Максиму Савчуку (на фото праворуч) 20 років, все своє життя він прожив у рідному місті – Маріуполі. До 24 лютого 2022 року він працював на металургійному заводі “Азовсталь” та мріяв про щасливе майбутнє, але ранок того дня докорінно змінив його життя. В той день перед Максимом постало дві задачі: вижити та виїхати з окупованого, охопленого вогнем, Маріуполя.
– Максиме, пригадай своє 24 лютого. Як ти дізнався, що почалась повномасштабна війна?
– У ніч на 24-те я був на роботі. Десь о п’ятій ранку переглядаючи соцмережі, почав натикатися на десятки відео та повідомлень про вибухи в різних містах України. Так я дізнався про те, що на моєму районі вже були перші прильоти.
Коли я вийшов з заводу, близько сьомої ранку, на вулиці вже відчувався негатив і страх. Я бачив, як у бік мого району їхало безліч військової техніки, люди метушилися, знімали гроші з банкоматів та скуповували все з полиць магазинів. Приїхавши додому я побачив екстрене звернення Зеленського й остаточно зрозумів: почалось. Разом з батьками ми зібрали речі й поїхали до бабусі, бо в неї принаймні був підвал. Більшу частину дня я нікуди не виходив з дому, а тільки шокований слідкував за новинами. Того ж дня, нам відключили світло.
– Розкажи про свій побут та життя у зруйнованому та окупованому Маріуполі?
– Життям це було складно назвати, скоріш за все це було дуже старанне виживання. Кожен день проходив у пошуках їжі допоки всі магазини не спорожніли. Пам’ятаю, що найщасливіший день був наприкінці березня, коли ми знайшли багато замороженого м’яса. Воду видобували зі снігу, дощу та технічної води з люків. Кожен день проходив однаково: приготування їжі на вогнищі, ховання у підвалі, вилазки з метою знайти їжу та воду на наступний день. Все. Спали ми в будинку, але при найменших вибухах одразу йшли в підвал. Моя квартира залишилася ціла, але, наприклад, в дах бабусиної літньої кухні прилетіла міна, пробивши стелю прямо над люком у підвал, де ми ховалися.
– Що для тебе було найстрашнішим у той час?
– Страшно було бачити величезну кількість трупів на вулицях міста і розуміти, що в будь-яку секунду я можу стати наступним тілом, яке просто лежить на дорозі… Мені щастило, адже дуже багато разів снаряди падали поряд зі мною й, певно це диво, що я залишився цілий. Але найжахливіше було просто жити під час окупації, коли абсолютно в кожному дворі ходили російські військові, які могли причепитися до тебе з будь-якого приводу.
– Чи доводилось тобі особисто зустрічатися з окупантами?
– Не зустрітися з ними було неможливо, бо вони були всюди. Ба більше, я потрапив до них у полон, якщо його можна так назвати. Я передчував, що таке може статися, тому десь за півтори години до того, як мене затримали, я виніс з дому і сховав усі свої шеврони, які схожі на знаки українських військових, футболки, літературу. Загалом все, що пов’язане з Україною чи націоналістичним рухом, бо в окупованому Маріуполі українська символіка могла стати «червоною ганчіркою» для окупантів.
Коли я йшов вулицею разом з батьками, мене зупинили росіяни і почали вимагати показати документи та татуювання на тілі. Побачивши моє тату з німецьким військовим мене почали вже в чомусь підозрювати. Мене затримали, змусили роздягнутися і зняти взуття, а моїм батькам сказали йти далі, бо мене затримують від одного дня до місяця, а може й на більше.
– Як тобі пояснили твоє затримання? Чому?
– Як мені сказали потім, у полон я потрапив через підозру в тому, що я АЗОВець.
– Як до тебе ставилися окупанти, коли ти перебував у них в полоні?
– Після того, як мої батьки пішли, росіяни посадили мене в машину, відвезли в якийсь будинок, де показали мої тату іншим військовим. Одразу після цього почалися знущання: мене роздягли догола і били, погрожуючи пострілом у голову. Вони забрали у мене сумку з документами та вкрали гроші, а після відвели на заднє подвір’я, закинувши мене у велику клітку і наставивши пістолет, сказали: «У тебе є рівно три хвилини здати всіх, кого ти знаєш».
Звісно, я казав, що не знаю хто такі АЗОВці і де вони та інші військові знаходяться, але серед моїх документів вони знайшли посвідчення з “АзовСталі”, і, звинувачуючи мене у брехні, почали забивати ногами. Росіяни закинули мене в машину із фразою «ти будеш нашою підстилкою» та продовжили знущання. Окупанти заїхали до мене додому, щоб забрати всі мої документи та телефон. Вони зав’язали мені руки за спиною, закрили очі і відвезли до Донецька.
– Що було в Донецьку? Як тобі вдалося звільнитися з полону?
– По приїзду мене розпитували, а потім вирішили “покопатися” у моєму телефоні. Я розумівши, що в телефоні можуть знайти багато того, за що мене можуть вбити на місці, зламав екран свого телефону та сказав, що це випадковість. Після цього на мене одягли наручники й знов почали бити. Мене викинули в коридор і погрожували ножем зрізати моє татуювання. Але не зробили цього. Після цього мене повели в камеру, яка виглядала так: приблизно 4 на 6 метрів площею, в цьому приміщенні вже сиділи 24 військових, половина з яких були пораненими. Хто міг, той лежав на підлозі. Найбільше постраждали морпіх з пробитими легенею і коліном, хлопець з пораненням в голову і парубок, якого окупанти побили до такого стану, що він не міг самостійно встати й чітко говорити.
Хлопці мені розповіли про те, як окупанти «вітаються» з ними: їх били ногами, струмом, підручними засобами, а найжахливіше те, що у кожного другого була рана в плече від ножа. Таким чином росіяни “вибивали” інформацію.
Годували вони нас одним батоном на всіх і пляшкою води, але за умови хорошої поведінки.
Загалом мене тримали у полоні декілька днів, а потім викинули в центрі Донецька. До Маріуполя я дістався через 5 днів.
– Яким чином тобі вдалося покинути Маріуполь?
– Виїхати з Маріуполя було можливо тільки через Росію. Виїжджав я разом з батьками і молодшим братиком десь на початку квітня. Мій друг, який покидав Маріуполь раніше мене, попередив про те, що на кордоні ворожі військові будуть морально тиснути на мене. Так і сталося. ФСБ мене опитувала, дивилася мій телефон, шантажувала мене тим, що мені доведеться затриматися тут ще на добу, але врешті решт мене таки відпустили. Виїхавши у РФ я одразу поїхав до Грузії. Приблизно через добу ми нарешті в’їхали на землю, де змогли видихнути та відчути себе в безпеці. Грузини дуже доброзичливий народ і сильно підтримують нас, за що їм велика подяка.
– Як склалося твоє життя зараз?
– Наразі я перебуваю у Фінляндії. Тут живу, працюю і намагаюся забути усі жахи, які довелося побачити й відчути. Сьогодні я мрію про Перемогу України та вірю, що я колись зможу повернутися у моє рідне місто, у мій Маріуполь.
Фото з особистого архіву Максима Савчука
Інтернет-видання Бессарабії
