібно йти в ногу з часом, тому не шкодував грошей на нову апаратуру. Попередня вокалістка через сімейні обставини залишила гурт, але музиканти вважали, що без жіночого голосу ансамбль втрачає цілісність. З часом вокалістки змінювалися. У складі колективу працювали Анна Ніколова, Вікторія Дімітрова з Виноградівки та Олена Яценко з Камчика, яка залишалася в гурті до початку повномасштабного вторгнення.
Війна та проблеми зі здоров’ям пана Анатолія змусили колектив припинити свою діяльність. Проте музиканти вірять, що все зміниться та сподіваються на краще майбутнє.
Сьогодні Анатолій Петрович продовжує працювати в будинку культури у Виноградівці. Останніми роками він замислюється над тим, щоб передати свої знання та уміння у спадок молодому поколінню. Спочатку він навчив грати на саксофоні односельчанку Дору Гуцан, а потім вирішив взяти кількох учнів.
«Я навчаю трьох хлопців. У них великий запал і бажання навчитися. Я прагну, щоб вони освоїли не лише класичні твори, а й болгарські народні мелодії. Ці діти вже виступають на сцені, і я радий, що це моя заслуга», — ділиться Анатолій Петрович.
Але найбільш цінною для Анатолія Петровича сьогодні є дружба з Анатолієм Волковим, яка триває понад 45 років. Він з особливою гордістю розповідає, що попри всі зміни у складі колективу і життєві перипетії, їхня дружба з паном Анатолієм залишалася непохитною і з роками лише зміцніла. Разом вони долали труднощі, ділили успіхи й завжди знаходили спільну мову через любов до музики. «Нас жартома називали «група ТТ» — два Толики», — з усмішкою згадує він.
Фото та відео надані Анатолієм Бочеваром.
Інтернет-видання Бессарабії
