Євген та Ігор Бончеви — рідні брати, для яких слова «обов’язок», «родина» і «Батьківщина» були не порожніми гаслами, а справжніми життєвими орієнтирами. Обоє свідомо обрали шлях служіння іншим в якості захисників України та обидва загинули з різницею в пів року. Історія їхнього життя — це розповідь про гідність, жертовність, братерську любов і незламну віру в майбутнє нашої держави. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з дружинами загиблих героїв — Вікторією та Наталею Бончевими, аби дізнатися якими були воїни.
Євген Бончев народився 5 жовтня 1984 року в селі Надеждівка Арцизької громади. Навчання в середній школі закінчив із золотою медаллю. Після цього отримав вищу освіту на педагогічному факультеті Ізмаїльського Державного Гуманітарного Університету та здобув спеціальність вчителя початкових класів та англійської мови. Педагоги характеризували Євгена як талановитого, обдарованого та старанного учня.
Дружина загиблого Євгена, Вікторія, поділилася спогадами про свого чоловіка. За її словами, у друзів, знайомих та рідних залишилися лише найкращі згадки про її чоловіка. Він був людиною, з якою легко було знаходити спільну мову та якій довіряли. Його щиро поважали колеги. Попри отриману вищу освіту чоловік не став вчителем та обрав інший професійний шлях.
«На початку своєї кар’єри Євген працював товарознавцем у компанії “Таврія”, де згодом став керуючим магазину. Після цього — нова робота в магазині “Рошен”. Згодом він вирішив змінити життя — звільнився і поїхав на заробітки до Польщі. Коли повернувся, в Україні саме розпочався карантин. Садочки були зачинені, і Євген залишився вдома доглядати за нашим сином. Після скасування карантинних обмежень влаштувався працювати в компанію “Леруа Мерлен”», — розповідає Вікторія про трудовий шлях чоловіка до початку служби в ЗСУ.
Подружжя познайомилося в Києві, де й почало жити разом. Через рік вони переїхали до Одеси, і саме там Євген освідчився Вікторії. У 2015 році в них народився син.
«Євген найбільше в житті любив нас із сином. Він казав, що Давид — це його творіння, продовження, натхнення, сенс усього життя. Він просто душі в ньому не чаяв. У них із Давидом був надзвичайно сильний зв’язок. Іноді я навіть заздрила сама собі — наш син мав настільки люблячого й турботливого батька», — ділиться Вікторія.
Стосунки Євгена з рідним братом Ігорем Вікторія описує як по-справжньому чудові. Брати постійно підтримували зв’язок і завжди були опорою один для одного. Вони навчалися в одній школі, певний час разом мешкали у гуртожитку та на квартирі в Одесі. Особливо цінували моменти, коли могли побути лише вдвох — ходили в караоке, їздили на рибалку, просто розмовляли по душах.
У мирний час у Євгена була відпустка кожні пів року, і за неписаною традицією брати завжди проводили частину цього часу разом, без дружин і дітей. Це був їхній особливий простір довіри — коли вони могли ділитися тим, що не говорили нікому іншому.
У 2014 році, коли почалася АТО, Євген ще не був готовий стати до зброї. Він мав інші плани: мріяв одружитися з Вікторією та стати батьком. Але все змінилося у 2022-му.
«З початком повномасштабної війни мій чоловік одразу ж вирушив боронити Україну. Найбільше він хвилювався за майбутнє нашого сина. Женя розумів, що Давид має жити у вільній, незалежній країні», — ділиться Вікторія.
Зранку 24 лютого 2022 року Євген повів сина до школи, але вже тоді заняття скасували. Побачивши звернення Президента України про початок агресії рф проти України прийняв рішення вивезти родину за кордон. 9 березня Євген відправився до Суворівського ТЦК та СП міста Одеса і вступив до лав 11 бригади імені Михайла Грушевського Південного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України, де формувалась на той час мінометна батарея батальйону оперативного призначення. В армії він отримав позивний «Вчитель».
Слухаючи історії побратимів — тих, хто повернувся з-за кордону, щоб боронити Батьківщину, чи залишив удома трьох і більше дітей — Євген відчував ще більшу відповідальність та патріотизм.
Про те, що відбувалося на передовій, Євген дружині не розповідав — щадив її емоційний стан. Через пів року перебування за кордоном Вікторія вирішила повернутися з сином в Україну, дочекавшись першої довгої відпустки чоловіка.
«Коли Женя був удома, я намагалася розпитати його про фронт, але він завжди відповідав: “Тобі це не потрібно знати. Твоя справа — піклуватися про нашу дитину й не хвилюватися. Ти маєш бути в здоровому глузді, бо несеш відповідальність за нашого сина”», — ділиться Вікторія.
Коли в родину Бончевих надійшла страшна звістка і стало відомо, що Ігор загинув, Євген передав дружині всі необхідні контакти, піклуючись про неї з сином.
«Ми спілкувалися щодня. Після загибелі Ігоря, Женя залишив мені всі необхідні контакти й координати — на випадок, якщо раптом перестане виходити на зв’язок протягом двох днів. Він хотів бути певним, що я знатиму, де шукати його, якщо щось трапиться», — розповідає Вікторія.
Навіть під час війни Євген і Вікторія не переставали мріяти про майбутнє. Вони уявляли, як одного дня зможуть придбати будинок на затишній галявині біля річки, адже чоловік дуже любив рибалити.
Коли син запитав: «Чому ми не купимо будинок зараз?», Вікторія відповіла, що тепер у цьому вже немає сенсу. Після загибелі батька вони просто не зможуть самі впоратися з усім, що потребує чоловічих рук.
«Коли ти виростеш, обов’язково матимеш власний дім і створиш сімейне гніздечко зі своєю майбутньою дружиною», – з надією каже Давиду Вікторія.
За її словами, Давид дуже тяжко пережив смерть батька. Довелося навіть звернутися до психолога та пройти курс терапії, адже хлопчик досі не може усвідомити чому загинув його батько.
«Іноді він намагається поводитися як дорослий, підтримує мене, але я завжди нагадую йому, що він ще дитина. Йому потрібно гратися, радіти, жити повним дитячим життям», – ділиться Вікторія.
Востаннє Євген приїжджав додому у відпустку 3 червня 2023 року. Тоді він одразу попередив дружину, що наступна зустріч буде не раніше ніж за два-три місяці, бо вирушає на нове завдання. Куди саме й навіщо – не сказав.
Наприкінці серпня Вікторії та Давиду запропонували поїхати до Румунії на десять днів у сімейний відпочинковий табір.
«Я дуже хвилювалася, що ми можемо не встигнути побачитися. Але Євген наполягав: головне – щоб Давид набрався сил перед початком навчального року. Тож ми поїхали», – згадує вона.
29 серпня зранку вони з Євгеном обмінялися повідомленнями, побажавши одне одному гарного дня. Потім ще кілька повідомлень надіслали впродовж дня.
«Увечері я написала йому: “На добраніч”, але він не прочитав моє повідомлення. У серці з’явилося тривожне відчуття», – каже Вікторія.
Попередньої ночі місцевість у румунських Карпатах, де розташовувався готель, у якому зупинилися Вікторія з сином, накрила потужна злива з громом та блискавками. Страшне ревіння неба та яскраві спалахи освітлювали гори, немов вибухи на полі бою.
Для всіх українських родин, що перебували там, ця ніч стала справжнім випробуванням — їм здавалося, ніби вони знову опинилися вдома, під обстрілами. Ніхто тієї ночі не зміг зімкнути очей.
Вікторія й досі згадує це як недобрий знак. Їй здавалося, що сама природа намагалася попередити про щось лихе.
Наступного дня відповіді так і не надійшло. А 31 серпня Вікторія наважилася написати командиру свого чоловіка. У відповідь вона дізналася страшну новину: у бліндаж, де перебував Євген, влучила ворожа керована авіабомба. На місці тривали пошукові роботи.
Вікторія до останнього сподівалася побачити, як чоловік з’явиться онлайн і напише їй таке бажане: «Не хвилюйся, кохана. Зі мною все добре».
Через інтенсивні обстріли побратими Євгена не змогли одразу дістатися до місця трагедії. Вікторії надійшло офіційне повідомлення: Євген вважається зниклим безвісти. Згідно з законодавством вона одразу звернулася до поліції і подала заяву про зникнення чоловіка.
Уже того ж вечора командир написав їй знову. Він повідомив, що Євгена знайшли загиблим, і його тіло було опізнане.
Не гаючи часу, Вікторія зателефонувала дружині Ігоря, рідного брата Євгена, аби повідомити про трагедію і передати останню волю свого чоловіка — бути похованим поруч із братом.
Євген ще на похованні брата спитав чи вистачить місця для поховання ще однієї людини поряд з Ігорем на цвинтарі.
«Тоді ми перевели все на жарт. Сказали, щоб навіть не смів думати про смерть — він мусить жити. Під час попередньої відпустки я благала його списатися з армії. Адже тепер він відповідав не лише за сина, а й за майбутнє двох племінників, які також залишилися без батька. Але Євген був непохитним. Він сказав: “Я не спишуся. Ігор не заради цього загинув”», – підсумувала Вікторія.
Євген загинув під час виконання бойового завдання 29 серпня 2023 року в населеному пункті Мала Токмачка Запорізької області. Його було поховано поряд із братом Ігорем у селі Введенка Саратської громади Білгород-Дністровського району.
Ігор Миколайович Бончев народився 1 квітня 1991 року в місті Оріхів Запорізької області. Коли йому був лише місяць, родина переїхала до села Надеждівка, де Ігор провів дитинство. Змалечку проявляв себе як сумлінний, активний учень і добрий товариш. Навчався спершу у Надеждівській середній школі, а згодом — в Ізмаїльському політехнічному ліцеї. Після школи вступив до Одеського національного морського університету на спеціальність «механізація портів».
Під час роботи в Одесі Ігор познайомився з майбутньою дружиною Наталею — це було кохання з першого погляду: квіти, компліменти, подарунки та побачення. У 2014 році вони одружилися, переїхали до села Введенка Саратського району, де пізніше розпочалася педагогічна діяльність Ігоря. У тому ж році народився їхній перший син Аркадій, а у 2019-му — Назарій.
Попри те, що спочатку він не мав педагогічної освіти, Ігор одразу вирішив її здобути. Він вступив до Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського, де отримав спеціальність учителя початкових класів. Паралельно викладав фізику, інформатику, математику та фізичну культуру.
Учні любили свого вчителя. Він завжди знаходив підхід до кожної дитини, ділився не лише знаннями, а й життєвою мудрістю. «Він для дітей був опорою, прикладом, всім всесвітом», — згадує його дружина. Ігор був справжнім прикладом для школярів, і водночас — люблячим батьком, уважним чоловіком, щирим другом і доброзичливим колегою. «Це була людина з великої літери, його знали як вчителя, спортсмена, друга, кума. Він міг знаходити спільну мову з усіма, за весь час нашого життя він не мав ворогів», — каже вона.
За спостереженнями Наталі, з братом Євгеном вони були як одне ціле — завжди підтримували один одного, щоліта намагалися зустрічатися родинами у батьківському домі. Мріяли про багато речей, але найбільшою цінністю для обох було виховання своїх синів.
До початку повномасштабного вторгнення родина мешкала у столиці. Війна змусила їх повернутися додому. Ігор багато думав, що йому робити — не міг просто сидіти вдома. Коли дізнався, що брат пішов служити, сказав: «Брат там, а я ні?» Попри те, що він не підлягав мобілізації, пішов до військкомату у Святошинському районі Києва. Не маючи військового досвіду, переконав, що буде корисним. І його прийняли.
29 квітня 2022 року Ігор став стрільцем-помічником гранатометника у складі 1 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти в/ч А4062. Боронити Україну почав на Донецькому напрямку. Хоча ніколи не розповідав дружині, як йому на фронті, намагався завжди бути на зв’язку і підбадьорював її словами: «Ще трошки і ми переможемо». Пишався, що пішов боронити не лише державу, а насамперед свою родину.
У грудні 2022 року приїздив востаннє додому — зустріти новорічні свята з дітьми. «Я бачила, як він втомився, але нічого не казав. Посміхався, обіймав дітей і знову поїхав…», — ділиться дружина. На початку лютого 2023 року Наталія відправила йому посилку з теплими речами, але повідомити номер не встигла.
6 лютого зв’язок з Ігорем раптово зник. Понад десять годин — жодного дзвінка. Побратими радили чекати офіційної інформації. «Я сподівалася, що він просто “трьохсотий”… Але за два дні мені повідомили: Ігор загинув під час ворожого мінометного обстрілу поблизу села Новобахмутівка Покровського району на Донеччині. Отримав поранення, несумісне з життям», — згадує дружина.
Прощання з Героєм відбулося 14 лютого 2023 року в селі Введенка. Ігоря поховали на місцевому кладовищі. Йому було лише 31.
«Мені здається, вони з братом мріяли про багато чого… Але найбільше — виховати своїх хлопчиків. Це було для них найважливіше», — каже дружина.
Обидва брати Бончеви були посмертно нагороджені орденами «За мужність» III ступеня. Ці ордени — визнання їхнього незламного духу, мужності та любові до Батьківщини. Їхні бойові побратими і досі мстять ворогу за загибель двох братів-воїнів.
Інтернет-видання Бессарабії
