Анатолій Цонєв на позивний “Гаджал” із села Виноградівка Болградської громади пройшов шлях від контрактника ВМС до командира мінометного взводу. Він бачив окупацію Криму, брав участь в обороні Маріуполя у 2015 році, післі початку повномасштабного вторгнення обороняв Бахмут, Велику Новосілку, отримав поранення обличчя термітною сумішшю, після якого все одно планує відновитися та повернутися на фронт.
У ексклюзивному інтерв’ю для інтернет-видання “Махала” Гаджал розповів про свій шлях та плани, які будує після відновлення.
Анатолій Цонєв – етнічний гагауз. Коли побратими дали йому позивний «Гаджал», вони не знали, що це ім’я супроводжує його з 2015 року. Гаджал – так у Молдові називають гагаузів, і для Анатолія, який народився у гагаузькому селі Виноградівка, цей позивний став частиною ідентичності. Сьогодні він командир мінометного взводу 122-ї бригади 4-го батальйону, але його історія почалася набагато раніше – у звичайній бесарабській родині, де батько з сином вирощували курчат в інкубаторах.
«Я навчався у Виноградівській загальноосвітній школі до 11 класу. У нас був сімейний бізнес – інкубатори, курчата», — згадує Анатолій.
Після дев’ятого класу він хотів вступити до морської академії, але не склалося. Закінчив школу у 2012 році, і щойно виповнилося 18, зібрав документи та пішов служити по контракту до Криму у Військово-морські сили України.
2014 рік перервав плани молодого контрактника. Коли Росія окупувала півострів, Анатолія та його побратимів, як він каже, «викинули з Криму». Він продовжив службу в Одесі ще три місяці, потім переїхав до Миколаєва — працював інструктором у навчальному центрі ВМС. Але писав рапорти — хотів потрапити в зону бойових дій.
«Одного дня нас зібрали на полігоні та сказали: пишіть рапорти, хто хоче йти. Я написав. За кілька днів перевели в іншу бригаду, чотири дні підготовки на мінометі – і відправили на оборону Маріуполя, це було у 2015 році», — розповідає Гаджал.
Після ротації він повернувся інструктором, але у 2016-му звільнився з армії. Наступні шість років були цивільними — працював удома, їздив на заробітки, узимку працював в Одесі. Планував здобути сертифікати та піти в рейс на цивільному кораблі. Але 24 лютого 2022 року все змінилося.
27 лютого 2022 року Анатолій прийшов у Болградський батальйон ТРо. Згодом до територіальної оборони доєднався і його батько, з яким вони обороняли Бахмут. Не зміг стояти осторонь і старший брат Анатолія Євгеній, зараз він також служить у військах ППО.
«Пам’ятаю, я прийшов до батька та попросив у нього наш автобус, він мені не відмовив, але сказав, що віддасть його з умовою, що стане водієм та теж вступить до ТРо. Деякий час наш батальйон доукомплектовували, а потім відправили в Бахмут на допомогу, коли місто вже було в напівоточенні. Спочатку заїхала піхота на два тижні, потім ми. Батальйон протримався місяць», – пригадує він.
На жаль батька Анатолія не стало у 2023 році. Його серце не витримало та зупинилося після того, як він повернувся з оборони Бахмута.
Далі Гаджал захищав українські землі у Сумському напрямку близько року. Потім пів року вони знаходилися біля Придністров’я. А після – Запорізька область, межа з Донецькою, напрямок Великої Новосілки.
7 липня 2025 року Анатолій отримав важке поранення. Того ранку він тільки-но завіз своїх хлопців із речами та інструментами. Наступного дня заїхав із мінометом і мінами, відпрацювали штурм.
«Прокинувся, вийшов із бліндажа, чую, щось летить, дзижчить. З боку ворога. Пролетіло, тиша. Я вийшов на край посадки, воно злітає з землі на невеликій висоті – летить прямо на мене. Почав від нього тікати, помітив, як воно пролітає попереду. Встиг тільки руками закрити обличчя», – описує ті події Анатолій.
Це була «зажигалка» – термітна запалювальна суміш, що горить при температурі 2500 градусів. Шматок пластмаси від дрона вдарив в око. Анатолій досі дивується, як не згорів – форма горіла, але не плавилася.
«Спочатку нормально було – помив лице, а потім, як адреналін і стрес пройшли, все тіло почало пекти. Вкололи знеболююче. Я лежав у бліндажі з 12-ї дня до 10-ї вечора, чекав евакуації. Довелося терпіти. Пекло», – розповідає він.
Анатолій отримав осколкові та термічні опіки другого ступеня. Праве око бачить добре, а лівим не може читати з телефона. Попереду — операція із заміни рогівки.
Для Анатолія найскладнішим виявився не біль, а психологічний контраст між війною та мирним життям.
«Уявіть: о 2-3 ночі – штурм. Вийшли, відпрацювали. О 4-5 ранку ротація, ти виїжджаєш, приймаєш душ, переодягаєшся, їдеш у місто. Дві години тому ти бив із міномета по окупантах. А через дві години гуляєш містом, п’єш каву, спілкуєшся з цивільними. Це величезний контраст. Морально важко», – пояснює він.
Комусь після ротації потрібно день-два, щоб прийти до тями. Анатолію, який служить із 2013-го і був цивільним чотири роки, легше адаптуватися. Але зараз, під час реабілітації, коли адреналіну бракує, він купив мотоцикл і бере участь у змаганнях із мотокросу.
«Мені потрібне фізичне навантаження, спорт, дисципліна», – каже Гаджал.
Попри поранення та смерть батька, яка додала йому «жагу помсти», Гаджал планує повертатися на фронт.
«Мені не 18 і не 20 років, щоб передумати. Я поставив собі ціль: реабілітуватися, відновитися і назад», – каже він.
Під час служби Анатолій веде TikTok-канал, де публікує відео з фронту та виходить у прямі ефіри.
«У мене в телефоні зібралося багато відео, тому я вирішив відкрити сторінку, почав публікувати контент та вести трансляції. У прямі ефіри заходило багато росіян, скаржилися, блокували. Одну сторінку заблокували, завів іншу. Якщо є час – копаю укріплення та знімаю ефіри, спілкуюся з людьми. Але коли штурми — навіть телефон узяти до рук немає часу», – розповідає він.
Найболючішою для Гаджала є тема ставлення до військових у тилу.
«Війну відчувають ті, у кого є знайомі, рідні чи близькі на фронті. А хто не причетний, кажуть: нащо ти туди пішов, ми тебе не посилали. Ще війна не закінчилася, а військових уже не поважають», – з гіркотою каже Анатолій.
За 40-50 кілометрів від лінії фронту вже відчутна різниця в менталітеті. «Ми знаходимося за 20 км від фронту, де ще працює артилерія, авіація, там люди інакше до нас ставляться. А за 50 км — вже по-іншому», – зазначає він.
“Чого не вистачає Україні?” – питаємо.
«Єдності. На початку повномасштабного вторгнення, до жовтня-листопада 2022-го, вона ще була. Люди хотіли воювати, не дати ворогу просунутися. А зараз її немає», – констатує Цонєв.
Один із побратимів сказав йому: «Не вистачає ще одного повномасштабного вторгнення на Київщину, щоб наші чиновники це відчули». Анатолій порівнює ситуацію з 2014-2015 роками: «Тоді люди думали: війна не в нас, вона десь там, на сході. У 2022-му, коли ворог був під Києвом, Сумами, Харковом — люди згуртувалися. Але зараз, на жаль, те саме: війна не в нас, не в Києві, не в Сумах — вона десь там, на сході, далеко від нас. Єдність пропала».
Наприкінці розмови Анатолій Цонєв звернувся до своїх земляків: «Що я можу сказати людям із Бессарабії? Цінуйте військових, шануйте полеглих, кричіть про полонених».
Це не просто слова — це заклик людини, яка пройшла дві війни, втратила батька, отримала важке поранення, але все одно повертається на фронт. Тому що для Гаджала війна — не десь там, на сході. Вона тут. І вона — його вибір.
Інтернет-видання Бессарабії
