14 вересня 2023 року життя Оксани Олександрівни Нестеренко (до недавнього часу — Бородовської) змінилося назавжди. Того дня під Кліщіївкою на Донеччині мінометний снаряд обірвав життя її старшого сина — Володимира Бородовського, солдата Окремого президентського полку. 6 грудня, у День Збройних сил України, інтернет-видання «Махала» згадує історію хлопця, для якого служба була не просто обов’язком, а покликанням.
Володимир був первістком в родині Бородовських, він народився 27 березня 1999 року в місті Білгород-Дністровський. До появи Володимира жінка пережила викидень, і лікарі не давали жодних гарантій, що вона зможе мати дітей у майбутньому. Тому його народження стало справжнім подарунком.
У 2002 році батьки хлопця розлучилися, тож Володимир став жити із мамою. Та головною людиною в його житті став дідусь — Іван Опанасович, найкращий енергетик міста, якого направили з великого заводу навчати місцевих. Володимир проводив багато часу з дідусем. Разом ходили на рибалку, працювали на дачі, доглядали виноград. Дідусь годував онука солодощами й учив чоловічої роботи.
«Вони були нерозлучними. Він йому заміняв тата, а інколи — і маму, коли я працювала диспетчером у таксі й по кілька днів поспіль могла не бачити сина. Дідусь дихав онуком», — каже Оксана Олександрівна.
У дитинстві син був для Оксани Вовочкою або ж Вовасіком, але дідусь називав його суто — Володя. І хлопчик так звик, що дозволяв звати себе Володею лише найближчим і найгіднішим. Хлопець зростав добрим, але запальним, який дуже швидко відходив від сварки. Нікому не відмовляв у допомозі. Якщо чув «допоможи» — перевертав гори.
Закінчивши 9 класів школи №11, Володимир вступив до Білгород-Дністровського професійного будівельного ліцею. Мама хотіла, щоб він пішов у рибхозтехнікум, але син твердо сказав: «Мамо, хтось же мусить працювати руками. Якщо всі в рейси підуть — хто в Україні залишиться?». Також однокласники, серед яких був загиблий Данило Марюхно (втрату якого Володимир дуже важко переніс) звали його у військове училище в Одесу, але хлопець обрав інше і згодом пожалкував.
По закінченню навчання Володимир опанував фах слюсаря-монтажника газоелектрозварювальника. Тільки тоді хлопець остаточно зрозумів, що хоче розпочати свій військовий шлях, тому у 2020 році пішов проходити строкову службу. Оксана Олександрівна благала: «Синочку, війна ж, АТО…» А він: «Комусь треба служити та захищати країну. Хто як не я». Хотів підисати контракт, хотів бути військовим.
Для проходження строкової служби Володимира відправили у навчальну частину Львівської області, село Старичі. Тут він прослужив місяць, прийняв присягу. По всім нормативам Володимир підходив на службу до Президентського полку. Не вистачило чотирьох сантиметрів зросту, щоб стояти в почесній варті біля Президента, але служив в охороні.
«Жартував: Добре, що не взяли в караул, бо вони цілий день на плацу марширують і от-ту ногу аж до носа підіймають», —пригадує жінка.
Володимир двічі брав участь й у бойових діях у зоні АТО, був старшим стрільцем, гранатометником окремого президентського полку. Свої військові задачі виконував безпосередньо на нулі, зачищаючи території Батьківщини. Повномасштабне вторгнення застало захисника вже на місці служби. 10 місяців разом із побратимами він перебував у Краматорську, а згодом він доєднався до мобільної групи по збиттю шахедів, що дислокувалася в Києві. Тоді воїни були не в самому місті, а на кордоні із Білоруссю, захищаючи небо Києва.
«З військових частин їх тоді всіх перевели подалі. Бо всі міста дислокації частин були відомі і ворогу. Вони постійно переміщалися, переїжджали, але й були на той момент вже роти, що перебували на нулі. І звісно там були втрати, які треба було кимось замінять. Тож в якийсь момент у групу з 10 людей, що мали йти на завдання потрапив і Вова», ― додає Оксана Олександрівна.
Увесь той час, поки він був у Києві, Оксана Олександрівна підіймала питання збору документів аби перевести Володимира подалі він нуля. На що були відповідні підстави: жінка мала інвалідність, менший братик ще маленький й до того ж бабуся пенсіонерка.
«Кожного місяця я заводила розмову і отримувала відмову: «У мене багато військового досвіду, я пройшов не одне навчання, а як прийде хлопець, що не служив строкову службу, якого просто мобілізували і відправлять замість мене? У кого більше буде шансів вижити та з кого буде більше користі, з мене чи з нього? Я маю бути там аби ви з бабусею спали мирно, аби мною пишався менший. Щоб він розповідав, що я військовий не тому, що мене змусили, а тому що це був мій свідомий вибір. Я ховатися не буду», ― зітхає жінка.
Володимира не зміг переконати й власний дядько, що був водієм та доставляв снаряди військовим безпосередньо на поле бою. Він бачив справжній жах війни та був переконаний: те, що Володимир пережив у АТО не йде в порівнянні з справжнім ходом війни. Однак хлопець стояв на своєму.
Будучи вже у списку, у серпні 2023 року, Володимир мав змогу прихати додому, щоб побачити рідних та забрати машину. А 5 жовтня він мав офіційно йти у відпустку. Приїхавши додому, Володимир хотів побачити усіх рідних, друзів та однокласників — наче передчував, що ця зустріч може стати останньою. Оксана Олександрівна згадує, що вони з сином бачилися зовсім недовго — він відпочив після дороги й одразу поїхав до своїх товаришів, з якими не бачився вже місяці.
Повернувшись, хлопець ліг спати — дуже втомлений, виснажений, але щасливий, що вдома. У нього була маленька мрія: своє власне житло, своя кімната. І він встиг її здійснити — бодай на мить.
«Він хоча б дві години у власному ліжку поспав…», — тихо каже мати.
Перед від’їздом він попрощався з усіма та поїхав власною машиною — мав бути у строю вже 1 вересня.
Тоді Володимир заспокоював маму: “Повернуся у відпустку — поїдемо куди захочеш”. Він говорив про джерело у Семенівці, про яке дізнався перед від’їздом, де були неймовірні краєвиди.
“Мам, війна закінчиться — ми з тобою усю Україну об’їздимо, я тобі обіцяю. А то через роботу ти нічого не бачиш…”, — згадує слова сина Оксана Олександрівна.
Та найбільше в пам’яті матері залишилися слова Володимира до молодшого брата: “Мене нема — і ти за старшого. Бережи маму й бабусю. Я тобі обіцяю, у тебе все буде гаразд, ти ніколи нічого не будеш потребувати”.
1 вересня підрозділ Володимира прибув у Костянтинівку. Уже наступного дня їх відправили на бойове завдання — одне з тих, що тривали по кілька діб. Перше завдання було надзвичайно важким: із десятьох бійців двоє загинули. Друге минуло без втрат, але після нього Володимир перестав виходити на відеозв’язок. Як би мати не благала, він надсилав лише короткі відеоповідомлення — не міг дивитися їй у очі після всього побаченого.
На наступному завданні захисник на собі ніс пораненого побратима. Одного вони втратили одразу, а другий помер у нього на руках — стікаючи кров’ю дорогою до порятунку.
Ще після АТО командування хотіло, аби Володимир отримав звання. Він мав повернутися 28 лютого, а в березні — подати документи у Львівське училище. Але 24 лютого почалася повномасштабна війна, і плани змінилися. Коли ж у хлопця на руках загинула людина, мати знову заговорила про переведення — хоч кудись, де шанс вижити вищий. І тоді Володимир сказав: «Тільки заради тебе, мамо. Я згоден. Збирай документи. Але списуватися не буду — лише переведуся назад у мобільну групу, перейду з першої лінії на другу чи третю. Охороняти тебе вдома я не сяду. Це межа, на яку я піду, аби ти менше хвилювалася».
Зібрати документи у воєнний час було майже неможливо: нотаріуси відмовлялися робити окремі довідки, процедури затримувалися. Але Оксана Олександрівна впоралася — і вже 11 вересня документи відправила, 14-го прийшло підтвердження доставки. Та саме в цей час — між відправленням і отриманням — доля розірвала їхній світ.
13 вересня 2023 року Володимир пішов на завдання — і в день, коли прийшли документи, загинув. Тоді восьмеро військових поверталися із бойового завдання по зачищенню Кліщіївки, назад у Костянтинівку.
Лишився живим тільки один воїн — він ішов останнім, упав у воронку від снаряду й дивом вижив. Розрахунок ворога виявився точним: їх засік ворожий дрон, а далі накрив мінометний обстріл. Снаряд упав у самісінький центр строю — хлопці йшли «гуськом», один за одним. Володимир був посередині. Мати вірить, що він не встиг зрозуміти, що сталося, бо уламок увійшов у обличчя і смерть була миттєвою.
«Зараз у мене в пам’яті він з’являється веселим, життєрадісним та усміхненим. За його життя я вертала сина з того світу 4 рази, але на жаль на 5 раз не встигла», — з болем промовляє жінка.
5 днів мати Володимира нічого не знала та 19 вересня прийшло сповіщення: «зник безвісти». Коли дізналася про це – повторювала собі: «Зник безвісти — не значить загинув. Вірилося у все — що без документів, що в полоні, що перебуває в лікарні».
Та потім зателефонував друг Володимира — Саша та підтвердив звістку про загибель.
Тіла дві доби не могли забрати з поля, бо тривали бої. Щоб не чекати місяці на експертизу ДНК, Оксана Олександрівна їхала у Дніпро сама, бо тільки вона могла опізнати сина. 27 вересня вона знайшла його. 28-го — опізнала. До останнього вірила, що помилка можлива. Але у морзі спитали про впізнавальні знаки: перед виходом на завдання у нього зламався ланцюжок із Божою Матір’ю, і він поклав його в кишеню — саме по ньому, а також завдяки татуюванням його й знайшли.
«Я так хотіла, щоб він просто відкрив двері й сказав: “Мамо, я приїхав!”. Але цього не буде. Та я вдячна, що знайшла його, поховала, і маю куди приходити… Я не уявляю, що переживають матері, чиї діти досі вважаються зниклими безвісти — це біль, що не має меж», — наголошує Оксана Олександрівна.
Військова частина 28 вересня була готова прийняти тіло. Та військкомат відмовився: 1 жовтня вони святкували день частини 808 Дністровської бригади, де нині проходить службу чоловік Оксани. Похорон не могли організувати ні 30-го, ні раніше. Тіло привезли лише вночі з 30 на 31. А вже 2 жовтня воїна змогли провести в останню путь та поховати.
На той момент загибелі сина із майбутнім чоловіком Оксана Олександрівна була знайома лише три тижні. Але він став тим плечем, яке Бог послав їй у найтемнішу мить: підтримав, допоміг, не залишив.
За службу Володимир мав грамоти й відзнаки, зокрема й за проходження фахової підготовки, а після загибелі був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Серед побратимів його знали під позивним «Барада» — все як у прізвищі.
Білгород-Дністровська громада не забула про свого героя та аби увічнити його пам’ять на Алеї Слави був встановлений банер на його честь, а також на фасаді 11 школи (наразі вона 7), де навчався Володимир, з 13 вересня 2024 року висить меморіальна дошка, яку Оксана Олександрівна виборювала майже рік.
Попри нестерпний біль втрати, мати намагається триматися — заради молодшого сина, родини, заради пам’яті про свого первістка. Вона каже, що вчиться жити заново: з раною, яка ніколи не загоїться, але з любов’ю, яка сильніша за смерть. І щодня знаходить у собі сили йти вперед, знаючи, що її Володимир завжди поруч — у серці та в пам’яті.
«Час не лікує, — каже вона. — Він просто вчить жити з цим болем. Я зрозуміла: ми всі тут тимчасово. Мій син народився, щоб стати Героєм. Інакше я б збожеволіла від несправедливості. Він не встиг ні одружитися, ні залишити дітей… Зате залишив пам’ять. І допоки я дихаю — він живий. Бо я розповідаю про нього. Поки я є — є й він».
Інтернет-видання Бессарабії
