Ренійська громада, крім кількох атак ворожих «шахедів», на щастя, не бачила жахів широкомасштабної війни. І все це завдяки нашим доблесним Захисникам – полеглим, яких зі скорботою у серці зустрічають ренійці на щиті, та живим, які й зараз захищають Україну. Серед них і 27-річний уродженець Орлівки Октавіан Даскалеску, який пішов служити добровольцем і останні сім місяців був на одній із найгарячіших точок фронту – обороняв місто-фортецю Бахмут.
«На жаль, ще 2012 року я був визнаний непридатним до військової служби у мирний час за станом здоров’я і через це строкову службу не проходив. Коли почалася війна, 26 лютого 2022 року я прийшов із друзями до центру комплектування (ТЦК), по-старому, у військкомат добровольцем, але оскільки строкову службу я не служив, мене у війська відправляти не хотіли, запропонували залишитися в роті охорони. Я погодився. Через те, що прийшов у цивільному, мені знайшли стару форму під мій розмір. Разом з іншими товаришами по службі заступив на охорону ТЦК. Потім нас перевели на поромну переправу в Орлівці, прикордонникам на допомогу» – розповідає Октавіан.
У роті охорони хлопець служив до січня цього року, після чого прийшов наказ на переведення до бойової частини, а саме до Донецької області, району міста Бахмут.
«Спочатку було деяке нерозуміння, освоювався. Якоїсь миті навіть був трохи шокований, і це зрозуміло: після мирного міста опинитися там, де стрілянина, вибухи. Захопили місцеві жителі, які, незважаючи на те, що навколо гуркотить, намагаються вести звичайне повсякденне життя, гуляють із собаками», – сказав він, відповідаючи на запитання про перші емоції, відчуття, опинившись на лінії фронту.
Октавіан добре пам’ятає свою участь у першому бойовому завданні, яке пройшло для нього як одна хвилина.
«На той час саме йшла спроба ворожого оточення Бахмута і наш батальйон мав завдання закріпитися в одному з прилеглих сіл, – розповідає воїн. – Зав’язався бій. Які були емоції, мені важко описати, все відбувалося дуже швидко. Наші командири, ставлячи перед нами бойові завдання, завжди говорили: ваше головне завдання – повернутися живими! У сам Бахмут ми не заходили, знаходилися на околицях. Бойові завдання наш батальйон виконував упродовж трьох днів, потім відбувалася ротація. Потім нас перевели під Київ, де були півтора місяці, після чого повернулися на свої позиції біля Бахмута».
З великою теплотою наш Захисник розповідає про своїх бойових товаришів. Побратимів, з якими йшли у бій і підставляли одне одному плече:
«Армійське братство – це коли виявляються найкращі якості людей. Коли ви спите в одному приміщенні, їсте з однієї тарілки. Для мене армійське братство це те, чого у звичайному житті не зустрінеш. Я в ньому відкрив для себе лише найпозитивніше. Ми з побратимами ділилися один з одним останнім, ховалися однією ковдрою. Прокидаєшся вночі, побачив, що ковдру трохи перетягнув на себе і обов’язково приховуєш товариша, щоб не змерз. І він чинить так само стосовно тебе».
За словами Октавіана, попри те, що в одному військовому підрозділі служать хлопці з різних регіонів, з різними характерами, на злагодженості бойової роботи це ніяк не позначалося.
«У нас навіть часу на притирання не було. Була напружена ситуація, і ми зосереджувалися на виконанні бойових завдань. Я багатьох, із якими воював, скажімо так, у перший захід у район Бахмута, навіть не пам’ятаю за іменами, хіба що по обличчях їх запам’ятав. І часу на знайомство практично не було, ситуація не дозволяла. Потім уже, коли виїхали під Київ, наш батальйон доповнили, і ми вже ближче перезнайомились із товаришами по службі», – каже він.
Запитали ми нашого молодого воїна про постачання продовольства та отримали відповідь, що з цим проблем ніколи не було. А коли його перевели до іншого батальйону, там, бувало, вони й самі додатково готували – продуктів вистачало.
«Фронт вибив те романтичне уявлення про війну, яке склалося у мене з фільмів, комп’ютерних ігор. Реальність виявилася зовсім іншою. І те, що показують у кіно, багато в чому відрізняється від справжньої війни. Найхворіше було – втрачати бойових товаришів. На жаль, без цього не обходилося, таки це війна», – сказав воїн, відповідаючи на питання, що дав йому бойовий досвід, чи змінився він внутрішньо, характером.
Октавіан не шкодує про свій вибір пов’язати своє життя з військовою службою, та ще й у такий страшний, важкий час, коли в країні йде справжня війна.
«Коли вона почалася, я зовсім не думав, чи небезпечно, чи не небезпечно бути на військовій службі, бо треба захищати Батьківщину. І як було сказано вище, цей мій вибір був усвідомленим. Звісно, хотілося додому, до рідних та близьких. Я шалено по всіх сумував, спочатку на фронті ці емоції мене буквально розривали. Але фронт не дає розслаблятися, швидко береш себе до рук і зосереджуєшся на виконанні бойових завдань. Чи я пошкодував, що зробив цей вибір у житті? Ніколи в ньому не сумнівався, як не маю сумніву і в тому, що Перемога буде за нами».
Сьогодні Октавіан Даскалеску служить у Рені, знаходиться на охороні центру комплектування. Він розповів, що багато хлопців із його бригади після поранення теж сюди перевелися. У нього самого ніяких поранень не було…
Молодий воїн каже, що й сам, і спілкуючись із товаришами по службі ставив питання: ми з росіянами ще зовсім недавно жили в одній країні, у нас, начебто, схожа ментальність, споріднені мови, культури – як так могло статися, що північний сусід почав сприймати нас як ворогів і вчинив цей напад?
«Ось, наприклад, що може змусити людину приїхати до чужої країни, жити тут в окопах? Я вважаю, що це вплив пропаганди, і оскільки у 2014 році я сам перебував у Москві, навчався там на юриста, то бачив, як на них впливає їхнє телебачення. ТБ їх там реально обдурює. Навіть у нас багато людей до війни були тієї ж думки, що тут у нас нібито бандерівці з великими іклами, їдять дітей і таке інше», – говорить Октавіан.
Українське суспільство обурене тим фактом, що багато депутатів, політиків, чиновників змогли сховати своїх синів від мобілізації. Крім того, від мобілізації всіляко намагаються ухилитися і багато звичайних громадян призовного віку. Що про це думає він, котрий добровільно взяв у руки зброю, щоб захищати Батьківщину?
«Рано чи пізно всі ми опинимося перед Богом і кожен нестиме відповідальність за свої дії. Тому для мене важливо, чи я по совісті вчинив, бо Всевишній запитає мене про мої вчинки, а не про вчинки цих людей. Але іноді я думаю: а чи так уже потрібні на фронті люди, котрі уникають служити? Відповідаючи на це питання, висловлю зараз свою суто особисту думку: я вважаю, що краще, щоб їх на фронті не було. Вони будуть на заваді, а ще свідомо чи мимоволі можуть і нашкодити, бо на фронті потрібна людина, на яку ти можеш покластися. А від людини, яка не хоче захищати Батьківщину і всіма силами намагається уникнути цього, користі не буде жодної. Хоча є й інша категорія ухилянтів, які тікають від армії, навіть не підозрюючи, які в них закладені приховані резерви та можливості. І коли така людина потрапляє у війська та освоюється, то починає розкриватися і розуміє, що опинився на своєму місці, набирається бойового досвіду і вже не уявляє собі життя без армії та своїх побратимів», – відповів воїн.
На завершення ми запитали нашого Захисника: незважаючи на цю страшну війну, що його чисто по-людськи радує, надихає? Про що він мріє?
«Тішить, що живий і здоровий, а натхнення дарує те, що ми крок за кроком наближаємо нашу Перемогу. Як і всі, мрію, щоб закінчилася війна, щоб ми повернулися додому, до родин і тоді вже можна буде планувати мирне життя. Я зовсім недавно став батьком, дружина народила доньку, ми її назвали Марією, і дуже хочу, щоб усі наші діти народжувалися та росли у мирній та процвітаючій Україні» – зазначив Октавіан.
Інтернет-видання Бессарабії
