Уродженець міста Вилкове Ізмаїльського району Сергій Гнезділов з 2019 року боронить Україну у складі Збройних сил. Він – командир аеророзвідки одного з підрозділів 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. На очах вже досвідченого військового відбувалося чимало подій, але нещодавно сталася та, яка, на думку автора, чудово описує типового українця.
Нею Сергій поділився на своїй сторінці в Фейсбуці. Цитуємо:
Штурмуєм. Стоїмо на околиці біля села, чекаємо команди.
⁃ Хлопці, а мені на край села можна? – питає бабця в хустці, злізаючи з вєліка. – В мене туто, поруч, прям біля кладбіща хата.
Край села палає чорним, кладовище перемісило різнокалібровими приходами.
⁃ Звісно ж ні! – кажу я. – Ви що, не бачите, що там відбувається? Розвертайтесь, чекайте кінця бою.
⁃ Так відступлєнія ж вже не буде, ви ж вже впірьод. А в мене там рози, треба чи відкопать, чи полить.
⁃ Потім полиєте.
⁃ А це ти мене синок фоткаєш?
⁃ Та нє, селфі роблю. – кажу. – Вам нічо не угрожає.
⁃ Ну ладно. Удачі вам, хлопці. Шоб вони вже всі поздихали, чєрті. – розвертає лісапєд, їде в зворотній бік, в тил, в сусіднє село, звідти добре чути, як бахкає по її хаті, по її трояндам, по кладбіщу, де можливо, лежать рідні та близькі.
Ми не сказали, що троянд, скоріш за все, вже немає. Немає хати, нема нічогісінько.
Та точно є і її старанно випрані фіранки, які гойдає вітер в розбитих вікнах напівзруйнованої хати.
Національна ідея рускіх, як писав їхній класик:
Ви любітє рози?
А я на ніх срал.
Странє нужни паровози,
нам нужєн мєтал.
Українці – неймовірна та дуже працелюбна нація. В той час, коли навкруги війна та розруха, бабусю хвилюють її квіти, адже вона не один рік їх вирощувала та доглядала за ними, допоки не прийшов на нашу землю ворог.
Переможемо!
Інтернет-видання Бессарабії
