Звістку про вагітність Люба зустріла з радістю. І для себе вирішила – буде народжувати, чого б їй це не коштувало.

Любов Кара-Філоненко із с.Нові Трояни Болградського району має від народження церебральний параліч. І майбутня мама здогадувалася, що її може очікувати.

Їхати до лікаря довелося за 40 кілометрів – у районний центр. Тут відверто здивувалися такій пацієнтці. І це м’яко кажучи. Люба пересувається на кріслі колісному. Її стан здоров’я дозволяє їй підвестися, трохи  рухатись, якщо є  опора.   Але, як правило, вона потребує допомоги.

У районній поліклініці Любу не поставили на облік і відмовилися вести її вагітність, вказуючи на її стан здоров’я, тому направили до обласного центру. Жінка вже й не пригадує, чому так сталося. Засмучена сіла в стареньку машину, й батько повіз її в Одесу.

В обласній лікарні Любі теж  не зраділи. Навіть вісім років потому жінці важко згадувати, через що їй довелося пройти:  починаючи з відсутності пандусів й інших засобів для вільного переміщення людей на візку і закінчуючи відвертим нерозумінням з боку лікарів.

Її і батьків лякали ризиками для здоров’я майбутньої породіллі. І радісне очікування для багатьох сімей – для Любові та її родини навпаки перетворилося в суцільні стреси і страхи.

Любу таки поставили на облік. А це означало, що вона повинна бувати в Одесі майже щомісяця, а це – понад двісті кілометрів в один бік, а ще ж стільки вертатися додому…

«Скільки разів ми з татом їздили до лікаря – навіть не можу згадати, часто. До цього їхали в Болград здавати аналізи, потім в Одесу. Лікарі за мною спостерігали, весь час робили УЗД», – пригадує Люба.

Коли настав час народжувати, жінку поклали в один з пологових будинків в Одесі. Її дочка Валерія народилася в лютому шляхом кесарева розтину. У дівчинки немає інвалідності. І в свої вісім років вона є вже великою підтримкою для своєї мами.

Але Любі довелося за це поборотися, змагаючись з медичною бюрократичною машиною. Жінка  не злякалася болю, фізичних обмежень, кривих поглядів людей та нерозуміння. Вона просто хотіла бути мамою, бо має право.

ЩО ЗМІНИЛОСЯ ЗА ВІСІМ РОКІВ?

Нещодавно Любов  вийшла заміж. Зі своїм майбутнім чоловіком вона познайомилася під час реабілітації в санаторії для людей з інвалідністю. Люба вагалася – як донька прийме її нареченого Романа. Але Валерія прийняла його добре, між ними зав’язалися теплі дружні стосунки. І фактично отримавши від доньки «благословення» Люба погодилася на пропозицію стати дружиною.

Проблеми зі здоров’ям і планування майбутньої вагітності знов привели її до Болградської поліклініки. Що змінилося за ці вісім років?

У лікарні з’явився пандус, який дозволяє потрапити у фойє будівлі, а потім ліфтом у відділення, але… не в поліклініку. Вузькі спеціалісти приймають на другому поверсі, де ліфту немає. Люба не розгубилася й, скориставшись ліфтом, потрапила у відділення. Амбулаторного прийому там не проводять, але для неї зробили виняток. Запросили лікаря, який оглянув жінку і виписав медичне призначення. Але довелося пройти через випробування старим медичним обладнанням. Сучасних крісел з автопідйомниками в лікарні немає.

Очевидно, що це  проблема  медичної галузі нашої країни загалом, а не окремої районної поліклініки. Утім про неї вже говорять не перший рік.

До речі, ще в 2015 році за підтримки Програми «Здоров’я жінок України» / Healthy Women of Ukraine Program (USAID)» було здійснене опитування серед 178 жінок у Вінницькій, Житомирській, Львівській та Луганській (до початку військових дій) областях. За даними моніторингу, частота відвідування жінок з порушенням опорно-рухового апарату лікаря-гінеколога: 74% жінок – виключно за потреби, 26% – раз на рік (профілактично). Менше половини жінок оглядали на кушетці (45% опитаних), майже стільки ж (42% жінок) – прямо на візку, лише 13% опитаних сказали, що огляд тривав на кріслі або за інших обставин. Серед опитаних старше 45 років виявилося, що чимало жінок жодного разу в житті не були в гінеколога. А серед опитаних 202 медичних працівники, або 99%, не проходили навчання щодо особливостей роботи з жінками з травмою хребта та спинного мозку, тільки 67% – мали в своїй практиці пацієнток з травмою хребта та спинного мозку.

 «Я дуже вдячна лікарю за її турботу. Вона така лагідна. (від автора – йдеться  про Світлану Іванівну Борщ), і всьому персоналу, який мені допомагав», –

розказала Люба.

Але другий її візит до лікарні не був таким вдалим. Ліфт не працював. І її під руки піднімали на другий поверх. Там чекала  ще одна приголомшлива новина – жінці треба пройти процедуру, яку в Болградській лікарні не роблять. Дали направлення в сусідній Ізмаїл. Любов засмутилася.

ТРИ ПРИЧИНИ ЗАСМУЧУВАТИСЯ

«Це ще 40 кілометрів в інше місто, ми зараз збираємо кошти, щоб туди поїхати. І я не знаю, які там пандуси, чи зможу по них заїхати і потрапити до лікаря. Не знаю, як мене там приймуть», – поділилася Любов.

Тому перша причина засмучуватися – це непристосованість інфраструктури до людей, які користуються кріслами колісними.

Наша героїня розповіла, що більшість пандусів, які облаштовувалися вже після будівництва, носять суто формальний характер і ніяк не допомагають людям з інвалідністю або іншим маломобільним людям, в тому числі і мамам з дитячими візками.

«Іноді хочеться сказати тим, хто це будував: сядьте самі у візок і спробуйте проїхати по цих пандусах – і тоді ви нас зрозумієте», – 

скаржиться Люба.

У Болграді вона вже знає шлях, по якому можна безперешкодно пройтися. А от невідомі місяця її відверто лякають. Навіть якщо поруч її супроводжує близька людина. Одна вона навіть не наважилася би на таку подорож.

Друга причина – ставлення оточуючих до тих, хто на візку. Люба відверто зізналася, що не всі люб’язні. Людина на візку, особливо зі складною  формою церебрального паралічу,  викликає у деяких людей неприязнь.

Третя причина – на боротьбу просто бракує сил. За право отримати те, що тобі потрібно, нерідко доводиться боротися. І коли ти стільки зусиль витратив, щоб подолати перші дві причини, то вже можуть опуститися руки.

«До санаторію для людей з інвалідністю, де я проходила лікування та реабілітацію, приїхала сім’я з двома дітьми. Я дуже раділа за них. Але це виняток. Насправді, люди з інвалідністю на це найчастіше не наважуються, а здебільшого їх від цього відмовляють чи взагалі не дозволяють»,

– рассказала Люба.

---

 ПРО ЩО РОЗПОВІЛИ МЕДПРАЦІВНИКИ БОЛГРАДСЬКОЇ ЛІКАРНІ?

Що планує зробити лікарня, щоб полегшити життя маломобільним громадянам в Болградському районі?

Про це ми запитали в генерального директора КНП «Болградська центральна районна лікарня» Віктора Дішлі. Вже в розмові з нами він записував потреби лікарні – автоматичне крісло, підйомник на другий поверх.

Сьогодні лікарня живе на ті кошти, які заробила, маючи пакети медичних послуг і договори з Національною службою здоров’я України. І безперешкодний доступ  до медпослуг – одна з умов контрактування з НСЗУ. 

«Завідуюча поліклінічним відділення Тетяна Федорівна Йордек  повідомила, що особисто організує для маломобільних верств населення огляди у вузьких спеціалістів, в тому числі й безпосередньо у відділеннях за потреби.

Що стосується пацієнтів з інвалідністю,  то вони належать до третьої групи ризику й потребують консультації спеціалістів обласного третього медичного рівня. Сьогодні навіть перинатальний центр в м.Ізмаїл не має права ставити на облік і вести вагітність таких пацієнток. Так було і вісім років тому. Тому пацієнтку направили в область. І сьогодні зі свого боку ми готові надати поміч пацієнтці, але не можемо порушувати медичні протоколи», –

повідомив генеральний директор.

…В Ізмаїл Любові все ж таки доведеться їхати – в Болградській лікарні немає обладнання для проведення необхідної їй процедури…

Тетяна Терзі

Стаття створена в межах проєкту ГО “Інститут розвитку регіональної преси” за сприяння Національного Демократичного Інституту завдяки щедрій підтримці британського народу через Міністерство закордонних справ, у справах співдружності та розвитку. Думки, висловлені тут, належать автору та не обов’язково відображають погляди НДІ, Міністерства закордонних справ, у справах співдружності та розвитку або Уряду Її Величності.

---

 

---