Завдяки Валентину Рекачинському про яхтсменів Рені дізналися не лише в Одеській області, а й далеко за його межами. Він багато зробив для розвитку вітрильного спорту в Рені. «Махала» зустрілася з Валентином Рекачинським, на яку він приїхав із онуком.
З особливою теплотою Валентин Рекачинський відгукувався про своїх батьків, братів, дружину, дітей, онуків.
«Батько Микола Михайлович народився в1930 році, все життя пропрацював водієм на Ренійській нафтобазі. Трудяга був, з крутим характером, але справедливим. Людей дуже любив. Помер у 73 роки. А мама, Мар’я Антонівна, на п’ять років молодша за батька, була дуже ніжною, доброю. Працювала там же, де й тато, лаборанткою. З життя пішла у 79 років. У нашій сім’ї було троє дітей: я і два брати – обидва, як і батько, водії, обидва досі живуть і живуть у Рені“, – згадує Валентин Миколайович.
Валентин – середній син Рекачинських. Народився в 1957 році. До восьмого класу навчався у третій міській школі (тоді вона була восьмирічкою). Атестат про середню освіту отримав у другій школі. Рік після школи пропрацював слюсарем на нафтобазі, де працював батько. Звідти й призвали його в 1975 році до армії. Служив два роки у ракетних військах в Алтайському краї. Починав службу з «учебки» в Умані. Повернувшись, знову влаштувався на нафтобазу. Пропрацював лише три місяці, коли комсорг підприємства Іван Ніколаїді запропонував йому, як передовику виробництва, у складі комсомольсько-молодіжного загону поїхати на Всесоюзне ударне комсомольське будівництво – зводити місто нафтовиків Усинськ. Пропозиція здалася цікавою, і Валентин поїхав, як йому здавалося, на рік-другий, а затримався на новому місці на 15 років. А причину затримки звали Ніна, була вона тоді стоматологом-початківцем. Молоді полюбили один одного і в 1979 році створили сім’ю. Усі діти Рекачинських народилися там.
Антон, первісток, як і мама, став лікарем-стоматологом. У них із дружиною ростуть троє дітей.
Дочка Тетяна за фахом експедитор. Живе у Рені і теж виховує трьох дітей. Молодший у родині Рома за освітою теж лікар-стоматолог, але останнім часом працює не за фахом, а у порту докером. У нього двоє дітей.
Повернувшись у 1993 році до рідних країв, Валентин Рекачинський організував перший у Рені пересувний стоматологічний кабінет. Згодом для дружини сам збудував у дворі будинку на вулиці Маяковського, де жили батьки, окрему стоматологічну клініку. Здобувши освіту, разом із мамою почав тут працювати і Антон.
Ми розмовляємо про те, коли Валентин захопився вітрильним спортом, коли і як зароджувався в Рені яхтклуб «Дунай», як склалася спортивна доля яхтсменів, які принесли славу Рені у змаганнях різних рівнів, і зокрема, в міжнародних.
«Вітрильним спортом я захопився в 1969 році. На той час яхтклуб уже існував, його створив Ренійський порт у 1963 році. Підприємство придбало яхти та збудувало базу. Тоді на озері Кагул з’явилися перші вітрила. Очолював рух яхтсменів Руденко Віктор Михайлович. У 60-ті роки цим чудовим видом спорту захопилися десятки молодих мешканців Рені. Яхтсмени брали участь у різних змаганнях та займали призові місця. За часів СРСР Ренійський порт входив до шістки найбільших портів, був одним із найбільш економічно міцних підприємств у країні. Я вже не говорю про те, що порт був основним містоутворюючим підприємством Ренійського району. Після розпаду Союзу порт різко почав втрачати свої позиції, у десятки разів упала перевалка вантажів. У перші роки незалежності порт уже не мав можливості фінансувати соціальні проекти, у тому числі і яхтклуб», – згадує Валентин Миколайович.
Згодом “Дунай” звернув свою діяльність. Для тих, хто серйозно захоплювався вітрильним спортом, це стало сильним ударом. Кожен із них мріяв колись знову побачити над озером вітрила.
«У липні 2013 року в Одесі відкрилася комунальна позашкільна установа – обласна дитячо-юнацька спортивна школа з вітрильного спорту, яку очолив Сергій Черв’яков, віце-президент парусної федерації Одеської області. Тоді ж було передбачено відкриття філії обласної школи у Рені», – розповів Валентин Рекачинський.
Для реалізації цього проекту необхідно було створити команду ентузіастів, і вони в місті знайшлися. Зареєстрували громадську організацію – Ренійський районний яхт-клуб «Дунай», керівником якого обрали Валентина Рекачинського. Його заступником став Михайло Медведик, серед активістів клубу були Олег Максим, В’ячеслав Верхуша та інші колишні яхтсмени.
«Тоді перед нами, колишніми яхтсменами, було одне завдання – відродити у Рені вітрильний спорт та свої знання, досвід передати дітям. На щастя, нам це вдається завдяки досвідченому тренеру Валентині Кеба. Серед тих, хто фінансово підтримує заняття дітей, є і відомий свого часу яхтсмен Олександр Кротенко. Він після Рені жив деякий час в Одесі, а тепер живе в Ванкувері, в Канаді. Олександр був чудовим гонщиком. На його рахунку не одна перемога. У Канаді займається ремонтом яхт. За свої заощадження часто купує для наших дітей необхідного спорядження. Серед його подарунків 30 гідрокостюмів, завдяки яким можна тренуватися навесні та восени, коли вже настають холоди. Прикро, що розвиток парусного спорту тримається на ентузіазмі небайдужих людей. З обласного бюджету фінансується лише ставки двох тренерів. Але я, як і Валентина Кеба, теж вірю, що незабаром закінчиться війна, економіка країни почне підніматися з колін, зміниться ставлення держави і до цього виду спорту, в якому захоплення вітрилами передається з покоління в покоління», – поділився спогадами та мріями Валентин Миколайович.
7 липня 2007 року в Одесі – магічний день, позначений у календарі трьома сімками (07.07.07). Він став для яхтсменів та всіх, хто небайдужий до вітрильного спорту, ще більш значущим. В Аркадії відбулося нагородження переможців 7-ї Міжнародної регати крейсерських яхт “Кубок портів Чорного моря”. У перегонах взяли участь 41 яхта з Одеси, Києва, Іллічівська (Чорноморська), Южного, Херсона, Миколаєва. Знайшлися судна і під прапорами Великої Британії, Панами, Гібралтару з українськими капітанами – регата підтвердила свій міжнародний статус.
Усі екіпажі були поділені на вісім груп залежно від тоннажу судна, у кожній групі три переможці, а отже, три кубки. Крім цього, кубки були вручені яхтсменам за найкращий час. Тоді урочиста церемонія закриття зібрала за столами на концертній арені «Ітакі» понад 300 осіб: яхтсменів та членів їхніх сімей, організаторів заходу, журналістів. Всі обмінювалися враженнями від перегонів, обговорювали погоду, труднощі, з якими довелося зіткнутися, згадували вдалі, кумедні моменти, говорили про плани на майбутнє і, звісно, вітали один одного з успішним завершенням змагань та з однією загальною на всіх перемогою.
Валерій Рекачинський та його яхта «Легранд», яка представляла федерацію профспілок працівників водного транспорту та плавскладу України, другий рік поспіль була другою у своїй заліковій групі.
Згадуючи ту регату через 16 років, Рекачинський зазначив, що в змаганнях тих, хто програв, не було. «Та регата була приречена на успіх, і я вдячний, що брав участь у ній, боровся та переміг», – сказав він.
Ви щаслива людина?
А що таке щастя? Із чого воно складається? Одним, щоб бути щасливими, достатньо, щоб був дах над головою та шматок хліба, для інших щастя – це мати улюблену, добре оплачувану роботу та міцну родину, надійних друзів. Я точно не знаю, що таке щастя. Але мені пощастило: у мене гарні діти, онуки та прекрасна дружина. У мене є свій будинок, хороші друзі, улюблена робота на поромному комплексі в Орлівці. У свої 66 я затребуваний. Я маю для щастя все. Отож і виходить, що я щасливий. Людині часто чогось не вистачає. Так більшість із нас влаштована. Я ж завжди дякую Господу за те, що він дав мені сьогодні.
Можете назвати найпам’ятніший, найрадісніший день вашого життя?
Таких днів у мене, як і у кожної людини, було багато: якщо рахувати послідовно, то це день, коли вперше ходив під вітрилами, коли вийшов наказ про звільнення солдатів строкової служби в запас, день весілля, народження дітей, онуків, навіть день, коли вперше сів за кермо автомобіля.
А службу в армії пам’ятаєте?
Ще як пам’ятаю! Особливо перші марш-кидки з повною бойовою викладкою 36 кг. Щоденні ранкові підйоми та підйоми з переворотом на турниках, перші листи додому та перші листи з дому, військові навчання та прощання з прапором частини. Прекрасно пам’ятаю своїх командирів та товаришів по службі. І гадаю, добре, що вони вже у солідному віці і, сподіваюся, не воюють з нами на полі бою у розв’язаній росіянами війні.
Ви віруюча людина?
Так, я переконаний, що Бог є.
Що ви цінуєте у людях?
Те, що всі нормальні люди, – порядність. Шаную людей, які тримають слово, не підводять близьких, сусідів, друзів, колег, начальство. Терпіти не можу ледарів, скигліїв і балакунів, і тих, хто вічно чимось незадоволений. Самі працювати не хочуть або роблять свою роботу абияк, а у всіх своїх невдачах звинувачують кого завгодно, тільки не себе.
Валентин Рекачинський нічого героїчного у своєму житті не зробив. Він просто чесно та сумлінно все своє життя жив і працював, виховав чимало спортсменів парусного спорту та добрих дітей. Але саме на таких людях тримається громада.
Фото редакції та з особистого архіву Валентина Рекачинського
Інтернет-видання Бессарабії
