З родиною Ільчук читачі інтернет-видання “Махала” вже знайомі, адже в травні ми вже писали статтю про скрипальку Вікторію, яка бере активну участь в житті Болградської громади. Наше видання слідкує за тим, як сім’я влаштовує своє життя в Болградській громаді, куди переїхали з Бахмута Донецької області (в минулому Артемівськ).
Олена Ільчук – уродженка села Виноградівка Болградської громади. Ще у 2001 році вона познайомилася з військовослужбовцем, закохалася, і він запропонував одружитися та поїхати в Донецьку область, де в нього залишилася матір. Олена погодилася. Незнайоме місто згодом стало для неї рідним. Тут вона прожила половину свого життя, створила сім’ю, влаштовувала побут та народила доньку Вікторію.
Після повномасштабного вторгнення її чоловік, військовий пенсіонер, повернувся до лав ЗСУ. Район, де проживала родина Ільчук, попав під обстріл. Тоді чоловік Олени наполіг, щоб дружина з донькою та матір’ю Тетяною Леонідівною виїхали з міста.
Наважились їхати тільки Олена з 19-річною донькою Вікторією, матір чоловіка залишилась. «І я вагалася, сподівалася, що все мине, але заради доньки зробила цей важкий крок», – пригадує Олена.
Вона каже, що на відміну від інших вимушених переселенців їхала у знайоме місто. Тут проживає її матір. Згодом Олена стала допомагати в гуманітарному штабі.
“Коли, я приходила за допомогою як переселенка, бачила, що там не вистачає робочих рук, тому вирішила, що потрібна тут”, – каже Олена.
Зайнятість відвертає її від поганих думок. Кожні десять хвилин вона перевіряє телефон, бо завжди чекає на вісточку від чоловіка. Отримує від нього: “Все добре” і тільки тоді зітхає з полегшенням.
Доньці Вікторії адаптуватися в новому місті допомогла музика, вона скрипалька. Творчість дівчини сподобалася болградському глядачеві і її стали запрошувати на різні заходи. Вікторія була героїнею нашої публікації в травні, тоді ми захопилися її талантом, а згодом і оптимізмом всієї її родини.
В травні родина Ільчук орендувала дім в селі Табаки Болградської громади. Їх родина збільшилася, бо з небезпечного Бахмуту приїхала Тетяна Леонідівна.
“Ми просто поставили її перед фактом, замовили квитки та сказали, що треба виїжджати. Вона і сама бачила, що ситуація загострюється, в місті зникло газопостачання, часто вимикали світло”, – розповідає Олена.
Так вийшло, що в орендованому будинку спальні кімнати розташовані, як у їх квартирі в Бахмуті. Мама, донька та бабуся зайняли кожна свою кімнату та намагалися перенести спогади сюди, поринути у життя, яке було до війни. Найбільше їм не вистачало чоловічої підтримки.
“Вдень я наче весела, чимось займаюсь, а вночі мене накривають сльози. Особливо, коли обертаюся та за звичкою шукаю чоловіка, мені здається, що ми вдома, в Бахмуті, а прокидаюсь, ні, не вдома і його поруч немає”, – з сумом розповідає Олена.
За звичкою кожна з жінок виконує домашню роботу, Віка займається навчанням. В Бахмуті під наглядом сусідок в родини Ільчук залишився їх кіт, вони шукали можливості його забрати, а також деякі речі, що залишилися у квартирі. Хтось скаже, навіщо ті речі, можна ж придбати нові, але родині важливо було повернути саме те, що пов’язано з близьким місцем.
“Нам привезли кота та деякі меблі, нехай не нові, але вони наші. Це моя подушка, це наша шафа. До речі, тут в будинку, ми її розмістили так само як і в Бахмуті, та розклали все як раніше. Коли щось шукаємо, то знаємо де воно лежить”, – розповідає Олена.
Вони тримаються заради Віки. “Якщо ми впадемо в депресію, хто буде їй підтримкою? Життя триває, і ми крокуємо до перемоги, все можна пережити, якщо є заради кого і чого жити”, – розмірковує жінка.
Вона каже, що матері чоловіка Тетяні Леонідівні важко було прийняти факт переїзду, звикнути до нового місця. “Це ж не просто приїхати в гості, а залишити рідний дім та поїхати за тисячі кілометрів на невизначений час”, – каже Олена.
На початку жовтня до них з Бахмуту приїхали родичі.
Родина немов возз’єдналася, але не в рідному місті, а в Болградському районі.
Анатолію Андрійовичу 82 роки, його дружині Світлані Андріївні 74, війна змусила їх скласти життя в валізу та починати все спочатку.
“На початку війни я думав, що це залякування. Та коли вдарили по військовій частині, поцілили в житловий будинок, потім знищили “Артем сіль”, стало страшно. Але все одно не планував їхати з Бахмуту, думав хоча б дружину вмовлю, одному було б легше ховатися, а вона без мене не хотіла їхати, прийшлося вдвох”, – каже чоловік.
Волонтери привозили до міста хліб, магазини, де це було можливо, працювали, в сусідній Костянтинівці можна було знімати гроші, деякі підприємці після обстрілів ринків їхали до Дніпра та привозили продукти. Зі страхом, але люди продовжували жити в Бахмуті.
Подружжя розповіло, що вони вже розрізняли звуки війни, знали як діяти, якщо виб’є вікна, де ховатися коли летить ракета, як правильно групуватися на підлозі.
“В нашому будинку не було підвалів, сховищ та ми діяли за інструкціями як поводитися в різних ситуаціях. Кожного дня телефонували знайомим, сусідам, хто не відповідав – приходили та перевіряли чи всі живі. Пристосувалися і як готувати їжу біля під’їзду”, – розповідає Світлана Андріївна.
З кожним обстрілом мешканців Бахмуту залишалось все менше і менше. І якщо на початку черга за хлібом була довжелезна, то потім його майже нікому було роздавати. Українські волонтери щодня вмовляли мешканців їхати з міста, вмовити пенсіонерів було особливо важко.
“В мене друзі два місяці жили в підвалі, спочатку їх було там дев’ятеро, потім залишилося двоє, згодом і вони поїхали, не витримали”, – розповідає Анатолій Андрійович.
Нарешті після пів року жахіть в Бахмуті наважилися їхати й вони з дружиною. Олена вмовляла їх направлятися до Болграда.
“Волонтери нас забрали до Краматорська, звідти ми доїхали до Дніпра, потім на потязі до Одеси, а там вже нас зустрічала Олена”, – каже Світлана Андріївна.
Ще в дорозі вони помітили, що в порівнянні з Бахмутом, тут незвично тихо.
“Їхати з міста було не важко, бо знаходитися там було вже нестерпно, коли гинуть невинні люди, на очах знищують інфраструктуру міста, неможливо бачити це на власні очі”, – розповідає Анатолій Андрійович.
Олена каже, що рефлекси війни в них залишилися. Вода є, але пенсіонери її набирають про запас, лякаються різних звуків. Вони не звикли та повністю ще не вірять, що вже в безпеці.
Вони тільки починають жити по-новому. Потрохи, але повертають їх спільні традиції. Тетяна Леонідівна зі Світланою Андріївною, як в Бахмуті, відвідують Болградську бібліотеку, збираються на творчі вечори та слухають музику, що грає Вікторія.
Чи мають надію повернутися додому наші герої? Так, але вони розуміють, що повертатися після того, як закінчиться війна скоріше за все не буде куди, а на відновлення країни підуть роки, але зараз вони чекають тільки перемогу.
Тетяна Манолова
Інтернет-видання Бессарабії
