Сьогодні, 9 вересня, Рені відзначає свій черговий день народження: місту на Дунаї виповняється 475 років. Дата хоч і не кругла, проте ювілейна. До неї ми і вирішили приурочити велике інтерв’ю з Ренійським міським головою Ігорем Плєховим. Він розповів про виклики, з якими стикається на робочому місті, про супротив місцевих мешканців до нововедень, про стан лікарні та ремонт доріг. Окрім цього стало відомо, як міський голова переживає ворожі російські атаки на рідне місто та де саме знаходиться в цей момент.
– Ігоре Вікторовичу, ви не шкодуєте, що пішли в мери?
– Взагалі не шкодую. Це особливе відчуття, коли ти через свою посаду можеш допомагати людям. Ідеш коридором, дивишся, сидить людина. Ти його питаєш: що трапилося? І бачиш у його очах надію, що мер обов’язково допоможе. Я навіть свій особистий номер телефону всім даю і мені може дзвонити будь-хто, за що колеги-мери мене критикують, запитують, навіщо я так роблю. Але я по-іншому не можу, я маю розмовляти з людьми. Проблема ж у тому, що такою моєю відкритістю та доступністю як мера часто зловживають. Зараз війна і я загалом 24 години на добу на роботі.
Робота мера мені подобається, але ставлення людей іноді обурює… Розкажу випадок. Ніч. Прильоти «шахедів». Усі переживаємо, щоби не було постраждалих. Дзвоню лікареві, не говоритиму кому, а він відповідає: я не приїду, поки не буде відбою повітряної тривоги. Вже я до нього під’їхав, стою під калиткою та вмовляю поїхати з нами в район порту, адже якщо хтось отримає поранення, то на рахунку кожна хвилина, щоб урятувати людині життя. Формально лікар має рацію, що поки немає відбою тривоги, він може не виїжджати на місце. Але в той же час, щойно почалися прильоти, начальник поліції, керівник пожежної охорони і я, незважаючи на формальні заборони, приїхали практично в епіцентр вибухів. Вночі 16 серпня, коли «шахеди» атакували порт вдруге, вибухи лунали за 150–200 метрів від нас – можете собі уявити, що це таке. Але ми не звертали уваги, дивилися, чи немає постраждалих. Усі перебували на блокпосту. Порушуючи всі протоколи та розпорядження, тому що людське життя дорожче. Користуючись нагодою, хочу подякувати і пожежній охороні, і поліції за злагоджену роботу в такій складній ситуації. І коли на тлі мужності їхніх співробітників лікар каже, що доки не буде відбою тривоги, він нікуди не виїде, я запитую себе: а куди ми йдемо? Адже нас ця війна ще не «кусала» дуже…
Інший приклад. Ми зараз боремося за нашу лікарню, щоби вона збереглася як самостійна одиниця. Переважна більшість лікарів вже у віці, і вони просто саботують усі наші потуги. У них демарш: ми нічого не робитимемо, ми не хочемо. При цьому такий лікар має зарплату 10 тисяч, а він на місяць приймає, образно кажучи, трьох пацієнтів. Ми стільки купили з обладнання, а вони цим навіть не користуються. Вони просто не мають бажання це робити. Вони звикли працювати старим дідівським методом. Я не хочу нікого ображати. Але якщо ми хочемо відстояти нашу лікарню, ми маємо працювати як команда, як єдине ціле. Я не бачу азарту у лікарів. Одне бажання Плєхова як мера щось зрушити з мертвої точки зовсім нічого не змінить. Потрібна підтримка, якої поки що немає.
– Судячи з цих прикладів, роботу мера ви, напевно, представляли зовсім іншою. І ставлення людей також. До речі, пам’ятаєте свій перший робочий день?
– Пам’ятаю. У кабінеті мене привітали і коли всі пішли, я жартома сказав собі: «Ну що, Ігоре, владу ти взяв. І що далі?» Мені були цікаві самі передвиборні перегони, я був у них занурений, це був адреналін, і я не замислювався, що буде далі. Мені здавалося, що треба просто перемогти і потім робота якось йтиме сама. І ось тепер, згадуючи перший робочий день, коли сидів у кабінеті, де не було навіть розеток, бо попередній мер усе зняв, мені дуже хочеться, щоби була спадкоємність влади. Це неправильно, коли кожен наступний мер повністю перекреслює досягнення попередника і намагається розпочати все з нуля. У мене є мрія: щоб колись у майбутньому на одній сцені на День міста зібралися всі чотири мери нашого міста: Нікітенко, Колевич, Маципудра та я. Це якраз і символізувало б наступність. Адже кожен із нас зробив свій внесок у розвиток міста, залишив свій слід у його історії. А від війни між мерами місто нічого не отримало… Щось подібне я десь бачив, уже не пам’ятаю, де, і першою моєю реакцією було: ось це так! Чудово! Навіть по-доброму позаздрив, що змогли зібрати всіх разом.
Однак наступному меру, якщо він виявиться класичним чиновником у суворому костюмі та краватці, буде дуже складно дотримуватися наступності, він тим самим відштовхне від себе людей, бо ренійцям з ким порівнюватиме, тобто зі мною. До мене в приймальню може прийти будь-яка людина і я її прийму. Не прийняти можу тільки в тому випадку, якщо йде якась нарада. Якщо мені хтось дзвонить із мешканців міста, і я не взяв у цей момент слухавку, всі знають, що потім обов’язково передзвоню навіть на незнайомий номер. Деякі журналісти навіть проводили експеримент, дзвонили мені та перевіряли, піднімаю я трубку чи ні.
…Коли я вперше став мером, мені було все нове, незнайоме, доводилося вчитися на ходу. Дуже вдячний за допомогу своєму заступнику Людмилі Валеріївні Чакир, вона фахівець із великим досвідом і досі з мене «ліпить» чиновника. Але мер у суворому костюмі та краватці, який розмовляє з усіма підкреслено офіційно – це не моє. Якби я не був мером, з мене вийшов би дуже добрий начальник ЖКС. Але начебто справляюся і тут. Хтось лає, хтось хвалить. Але чомусь ніхто не хоче прийти сюди працювати – лаяти на відстані легше… Я зарплату ще жодного разу не приносив додому. Вона швидко йде, і при цьому витрачаю її часто не на себе та свою сім’ю… Ось, наприклад, учора на дитячий майданчик треба було купити 6 замків, щоби закривалася на ніч. Це 1000 грн. Або подарувати букет квітів вчительці до ювілею. Але я не скаржусь.
– Ви стали мером міста ще до адміністративної реформи. Що вам змінилося в роботі вже після неї? Якщо порівняти ці два періоди, до реформи та після, яку оцінку дали б?
– Робота міського голови у першу каденцію та робота голови територіальної громади зараз – це дві великі різниці. Я не вічний на цій посаді і насилу уявляю, як людина, яка прийде після мене, без підготовки звалить на себе все це. Хоча, як кажуть, не боги горщики обпалюють, проте. Раніше було простіше: були мер міста, голова райдержадміністрації, голова райради та сільські голови. Кожен у межах своїх повноважень займався своєю роботою. А сьогодні весь цей обсяг роботи звалюється на тебе, і, буває, за півгодини ти маєш швиденько вирішити два десятки різнопланових питань. Це дуже складно.
– Багато хто критикує адмінреформу, бо села перестали бути самостійними громадами, а старости, на відміну від колишніх голів сільських рад, реальної влади не мають.
– Інститут старост поки що перебуває на стадії становлення. Згодом старости «притруться» до своїх посад, вони зрозуміють свої функції, але для цього має пройти ще якихось 5–10 років. На жаль, деякі старости ховаються від проблем: це не моє, йдіть до Плєхова. Але пройде ця п’ятирічка після виборів 2020 року, і ми зрозуміємо вже, хто зі старост на своєму місці, а хто ховався від проблем, і хто конкретно що зробив.
– А ви вже склали свою думку щодо роботи старост? Як би ви оцінили її за минулий період?
– Старости теж вчилися. Але дехто всю роботу звалили на діловодів, а самі відчули себе головами сільських рад. Ефективну роботу видно там, де староста з діловодом працюють в унісон, тому що не може один діловод все тягнути. Ми проводили аналіз, скільки фахівці міськвиконкому приймають людей на день та скільки в селах. Небо і земля! Однак кожному старості треба купити машину, щоб вони могли переміщатися в межах свого населеного пункту, оперативно вирішуючи ті чи інші питання, а також виїжджати на засідання міськвиконкому та сесії міськради. Але я вже заздалегідь знаю, що коли купимо кожному старості машину, відразу почнуться обурення з боку населення. У старост мають бути кошти і на представницькі витрати, тому зараз вони витрачають на це кошти зі своєї кишені.
– Які проблеми, які є сьогодні в громаді, вас найбільше турбують?
– Вважаю, що в громаді має бути як у хорошого господаря: якщо ми не почнемо економити зараз, то втратимо все. Ми зробили деякі скорочення у міських школах, оптимізували, щоб не обмежувати сільські освітні заклади. Зокрема, сільські жителі мають чітко розуміти, що на сьогоднішній день триває битва за школи та садки, за їх збереження. З бюджету громади виділяються кошти та інші потреби наших сіл. Наприклад, ми виділили кошти на ремонт доріг на території Ренійської громади, це 16 млн гривень як співфінансування цих робіт. З цієї суми близько 11 млн планується на ремонт дороги Котловина-Плавні та 5 млн грн – на поточний ремонт вулиці Центральної в селі Долинському. Ще плюс 5 млн грн ми виділили на Лиманське. Але яку віддачу ми бачимо із наших сіл? Кожен фермер вважає чи не своїм обов’язком не реєструвати людей, які працюють у нього. Відповідно бюджет недоотримує податки, не кажучи вже про те, що у людей не йде трудовий стаж. Тож коли села від нас щось вимагають, вони мають чітко себе питати, а що вони дають натомість? Як боротися із цим неофіційним працевлаштуванням? Тут мають підключитись фіскальні органи.
– Яке важливе, складне питання чи проблему ви всі ці роки хотіли б вирішити, але з якихось причин не вийшло?
– Проблема, коли справді нічого не можеш зробити, це коли ти сидиш у машині на блокпосту, а над твоєю головою літають «шахеди». Коли в ніч прильотів сидів у машині, думав, що зараз всі розбігуться, а я ж втекти не зможу. Страху як такого не було, тільки один раз трохи злякався, коли прилетіло на елеватор, це було за 150 метрів від моєї машини.
– У соцмережах вас часто критикують, часом дуже жорстко і, що характерно, переважно анонімно. У тому числі критикували і за ремонт вулиць на «магалі», що це, мовляв, марнотратство під час війни. Як ви ставитеся до такого роду критики, яка нерідко переходить в образи?
– Я це все читаю, намагаюся все прочитати, і з цього всього бруду навіть витягую для себе якісь висновки, де я правий, а де ні. Але там, де звучить критиканство, розумних речей я собі не знайшов. Засмучує, що на будь-якій проблемі всі ці аноніми, намагаючись принизити мене в якихось моментах, намагаються зловити хайп. На жаль, населення найчастіше на це ведеться. Як людина відкрита, я не розумію цих людей, які ховаються за фальшивими акаунтами у Фейсбуці. Якщо ти маєш претензії до роботи мера, чому б не виступити відкрито? Нехай прийдуть до мене, відкрито скажуть в обличчя: ось тут і тут ти робиш неправильно, давай сядемо і конкретно обговоримо те й те й прийдемо до якогось рішення. Але ж вони так не роблять. І в цьому біда таких людей. Як анонімно ображати у соцмережах, вони всі здатні, а як відкрито запропонувати конкретне вирішення тієї чи іншої проблеми – усі в кущі.
– Ігоре Вікторовичу, і на завершення: що ви хотіли б сказати ренійцям напередодні Дня міста, з якими словами звернутися?
– Я хочу закликати всіх, щоб ми, насамперед, залишалися людьми. Бог дав нам цей куточок на карті країни, де живемо відносно спокійно. Навіть з урахуванням прильотів, які були. Щоб ми перестали сваритися, бути злими і розуміли, що коли прилітає, ми всі ділимо один підвал. Хочеться звернутися до вихідців із нашого міста, у яких батьки живуть у Рені. Коли почалася війна, практично всі приїхали і жили у своїх батьків, а багато хто й досі живе, хоча до війни не приїжджав місяцями, а то й роками. Не забувайте про мам та тат і в мирний час, намагайтеся частіше їх відвідувати.
Інтернет-видання Бессарабії
