Щороку 14 березня в Україні відзначають День українського добровольця — день людей, які у найважчі моменти для країни без вагань стали на її захист. Серед таких був і уродженець Болграда, старший майстер-сержант Державної прикордонної служби України Олександр Бур’янов. Усе своє життя він присвятив військовій службі та обороні держави, а з початком російської агресії неодноразово вирушав на схід України, щоб боронити рідну землю. 2 серпня 2025 року назавжди змінило життя родини Бур’янових, адже під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку Олександр загинув. Про шлях воїна, багаторічну службу на захисті державного кордону та родину, журналістці інтернет-видання «Махала» розповіла його дружина Ірина.
Олександр Валентинович Бур’янов народився 11 вересня 1982 року у місті Болград. Тут минули його дитинство та юність. У родині, де зростав хлопець, панували працьовитість і повага до людей. Коли хлопець розпочав стосунки з Іриною, батько чоловіка працював завгоспом у Болградській гімназії імені Г.С. Раковського, а мати багато років обіймала посаду бухгалтера у місцевому відділенні Ощадбанку. У родині також зростала старша сестра Оксана, яка нині мешкає у Болграді та має власну родину.
У 1991 році Олександр пішов до першого класу Болградської гімназії імені Г.С. Раковського. Ще з дитинства він захоплювався спортом, особливо полюбляв футбол. У школі чоловік встиг здобути не тільки знання, але й зустрів справжнього друга – Олександра Корнієнко.
Одразу ж по закінченню навчання у школі і проходження строкової військової служби, чоловік остаточно вирішив пов’язати своє життя із військовою справою, тому підписав свій перший контракт із 45-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Саме тут почав формуватися його характер – витривалий, дисциплінований і відповідальний.
Поступово військова справа стала для нього не просто обов’язком, а справою життя. У липні 2006 року Олександр, разом зі своїм другом Олександром Корнієнко, уклав контракт із Державною прикордонною службою України. Вони розпочали службу у складі 26 прикордонного загону та були направлений до відділу прикордонної служби «Іллічівськ» (нині Чорноморськ).
Там Олександр відповідав за обслуговування та ремонт автомобільної техніки, а також вів облік витрат паливно-мастильних матеріалів. З 2011 по 2020 рік старший майстер-сержант проходив службу у відділі прикордонної служби «Одеса». У цей період військовослужбовець виконував комплекс завдань із протидії контрабандній діяльності та незаконному перетину державного кордону особами з країн міграційного ризику.
Також у 2014 році, коли росія розпочала агресію проти України, Олександр без вагань долучився до захисту держави. Тоді він вирушив на схід країни, де виконував бойові завдання, захищаючи українську землю.
«Він ніколи не чекав наказів, завжди був там, де найгарячіше, там, де вирішувалась доля України. Він справді пройшов пекло боїв, захищаючи кожен міліметр рідної землі», – каже Ірина.
Наприкінці 2020 року захисник долучився до 3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України та виконував бойові завдання у складі операції Об’єднаних сил у районі населеного пункту Попасна Донецької області. А вже у грудні 2021 року військовослужбовець продовжив службу у складі 26 прикордонного загону Державної прикордонної служби України.
Згодом, після ротації, воїн повернувся на службу до Одещини, зустрівшись з ворогом вдруге вже у період повномасштабного вторгнення. Тоді, залишившись у строю, військовий забезпечував боротьбу з розвідувальною діяльністю ворога на Чорноморському узбережжі, виконуючи важливі завдання із захисту державного кордону.
У грудні 2024 року воїн знову долучився до 3 Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса, військової частини 9938, де був інспектором 2 категорії, обчислювачем відділення вогневої підтримки другого ВПС (тип С) третьої прикордонної комендатури швидкого реагування, третьої прикордонної застави. В цей період разом з оперативними силами проводив бойове злагодження й підготовку на Рівненському полігоні до відбуття у зону активних бойових дій.
До лютого 2025 року захисник опанував навички наведення мінометів калібру 82 та 120 мм, їх бойового застосування, а також маскування та мінімізації теплового сліду після пострілу. Після завершення підготовки, 26 лютого того ж року, старший майстер-сержант разом із побратимами прибув у район населеного пункту Строївка Харківської області. Підрозділ виконував завдання у смузі оборони 3 окремої танкової бригади Збройних Сил України, забезпечуючи вогневе прикриття передових сил, що тримали оборону неподалік українсько-російського кордону.
Завдяки високому рівню підготовки та професійності воїн-прикордонник швидко зарекомендував себе на позиціях. Одного разу, виконавши точне визначення прицілу та кутоміру, а також здійснивши топогеодезичну прив’язку міномета калібру 82 мм до місцевості, він забезпечив ефективну контрбатарейну роботу. У результаті було знищено три ворожі мінометні розрахунки, що дозволило убезпечити позицію відділення «Рокфор» українських військових між населеними пунктами Бологівка та Строївка Харківської області. Це дало змогу українським підрозділам провести додаткові інженерні укріплення та облаштувати нові вогневі позиції, посилюючи оборону на важливій ділянці фронту.
Наприкінці травня 2025 року розрахунок, у складі якого служив Олександр, був направлений на інший складний напрямок — до району Серебрянського лісництва, поблизу населених пунктів Григорівка Донецької області та Білогорівка Луганської області. Тут підрозділ виконував бойові завдання у смузі оборони 53 окремої механізованої бригади Збройних Сил України.
Після прибуття на позиції військовослужбовець, ризикуючи власним життям, провів розвідку місцевості для облаштування вогневих позицій мінометів калібру 82 мм. Він здійснив необхідні обчислення, виконав топогеодезичну прив’язку до місцевості, визначив основні та запасні позиції для ведення вогню, встановив орієнтири для наведення та зібрав дані для точних розрахунків. Окрім цього, воїн аналізував загрозу контрбатарейного вогню противника у межах ротного опорного пункту «Айдахо».
Після завершення інженерної підготовки та проведення всіх необхідних розрахунків 9 липня 2025 року воїн заступив на бойове чергування на вогневій позиції «Мак» у районі населеного пункту Григорівка Донецької області.
Завдяки точному наведенню міномета та проведеним раніше обчисленням розрахунок під його керівництвом ефективно вражав позиції противника.
Історія кохання Олександра та Ірини розпочалася ще у юності. Вони познайомилися у 2002 році у рідному Болграді — спершу просто спілкувалися в одній компанії друзів, згодом дружба переросла у стосунки.
«Спочатку ми були просто друзями, а вже потім почали зустрічатися. Це сталося 1 травня 2003 року. Ми були разом три з половиною роки, а потім вирішили одружитися», – згадує Ірина.
9 вересня 2006 року пара створила власну родину, офіційно одружившись. Одразу після весілля молоде подружжя по службовому обовʼязку Олександра вирушило до Чорноморська – там і оселилися.
«Ми завжди з Сашком хотіли жити біля моря. Напевно, про це мріє кожна людина. І наша мрія здійснилася – море було буквально за сто метрів від дому. Нам просто потрібно спуститися з гірки – і ми вже на березі», – розповідає дружина.
Згодом у родині з’явилися діти. У 2007 році народилася донька Світлана. Її ім’я батьки обрали ще до народження.
«Ми відразу думали, що у нас буде дівчинка і назвемо її Світлана – щоб вона приносила світло в наш дім і так і сталося. Вона у нас справді дуже світла людина», – усміхається Ірина.
Через дев’ять років родина поповнилася ще однією дитиною – у подружжя народився син Микита.
«Світлана ще з п’яти років просила братика. Але ми з Сашком наважилися, коли їй було вже дев’ять. Спочатку вона була нянькою, а потім – як із лялькою гралася», – згадує жінка.
За словами Ірини, діти завжди були дуже прив’язані до батька. Донька Світлана була справжньою «татовою донькою», а син Микита – «татовим хлопчиськом», як жартома говорив сам Олександр. Сьогодні Світлані 18 років, вона навчається у Болгарії. Молодшому Микиті дев’ять — він навчається у четвертому класі.
Також Ірина згадує, що Олександр був дуже доброю та справедливою людиною. Він ніколи не користувався знайомствами чи зв’язками, завжди намагався всього досягти власною працею.
«Він був дуже справедливим. У нього все мало бути чесно. Саша ніколи ні в кого нічого не просив, але завжди допомагав людям. Напевно, тому його так поважали – і побратими, і знайомі, і всі, хто його знав», – говорить дружина.
Служба часто надовго розлучала Олександра з родиною. Вперше тривала розлука сталася у 2020 році, коли його перевели до Луганська. Тоді він майже півтора року перебував на сході України й лише двічі приїздив додому у коротку відпустку.
Наприкінці січня 2022 року Олександр знову ненадовго повернувся до родини. Це був короткий проміжок між ротаціями – всього кілька тижнів. Уже на початку лютого він поїхав назад на службу, а за кілька тижнів розпочалося повномасштабне вторгнення.
У перші місяці війни військовослужбовець перебував у відрядженні поблизу Миколаєва – у районі Очакова. Родина в цей час залишалася у Чорноморську. Згодом Олександра перевели служити до Одеси, однак і звідти він регулярно виїжджав у відрядження – інколи на місяць, інколи на кілька тижнів.
Ніч з 6 на 7 жовтня 2023 року родина Бур’янових запам’ятала на все життя. Близько другої години ночі російські ракети вдарили по житловому району Чорноморська. Дві з них вибухнули по різні боки будинку, де мешкала сім’я.
«Ми спали, коли це сталося. Я досі не знаю, як ми залишилися живі. У квартирі було зруйновано все – повилітали вікна разом із рамами, порвалися стелі, між ванною та кухнею знесло стіну. Посуд із шаф просто вилетів на підлогу. Усе було побите», – згадує Ірина.
Тієї ночі родина разом із сусідами спустилася в укриття. Вибухи тривали один за одним.
«Було чотири удари. Ми бігли в укриття, але коли прилетіла четверта ракета, вже було незрозуміло, чи є сенс кудись бігти»,– розповідає жінка.
Коли під ранок люди вийшли з укриття, будинок був зруйнований. Тому дітей тоді забрав друг родини, щоб вони побули у безпеці. Найболючішим для подружжя було те, що буквально незадовго до цього вони закінчили довгоочікуваний ремонт у службовій квартирі.
«Ми довго не наважувалися його робити. Сашко казав: “Прослужимо ще 10–15 років, коли будемо впевнені, що це наше житло — тоді зробимо ремонт”. Але все ж зважилися. Купили нові меблі, все зробили… І раптом усе зруйнувалося», – згадує Ірина.
Того дня подружжя стояло посеред зруйнованої квартири, обійнявшись.
«Ми просто стояли і плакали. Було так шкода – стільки сил, стільки праці ми вклали…», – з болем згадує Ірина.
Деякий час родина жила у будинку друзів, які прихистили їх після обстрілу. Згодом подружжя зняло в оренду квартиру, паралельно відновлюючи пошкоджене житло. Багато робіт вони виконували власноруч.
«Саша весь час казав: “Поживемо як люди – все нове, гарне”. Але пожити довго в оновленому домі він уже не встиг…» – продовжує жінка.
У 2024 році, коли ремонт було завершено, родина повернулася до своєї квартири.
«Нас усі питали: “Ви не боїтеся?” А ми ж Бурики – нам боятися нічого», — з сумною усмішкою говорить Ірина.
Саме від прізвища з’явився і позивний Олександра – «Бурик». Так його називали побратими ще під час служби у Луганську. Це прізвисько закріпилося за ним ще зі шкільних років і навіть стало своєрідним родинним жартом.
«Я – Бурічка старша, донька – Бурічка мала, а син Микита – Бурчик маленький. Так ми всі і стали Буриками», – каже жінка.
Останній раз Ірина бачила чоловіка 5 липня 2025 року. Вона приїхала до нього у Краматорськ на кілька днів.
«Я побула з ним три дні і поїхала. Це була наша остання зустріч», – говорить вона.
Олександр дуже хотів побачити дітей, але Ірина не наважилася привезти їх у прифронтове місто.
«Микита потім сказав мені: “Мамо, я не пробачу тобі, що ти мене не взяла до тата. Я так хотів його побачити…” Але там було дуже небезпечно – тривог не було, а прильоти миттєві», – згадує жінка. Після цієї поїздки Ірина відвезла дітей до Болграда, де вони деякий час жили у бабусі.
2 серпня 2025 року Олександр востаннє вийшов на зв’язок із дружиною. О 13:20 вони розмовляли телефоном.
«Він надіслав мені голосові повідомлення, казав, що вони живі, що все добре», – згадує Ірина.
Після цього зв’язок із воїном обірвався. Близько четвертої години дня жінка вже не могла знайти собі місця, наче було якесь передчуття… В той час старший майстер-сержант, ризикуючи власним життям, вирушив із вогневої позиції «Мак» до місця зберігання боєприпасів, щоб поповнити запас мін для 82-мм міномета та продовжити вогневе ураження противника. Близько 18:00 під час руху ворог здійснив комбіновану атаку – позиції накрили мінометним вогнем і ударами безпілотників.
Під час одного з ударів Олександр отримав смертельне поранення у шию. Він був у касці та бронежилеті, однак відкрита ділянка шиї стала фатальною. Разом із ним постраждали ще двоє військових. Одного поранило у спину, іншого ворог намагався добити дронами, однак він вижив. Тіло Олександра змогли евакуювати лише через два дні – за допомогою дрона. На той момент окупанти вже зайшли до лісу, і існувала небезпека, що воїн залишиться там назавжди.
«Через декілька днів після загибелі Саші мені подзвонили на роботу та сказали, що його більше немає. Я не могла повірити, почала його шукати, підняла всіх: частину, побратимів, командування. Виявилося, добре, що я підняла галас, бо якби не це – його могли б навіть не витягти, і він залишився б безвісти зниклим», – говорить Ірина.
За роки служби Олександр Бур’янов неодноразово відзначався нагородами за сумлінне виконання військового обов’язку. У 2019 році Державна прикордонна служба України нагородила його медаллю «15 років сумлінної служби». Також військовослужбовець мав статус учасника бойових дій та був нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни».
Пам’ять про воїна увічнюють у рідному місті, де він і похований. Олександру Бур’янову посмертно присвоєно звання «Почесний гімназист» Болградської гімназії, де він навчався. Крім того, у вересні 2025 року на фасаді Болградської гімназії імені Георгія Раковського встановили меморіальну дошку на честь захисника. Також воїну було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Болград».
Дружина Ірина зізнається, що й досі не може змиритися з втратою.
«Досі Сашко живий для мене. Напевно, мало часу ще минуло. Мозок не хоче погоджуватися, я не можу прийняти те, що його більше немає. І не прийняти це, не відпустити його, я не готова і поки що не можу», – говорить вона.
За її словами, Олександр міг відмовитися від служби, але не зробив цього, адже завжди був відданим своїй справі.
«Я хотіла його списати, але він сказав: “Ні, я йду до кінця. Потрібно піти? Я піду на схід, я воюватиму. Я що, задарма 25 років віддав Батьківщині?”», – процитувала Ірина свого чоловіка на завершення.
Інтернет-видання Бессарабії
