Фермер Михайло Цонков із села Котловина Ренійської громади належить до тих сільгоспвиробників, які постійно шукають нових підходів у роботі та люблять експериментувати. У своїй господарській діяльності він часто впроваджує нестандартні рішення – наприклад, вирощує такий незвичайний для нашої місцевості фрукт, як гранат, а також виробляє біопаливо із відходів сільгоспкультур. Про аграрія з багаторічним досвідом, у житті якого тісно переплітаються традиції та інновації, а головним джерелом натхнення є сім’я, у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Михайло Георгійович дуже любить свою сімʼю та пишається своїм родом. Про своїх батьків згадує з особливою теплотою. Мами Раїси Василівни, вона була з Дмитрівки Болградського району, уже немає в живих. Вона спочатку працювала у поліводницькій бригаді, потім завідувачкою шкільної їдальні. Батько Георгій Олексійович, якого не стало 2021 року, з Котловини. Все життя пропрацював водієм у радгоспі, був далекобійником. Старші Цонкови виховали двох дітей, сина та дочку.
«Мамин дідусь був найзнаменитішим ковалем Бессарабії. А бабуся по материнській лінії ткала килими і дуже добре вишивала, і всі ці вміння, до речі, передалися моїй дочці: вона і вишиває, і в’яже… Тож своїми предками як по материнській, так і батьківській лінії я пишаюся. Вони були справжніми трудівниками та стали для мене гідним прикладом», – зазначає Михайло Георгійович.
Втім, предки теж пишалися б ним, адже він перейняв від них усе найкраще. І не лише величезну працьовитість, а й сімейність. З дружиною Софією Богдановою-Цонковою, теж уродженкою Дмитрівки, відомою виконавицею гагаузьких пісень, лауреатом різних фестивалів та конкурсів, вони живуть у коханні та злагоді вже 35 років. Ось тільки шлях до сімейного щастя був складним і тернистим, з багатьма випробуваннями.
Для Софії Іванівни шлюб із Михайлом Георгійовичем другий. З першим чоловіком вони одружилися зовсім молодими і з великого кохання. Жили дружно та щасливо, у них народився син. Здавалося б, нічого не могло затьмарити їхнє щастя, але несподівано нагрянула біда: трагічно гине чоловік. Софії трохи більше двадцяти, на руках маленький син Вова, якому був лише 1 рік і 3 місяці, і їй починає здаватися, що життя скінчилося. У ті страшні дні підтримкою та опорою, прикладом доброти та мужності стала для неї свекруха. А ще молодій жінці оговтатися від такого страшного удару допомогла творчість – вона ж на сцені з ранніх років. Але, звичайно, не одразу, був потрібен час. Хоча думала, що співати вже ніколи не зможе.
І ось – новий поворот долі, цього разу щасливий… Є у Дмитрівці популярний ансамбль «Зюмбюль». У гагаузьких селах його дуже любили та завжди запрошували грати на весіллях. Якось вони приїхали грати у Котловині, на весіллі дочки своєї землячки. Софія Богданова була однією із солісток цього колективу. Її чудесний спів почув брат нареченої Михайло Цонков. І зрозумів, що зник, закохався з першого погляду в цю вродливу і дуже скромну дівчину. Він намагався її доглядати, але щоразу отримував від воріт поворот. Але Михайло виявився хлопцем із справжнім гагаузьким характером і не залишав спроб завоювати її прихильність. Він працював ночами на розвантаженні вагонів, щоб заробити гроші на дорогу, і майже щотижня їздив з Одеси до Дмитрівки до своєї коханої. Вона пояснила йому, що після трагічної загибелі чоловіка залишилася вдовою і заміж більше не збирається. Михайло все ж таки пішов до її батьків і попросив руки Софії. А вони відповіли: «Не в нас ти маєш питати дозволу, а у батьків її чоловіка, який загинув. Вона тепер член їхньої родини». І він пішов до Соніних свекрухи та свекру, щоб вони дозволили їм одружитися.
Старші Богданови виявилися надзвичайно чуйними і розуміючими людьми. Вони не стали противитися щастю своєї невістки, але поставили перед Софією та Михайлом умову: «Жити будете в нас!». Втративши сина, вони прийняли Михайла як рідного. А через якийсь час він привіз молоду дружину до свого села. І завдяки йому дмитрівська «зірочка» стала котловинською.
Ось така історія. Дуже яскрава, життєва, в якому переплелися драма і велике кохання… З того часу вони разом. Стали щасливими батьками двох спільних дітей, а сина Софії Іванівни від першого шлюбу Михайло Георгійович прийняв та полюбив як рідного.
«Володимир, наш старший, закінчив школу із золотою медаллю. Вступив до Одеської будівельної академії, яку закінчив із червоним дипломом, був студентом року: його обрали із 10 тисяч студентів. Також з відзнакою закінчив військову кафедру при виші. Потім здобув другу вищу освіту – економічну, і теж навчався відмінно. Нині він із сім’єю живе у Тернополі та працює у сільському господарстві, у нього троє дітей. Дочка Катерина закінчила школу з відзнакою, навчалася в Одеському педагогічному університеті викладачем англійської, німецької та турецької мов, який теж закінчила з відзнакою. Потім вступила до Київського національного університету імені Шевченка та здобула другу вищу освіту, спеціальність – перекладач англійської та турецької мов. Нині вона живе у Нідерландах, виховує трьох доньок: Машу, Мілу та Майю. Молодший син Павло пішов моїми стопами, він навчався на механіко-технологічному факультеті Національного університету біоресурсів та природокористування, спеціальність – агроінженерія. Нещодавно він закінчив вуз і збирається повернутися до Котловини, щоб продовжити мою справу. Він теж уже знайшов свою другу половинку, кілька днів тому розписалися та повінчалися», – з любов’ю та гордістю розповідає він про дітей.
На честь народження онучки фермер кілька років тому заклав на своїй вулиці у селі сад із 300 фруктових дерев.
«Ця ділянка вздовж дороги протягом багатьох років була покинута, тут росла трава. Зізнатися, мені було незручно від того, що його, покинуте і поросле бур’яном, бачили гості нашого села, в тому числі представники різних фірм, які приїжджали до мене, включаючи європейські. А тут з’явився такий чудовий привід переорати його і посадити фруктові дерева – у мене народилася онучка Машенька. І я вирішив назвати його на її честь: «Машин сад», – розповідає Цонков.
Ділянка справді перетворилася: молоді деревця яблунь, груш, черешень та вишень радують око. А всередині ангару, до якого він примикає, зростають кущі гранату – сьогодні їх уже 52.
«Плодові дерева я висадив не для себе, а для односельців. Нехай приходять діти, дорослі та рвуть плоди. Для школярів та вихованців дитячого садка фрукти можна заготовляти на сушіння. Адже це краще, ніж купувати їх десь, витрачати гроші. А тут своє, екологічно чисте. А гранат я посадив спонтанно. Просто захотів спробувати, і результат перевершив усі очікування. Ця культура, її я маю два сорти, у найближчі 20 років не схильна ні до хвороб, ні до шкідників, тому її можна вільно вирощувати. Зростає 150 років на тому самому місці, виростаючи у висоту до 5 метрів. Щороку я роблю його обрізку і всім, хто приїжджає – садівникам, любителям – просто даю гілочки по тисячі штук. Крім того, я також вирощую хурму та ківі», – продовжує Михайло Георгійович.
І про справи виробничі. Фермерське господарство Цонкова «Гагауз Єрі» — один із найбільших виробників насіння овочів та зелені в Україні. Лише одна цифра: у 2019 році він перерахував до сільського бюджету 344 тис. грн податків. Михайло Георгійович постійно вносить у свою діяльність щось нове. Так, ще у тому ж 2019 році він зміг налагодити виробництво пелет з відходів буряків, моркви, соняшника та петрушки, що залишаються після збирання насіння. Вирощував також коріандр, але вже три роки його не сіє.
«Вирощуванням насіння я займаюся вже багато років. Донедавна відходи у вигляді бадилля віддавали на корм вівцям або спалювали. Я три роки, це було ще до війни, думав про те, яке застосування можна знайти цим, здавалося б, непотрібним відходам. Відповідь на це питання намагався знайти у поїздках Україною, а також Білорусією та Китаєм. І ось, нарешті, придбав у Жмеринці підходящий гранулятор вартістю 130 тис. грн», – каже мій співрозмовник.
Можливості гранулятора, за словами фермера, дозволяють виробляти за добу від 2,5 до 3 тон пелет. За опалювальний сезон його підприємство виготовляє майже 70 тон біопалива.
«Реалізація є, пелети купують котловинці, а також мешканці сіл Плавні та Новосільське. Я і сам для опалення великого будинку, гаража та майстерні загальною площею 200 кв. метрів теж їх використовую: за місяць витрачається близько 700 кг гранул. При цьому температура у житлових приміщеннях тримається на рівні 27-28 градусів. Залишки горіння, вони багаті калієм, використовую як добрива. Попит на пелети зберігається, але останніми роками заважає посуха: для виробництва гранул не завжди вистачає сировини. Але незважаючи на труднощі, ми працюємо і зупинятися на досягнутому не збираємося, попереду ще багато планів», – наголосив Михайло Цонков.
Фото із сімейного архіву.
Інтернет-видання Бессарабії
