Кольорові нитки, візерунки та безмежна фантазія — так можна описати світ Людмили Поліщук з Білгорода-Дністровського. Її ім’я добре відоме тим, хто цінує красу ручної роботи, адже в’язання для майстрині перетворилося не лише на улюблене заняття, а й на справу життя. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з пані Людмилою, аби дізнатися, як творчість відкрила для неї новий життєвий шлях.
З в’язанням Людмила Поліщук познайомилася ще у школі, на уроках праці. Однак після випуску зі школи хобі довелося відкласти, адже на зміну спицям у її житті прийшов спорт, яким вона займалася професійно багато років. Та вже під час вагітності першою дитиною Людмила згадала про своє дитяче захоплення і вирішила власноруч зв’язати кілька речей для майбутнього малюка.
«Я ще не знала, хто в мене народиться – хлопчик чи дівчинка, але захотіла за журналом зв’язати дитячий костюм і джемпер. Так почався мій шлях. Спочатку в’язала для однієї дитини, потім для другої, а згодом – для всієї родини», – пригадує майстриня.
Довгий час вона працювала лише руками, доки мама не подарувала їй в’язальну машину. Саме тоді, зізнається Людмила, хобі перетворилося на справжню роботу. Джерелом натхнення для нових моделей стали журнали та книжки, де вона черпала свої ідеї.
Майстриня впевнена, що сьогодні в’язання вже давно перестало бути заняттям «для бабусь».
«Ще двадцять років тому існував стереотип, що це справа лише жінок похилого віку. А нині в’яжуть і молоді дівчата, і навіть чоловіки. Особливо популярним це стало у США та країнах Європи. Але й в Україні мода на чоловіче в’язання теж набирає обертів. Серед моїх знайомих є навіть військовослужбовець ЗСУ, який в’яже у вільний час», – усміхається пані Людмила.
В’язання для майстрині стало джерелом натхнення і способом дарувати іншим людям тепло. А справжнім стимулом для неї стають щасливі очі людей, які вдягають створені нею речі.
Людмила завжди стежить за сучасними трендами. Нині, за її словами, в моді плечові вироби з пухкої мохерової пряжі з додаванням альпаки, кашеміру та кід-мохеру. Саме з такої нитки виходять невагомі й водночас теплі речі, які створюють відчуття легкості та затишку.
Серед виробів, які сьогодні користуються популярністю, у Людмили – довгі й укорочені вільні кардигани, легкі джемпери-павутинки, а також сумки з поліефірного шнура, що нині на піку моди. Окрім цього, майстриня створює панами та капелюхи з рафії – натурального матеріалу зі 100% целюлози, яку виготовляють з пальмового листя.
У своїй роботі вона застосовує комбінований підхід: працює як на в’язальній машині, так і вручну – спицями або гачком. За словами Людмили, вироби, що зв’язані на спицях, зазвичай дорожчі, адже потребують більше часу на виготовлення. Водночас буває, що й машинне в’язання може коштувати дорожче, оскільки ціна залежить від якості пряжі.
Раніше майстриня працювала виключно на замовлення, однак нині реалізує лише готові вироби. Такий вибір вона пояснює власним досвідом: клієнти часто не уявляли, як річ виглядатиме на них, і результат не завжди відповідав їхнім очікуванням. Щоб уникнути розчарувань, Людмила вирішила більше не брати індивідуальних замовлень.
«Зараз я в’яжу і пропоную виключно готові вироби, виконані в різних кольорах, фактурах та моделях, аби люди мали широкий вибір», — каже вона.
Майстриня зізнається, що щиро рада тому, що її хобі переросло у справу життя — роботу, яка щодня дає можливість самовиражатися. Сьогодні Людмила є власницею магазину на Центральному ринку міста Білгород-Дністровський, де реалізує в’язані речі власного виробництва.
«Через інтернет я не можу продавати свої вироби, адже там я не бачитиму реакції людей. Для мене дуже важливий живий контакт із клієнтами», — розповідає вона.
Людмила наголошує, що ніколи не повторює моделей з тієї самої пряжі: навіть якщо матеріал один, вироби обов’язково відрізняються. Нині найбільше користуються попитом легкі джемпери-павутинки та кардигани оверсайз. Процес в’язання не зупиняється ні на день, тож у магазині пані Людмили завжди представлений широкий асортимент — від сумок до тунік, який вражає покупців кольорами, візерунками та майстерним виконанням.
Сьогодні майстриня не лише продає власні вироби, а й охоче ділиться досвідом у ролі педагога-наставника. В арт-центрі «Аккерман-сервіс» вона проводить групові та індивідуальні заняття для всіх охочих незалежно від віку. Особливо корисним, на її думку, в’язання є для дітей, адже воно чудово розвиває дрібну моторику.
«Я не ставлю часових рамок і не обіцяю, що навчання триватиме певну кількість занять. У кожного свій темп: комусь вистачає години, щоб опанувати лицьові петлі, а комусь потрібно десять. Тому я пропоную не курси, а саме заняття, які не мають календарних обмежень. І на кожному занятті приділяю стільки часу, скільки потрібно конкретній людині», — пояснює майстриня.
Минулого місяця до Дня прапора вона вперше організувала просто неба у міському парку патріотичну виставку своїх виробів у кольорах українського стяга. Подію планувала як майстер-клас, проте через сильну спеку людей у той день було небагато. Та Людмила переконана, що її найцікавіші майстер-класи ще попереду, і вона залюбки долучатиметься до акцій, куди її запрошуватимуть.
У майбутньому майстриня прагне розвиватися далі, вдосконалювати свої вміння та опановувати новими техніками. Якщо 20 років тому вона навчалася самостійно за книгами й журналами, то сьогодні користується широким спектром ресурсів: інтернетом, соціальними мережами та онлайн-курсами від провідних майстрів світу.
«Хоч в’язанню вже понад дві тисячі років, але простір для розвитку в цій сфері досі величезний. Постійно з’являються нові техніки, поєднання, петлі, візерунки… Я хочу популяризувати в’язання, адже воно заспокоює і діє як ліки в наш непростий час», — ділиться Людмила.
Вона додає, що в’язання допомогло їй пережити важкі дні і відволікало від тривожних думок, коли її чоловік служив у ЗСУ. А ще Людмила переконана, що в’язаний виріб, створений власноруч, — це найцінніший подарунок для рідних і близьких.
Інтернет-видання Бессарабії
