Інтернет-видання Бессарабії

Болгарин за походженням, захисник України за покликом серця: історія Миколи Стоянова з села Кам’янка Ізмаїльського району

22 Листопада 2026 15:46
Оксана Чумак Оксана Чумак
Микола Стоянов під час виконання бойового завдання. Фото з архіву воїна

Микола Стоянов виріс у болгарській родині в селі Кам’янка Ізмаїльського району. У його родині шанували болгарські традиції, водночас відзначали й українські свята. Повномасштабне вторгнення Росії він зустрів в Одесі, звідки добровільно пішов захищати Україну. Його бойовий шлях проліг Донбасом, де були поранення, важкі випробування та втрати побратимів. Сьогодні Микола говорить, що Україна для нього — не просто країна, а місце, з яким пов’язані його життя, родина та люди, з якими він пройшов війну. Про своє болгарське коріння, військовий шлях і те, як змінювалося його ставлення до життя і до України, він розповів журналістці інтернет-видання «Махала».

Військовий ЗСУ Микола Стоянов. Фото з особистого архіву воїна

Дитинство серед болгарських традицій

Микола виріс без батька в родині етнічних болгар. Тому важливу роль у його вихованні відігравали мама, бабуся та дідусь. Вони намагалися прищепити хлопцеві любов до болгарської мови, звичаїв і традицій.

Водночас Микола згадує, що в його селі відзначали як болгарські, так і українські свята. Для місцевих дітей це було особливо цікаво, адже вони мали змогу знайомитися з культурою обох народів.

Нині Микола разом із дружиною виховує трьох дітей — двох доньок і сина. Батьки прагнуть, щоб діти знали й шанували як українську, так і болгарську мови, адже вважають їх важливою частиною національної ідентичності.

Добровільно пішов захищати країну

Військовою тематикою Микола цікавився ще до повномасштабного вторгнення: дивився тематичні відео, стежив за подіями, читав відповідну літературу. Коли Росія розпочала повномасштабну війну, він перебував в Одесі й вирішив, що має долучитися до захисту України.

На його ставлення до Росії вплинув і особистий досвід. Микола розповідає, що свого часу бував у Росії в гостях у родичів дружини. Саме там він відчув неприязне ставлення до українців.

«Я зрозумів, що Росія не така, як її показують. Недолюблювання українців там дуже велике, і це виховується з дитинства», — говорить він.

Про своє рішення Микола повідомив матері. За його словами, вона не стала відмовляти сина від цього кроку. Він оформився на службу, придбав необхідні речі й добровільно вирушив на захист країни. 

У 2022 році до війська приходили добровольці різних професій — агрономи, художники, спортсмени, моряки. Після десятиденної підготовки Миколу та інших бійців направили на Донбас. Там він познайомився з Українською добровольчою армією. Йому імпонували її патріотичні переконання та ставлення командирів до особового складу. Зрештою Микола вирішив приєднатися до цього підрозділу.

Микола на навчанні військовій справі. Фото з особистого архіву військового

«Командири спілкувалися з військовими не як з підлеглими, а як із членами сім’ї, як з братами. Мені дуже сподобалося це ставлення», — пригадує військовослужбовець.

Один із перших бойових епізодів, що закарбувався в його пам’яті, стався на Бахмутському напрямку. Коли виникла потреба замінити бійців на позиціях, Микола разом із побратимами погодився вирушити одним із перших. Попри те, що значного бойового досвіду вони ще не мали, ніхто не відмовився від завдання.

Перші бойові виходи супроводжувалися інтенсивними обстрілами. Військовослужбовець згадує, що навколо все вибухало й горіло. Побачене нагадувало йому кадри з фільмів про війну.

На фронті незнайомці ставали братами

Серед найважчих спогадів Миколи — втрата побратимів. Він не приховує, що пережити таке було непросто. 

Військовослужбовець пригадує випадок, коли один із бійців перед виходом на позицію мав дуже погане передчуття і, боявся, що не повернеться. Побратими намагалися його заспокоїти, говорили з ним, а командири дали йому час, щоб він міг зібратися з силами.

Микола (ліворуч) разом з побратимами. Фото з особистого архіву воїна

Микола говорить, що в підрозділі намагалися не залишати людину наодинці з важкими думками. Підтримували одне одного, жартували, згадували щось з життя — робили все, щоб не допустити паніки.

«Ми завжди підтримували одне одного, намагалися якось сміятися, розрядити обстановку. Коли бачили, що хтось психологічно просідає, намагалися вивести його з цього стану», — розповідає він.

Були й інші епізоди, які залишилися в його пам’яті. Наприклад, йому дуже запам’яталося як під час одного зі штурмів противник вирішив здатися в полон. А ціну кожного бойового виходу знає як ніхто, адже неодноразово отримував важкі поранення.

Микола разом з військовополоненими. Фото з особистого архіву

Окремо він згадує, як у підрозділі військові різного етнічного походження легко знаходили спільну мову. Микола називає свій підрозділ інтернаціональним, адже поруч служили: болгари, молдовани, поляк та навіть росіяни. З одним із побратимів-болгар вони навіть жартували на позиціях рідною мовою. А іноді передавали повідомлення по рації болгарською, щоб росіяни нічого не зрозуміли під час прослуховування розмови.

«Для мене Україна сьогодні — це більше, ніж держава»

Микола не погоджується з думкою, що національність визначає ставлення людини до країни. На його переконання, значно більше значення мають середовище, виховання та інформація, яку людина отримує.

Він звертає увагу на російську пропаганду, яка роками поширювалася через телебачення та супутникові канали. Особливо вразливими до неї, на його думку, залишаються люди старшого покоління, які звикли отримувати інформацію з обмеженого кола джерел. Водночас військовий наголошує, що прихильників російських наративів можна зустріти в різних регіонах України, а не лише серед представників національних меншин Бессарабії.

До повномасштабної війни військовослужбовець переважно спілкувався болгарською та російською мовами, а українською користувався значно рідше. Але після лютого 2022 року його ставлення змінилося не лише до мови, а й до самої країни. Цьому сприяли служба, знайомство з людьми з різних куточків України та спільно пережиті випробування.

Микола розповідає, що раніше мало подорожував Україною. Уже під час служби він отримав можливість побачити різні регіони, їхні краєвиди, міста та познайомитися з людьми. Особливо його вразили Дніпро та запорізькі степи. Він почав по-іншому сприймати країну, яку захищає.

Але найбільше на його ставлення до України вплинуло фронтове братерство. Люди, які спочатку були чужими, поступово стали рідними. Вони ділили один сухпайок на всіх, одну пляшку води, разом переживали небезпеку та підтримували одне одного.

«Для мене Україна сьогодні — це більше, ніж держава. Це вже як родина», — говорить Микола.

Микола Стоянов на позивний “Гіря”. Фото з архіву воїна

Він розуміє, якою ціною дається свобода, і не сумнівається, що навіть за можливості обрати іншу країну залишився б в Україні.

Водночас Микола, як етнічний болгарин, не вважає, що відданість Україні має означати відмову від власного коріння. Навпаки, він переконаний, що важливо знати історію свого народу, зберігати рідну мову та передавати традиції наступним поколінням. Але так само важливо поважати культуру країни, у якій живеш.

Серед способів збереження болгарської ідентичності він називає недільні школи, культурні заходи, знайомство інших людей із болгарськими традиціями та кухнею. На його думку, такі ініціативи допомагають зберігати національну самобутність і водночас бути частиною українського суспільства.

Окремо він говорить про важливість подорожей для дітей. Він хотів би, щоб школярі мали більше можливостей побачити різні куточки України, познайомитися з культурою інших регіонів та брати участь в обмінах між навчальними закладами.

«Коли ти не бачиш України, то не розумієш, яка вона. А коли починаєш подорожувати, відкриваєш її для себе все більше», — вважає військовий.

Микола зберігає болгарську ідентичність і хоче передати її своїм дітям. Водночас він чітко усвідомлює, яку країну добровільно пішов захищати і з якою пов’язує своє майбутнє. Це Україна.


Цей матеріал створено за підтримки ГО “Детектор медіа” в межах проєкту “Зміцнення незалежних медіа та інформаційної стійкості в Україні”, що фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Зміст матеріалу є виключною відповідальністю його авторів і не обов’язково відображає позицію ГО «Детектор медіа» та Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Поділитись
Зараз читають