Всесвітній День журналістики буде відмічатися 6 червня. Але в Україні зараз ні про які професійні свята мова не йде. Тим не менш, журналістика є зброєю у війні, і цю зброю використовують як Україна так і рАZія. Ми вирішили зв’язатися з нашими колегами-журналістами з різних куточків країни, щоб дізнатися про їх роботу в нових умовах. Як змінилися теми їх статей, як виживають редакції, як продовжують працювати ті,  хто повинен повідомляти правду людям?

Я – журналістка, яка до війни готувала антикорупційні розслідування. Але 24 лютого усе, що я робила до того, стало неважливим. Ні, корупція не пропала, просто почалась війна. З масовими вбивствами, тортурами і розстрілами цивільних людей. Мої друзі почали повертатись до війська, а ми з дівчатами почали волонтерити. Знову як у 2014.

З тих пір я не пишу майже нічого, довшого за пост у Фб на кілька рядків. І те більше з проханнями про допомогу або цитуванням ситуації на фронті. Відчуття, що здатність писати у мені просто завмерла через війну. Хоча навички писати допомагають збирати кошти на потреби армії. Хоч у цьому користь. Тепер збираю з друзями кошти, шукаю, купую і привожу автівки і дрони, пакую зібрані продукти на передову, роздаю дитячі підгузки і харчування дітям військових. Організовуємо зустрічі для родин вояків, називаючи їх групами підтримки для тих, хто чекає рідних з війни.

Я захоплююсь журналістами, які продовжують писати про бойові дії і фіксувати масові звірства росіян-окупантів. На це треба мати сміливість і залізні нерви. Дуже б хотіла, щоб після війни тематика моєї діяльності змінилась, але, на жаль, прогнозую, що корупція нікуди не подінеться.

Специфіка географічного розташування мого регіону така, що ворогів виявилося аж два: в 38 км по прямій лінії знаходиться, так званий, стик трьох держав – України, росії і білорусі. До російського кордону по прямій ще ближче – 26 км. Те, що поряд такі сусіди, ми особливо не замислювалися. Однак вони нагадали про себе 24 лютого.

Так склалося, що редакція, в якій я працюю, знаходиться за 30 км від мого дому. Тому мій робочий час поділяється на дві частини: з середи по п’ятницю я працюю в місті Мена (безпосередньо в редакції), а решту часу –  дистанційно з дому.

В перший день війни всі співробітники прибули до редакції раніше. В усіх – мовчазні обличчя, а в поглядах можна було прочитати лише запитання: як так? що робити далі? Водночас помітна була огида і ненависть до ворога.

Близько восьмої години ранку 24 лютого над Меною вперше пролунав сигнал повітряної тривоги, який ще більше загострював відчуття небезпеки.

Черговий номер газети “Наше слово”, який мав надійти до читачів в п’ятницю, якраз був зверстаний і готовий до друку. Однак в друк його ніхто не відправляв, оскільки ми розуміли, що друкуватися газета не буде, а якщо і вийде, то невідомо, чи буде можливість належно спрацювати поштовикам. Як виявилося, всі прогнози збулися: вже надвечір 24 лютого Мена була відрізана від Чернігова: міст через річку Снов було підірвано.

Я не наважився тоді виїхати з Мени до Сновська. А згодом прийняв рішення взагалі не рушати додому, бо розумів, що міг бути більш корисним саме в Мені. Загалом я затримався там до 17 березня.

Головне завдання, яке ставили перед собою журналісти в ті дні, полягало в тому, щоб оперативно інформувати читачів через всі доступні засоби про  події, які відбувалися на Чернігівщині  і Менщині. В таких умовах ми продовжували працювати до травня.

Обставини воєнного часу змусили керівництво вдатися до кадрових рішень. В березні співробітники були переведені на ⅔ ставки, а з квітня частина з них були відправлені у відпустку без збереження заробітної плати. Подібна ситуація і в сусідніх громадах. На жаль, деякі видання змушені були взагалі призупинити свою роботу.

Після звільнення Чернігівщини від російської окупації перший від початку війни випуск нашої газети вийшов 12 травня. Це вже не тільки “наша” газета, оскільки видання є спільним дітищем трьох редакцій – менського “Нашого слова”, корюківського “Маяка” та городнянських “Новин Городнянщини”. Якщо спочатку планувалося, що це буде тимчасовий спецпроєкт трьох редакцій, то на разі передбачається продовження такої практики. Загальний наклад газети – 10560 примірників (це сумарний наклад всіх трьох видань). Ми зберегли і об’єм газети – вона виходить на 12 шпальтах. Бачимо, що нашим читачам дійсно цікаво дізнатися про життя не тільки в своїй громаді, а і у сусідів. Зрозуміло, що найбільш актуальними і затребуваними сьогодні є матеріали стосовно війни. Єдиним недоліком є те, що вся газета має чорно-білий друк.  

Більше про роботу журналіста в умовах окупації можно прочитати тут 👉 Посилання

На жаль, наше видання та інші в цьому регіоні підверглися тиску з боку влади. Деякі чиновники, використовуючи воєнний час, почали позбуватися журналістів, які їм були не до вподоби. Працювати в таких умовах вже було не реально. Я вирішив змінити профіль та став вивчати ІТ. Своє місто я не покинув, виїжджати за кордон не маю навіть планів. Думаю, що нові знання, будуть у нагоді.

Мої колеги продовжують працювати, продовжують писати правду, робити великі розслідування та боротися з корупцією. Маю надію, що після перемоги ці матеріали та розслідування стануть у нагоді.

«Ми  поїхали 14 березня: я, мій 4-річний син та 70-річна мама. Ми бачили, що відбувається в Маріуполі та побоювались, що це може відбутися і в нас. В той же час був обстріл поїзда і загибель провідника, потім на якийсь час оголосили, що, можливо, потяги до Краматорська взагалі не підуть, а будуть ходити тільки до Лозової.

Я бачила, як через сирени росла тривога у моїх близьких, син почав боятись залишатись сам у кімнаті. Мама нервувалася. Знову ж таки, дивлячись на Маріуполь, я розуміла, що в разі подібної ситуації ніщо не може гарантувати безпеки моїм рідним, ніякі бомбосховища»

За допомогою приятелів та волонтерів Олена з родиною зупинилися в місті Хожув в Польщі. Працювати за спеціальністю можливості нема.

«Я влаштувалась на роботу. Це робоча спеціальність на поліграфічному підприємстві, яке виробляє сувенірну та рекламну продукцію. Це некваліфікований труд, але без знання мови іншого тут знайти неможливо»

Інтернет-видання, в якому працювала Олена, продовжує свої роботу у дистанційному режимі.

«Ми з колегами по виданню з тривогою спостерігали за розвитком подій лютого, та кожен з нашої команди не чекав, що трапиться повномасштабне вторгнення. Ввечері, коли оголосили надзвичайний стан, мало вийти інтерв’ю щодо прем’єри довгоочікуваного фільму. Натомість ми почали шукати інформацію, щоб пояснити, що означає цей стан…

Я не звикла працювати із новинами і повертатися до такого формату ще й під час тих подій було дуже важко. Коли ракети в нашому місті розбили аеропорт, мене охопила неабияка злість і ця емоція, як не дивно, допомагала мені мобілізувати сили до роботи.

Ми відійшли від звичних форматів та почали адаптуватися: писати тексти-роз’яснення про те, на що був запит, а наш телеграм-канал перетворили на новинний.

Спершу чергували навіть вночі, але згодом зрозуміли, що варто берегти ресурс, тому зробили інший графік. Та й коли постійно знаходишся в інформаційному потоці, це відбивається на ментальному здоров’ї.

Напевно, найгірше те, що я звикаю до такого ритму, і ті жахи стають буденністю. Звикаю писати історії військових, історії з Маріуполя, історії з окупації… Це як лікар, який щодня бачить смерть, і вона для нього стає звична. Десь так зараз відчуваю і я.

І зараз я впевнилась, що це моя професія, як би важко не було.

«Наша редакція не зупиняла свою роботу. Ми вийшли на роботу 24 лютого, саме в цей день ми закінчували верстати номер газети й повинні були надіслати його у друкарню. Але ми не знали, як буде працювати пошта, та чи отримують наші передплатники свіжий номер газети. Наступного дня наші опасіння підтвердилися – УкрПошта тимчасово зупинила доставляти кореспонденцію.

Але ми продовжили працювати у наших Інтернет-ресурсах. А через два тижня, коли ситуація з поштою покращилася, – знов вийшли у друкованій версії.

Війна розбила наші плани та сподівання, але не зупинила роботу редакції. Мені особисто пощастило, люди, з ким я працюю, давно у професії. Тому на зміну паніці, не треба прикидатися, що її не було, прийшов професіоналізм – ми звикли працювати й видавати певну кількість контенту і це допомогло. Суттєво змінилися теми наших статей та репортажів. Більше половини з них стосується війни.

Історії про воїнів, переселенців, волонтерів, брифінги та інше. Що стосується мене, то мій запит на ліберальну демократію та гуманітарні питання нікуди не зник. Військовий стан, навпаки, ще більше підтвердив мої внутрішні переконання. Саме гуманітарні питання, історії людей, принципова свобода слова – як раз і стала затребуваною.

Редакція продовжує виконувати всі свої зобов’язання перед передплатниками, організаціями та рекламодавцями. Нам пощастило, що ми знаходимося у спокійному регіоні, тому всі наші думки та молитви з тими, хто опинився на фронті чи в окупації. Ми віримо в ЗСУ, віримо в свободу та незалежність. Все буде Україна!

Думки журналістів України збирав Серафим Савченко

Головне фото Stas Yarchenko (Media Development Foudation)