Житель села Кулевча Білгород-Дністровського району Ілля Златов – художник за професією та покликом душі. Закінчивши свого часу художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту, він 43 роки навчав кулевчанських дітей малюванню, кресленню, художній культурі та мистецтву, а головне – вмінню бачити та зображати красу буття. Про свій життєвий шлях митець розповів журналістці інтернет-видання “Махала”.
Ілля Савелійович все життя відтворює дійсність у своїх полотнах, освоїв мистецтво вітража, але має ще одне незвичайне захоплення – художній розпис лагенарії, особливого сорту гарбуза. Дозріла, висушена та відповідно оброблена, лагенарія у руках митця перетворюється у витвір мистецтва.
Цей фактурний матеріал прийшов з дитинства Іллі Савелійовича – він пам’ятає, як у посуді з гарбуза, який місцеві болгари називають картунками, зберігали сіль, складали ложки тощо. Одного разу дружина Єлизавета Петрівна принесла додому насіння лагенарії. І художник побачив у плодах новий об’єкт для мистецтва. “Сама форма підказує, що з гарбуза вийде”, – каже він.
Першу картунку було розписано 2003 року, коли Златових було запрошено на святкування Дня баниці в Одесу. З того часу нового життя набуло 327 ємностей. Сюжети беруться з народних традицій, сучасного повсякденного життя, побуту та фантазії митця. Наприклад, на одній з перших картунок було зображено найкращого кулевчанського пастуха, який випасав більше ніж півтисячі овець, але ніколи не помилявся, де чия худоба…
Люди, тварини, рослини, події, свята та будні, зображені на незвичайному матеріалі у яскравому національному колориті викликають цікавість та захоплення. Роботи Іллі Савелійовича в якості сувенірів та подарунків розійшлися по всьому світу – є в Італії, Нідерландах, Ірландії, Швейцарії, а найбільше, звісно, у Болгарії, з якою у кулевчанських болгар тісні, майже родинні, зв’язки.
“Картини та картунки – як діти, як пісні, – каже художник. – Є різні роботи – одні сприймаються легко, все зрозуміло. Є такі, над якими треба замислитися, поміркувати, – такі мені подобаються більше…”. Відгукнувся художник й на війну, яку болісно переживає зараз Україна.
Іван Савелійович досі навчає дітей малювати. Виходить на вулицю, роздає дітям пензлики, фарби, і вони, натхненні, стають поряд. А сам згадує своє дитинство – у його простій селянській родині з сусіднього Камчика малювали всі, але тільки він здобув професійну освіту, хоча часи були важкі. З часом йому запропонували кар’єру у виші в Одесі, та Ілля Савелійович зробив вибір у користь сім’ї, села, роботи з дітьми. І ось вже 50 років живе і творить у Кулевчі, яка теж стала рідною.
50 років разом з дружиною Єлизаветою Петрівною, справжнім другом та однодумицею, вони починають ранок з молитви, ділять роботу та відпочинок, труднощі життя, горе та радість. А ввечері частенько виходять на вулицю, де збираються сусіди. Це багаторічна традиція: майже щовечора сусіди, яких Єлизавета Петрівна вважає найближчими людьми, збираються за спільним столом, пригощають один одного, спілкуються, співають. Не дарма, кажуть, їх вулиця йменується вулицею Дружби. А своє коло спілкування з посмішкою називають “Балачка”.
Наостанок художник поділився своєю мрією:
“З грудня 2020 року я припинив продавати картунки, тому що виникла ідея створення у Кулевчі музею лагінарій-картунок. Така ідея до менеприйшла у Києві, куди мене було запрошено на відкриття Музею національних меншин. П’ять останніх років я працював над створенням колекції, і зараз маю 151 роботу, як свою, так і моїх учнів. Хотів би долучити до колекції майбутнього музею й роботи інших майстрів. Знаю чотирьох людей у Бессарабії, які володіють мистецтвом розпису картунок. Зокрема, чудово це робить Анна Константинова з села Городнє Болградського району. Мої роботи вирізняються розмаїттям сюжетів та технік. Сюжети беру з народного, сільського фольклору, з гуморесок нашого Кулевчанського письменника Дмитра Караулана, або складаю безсонними ночами. Інші майстри у музеї також мали б змогу показати свої особливості. Музей поки що не відкрито з причини різного бачення його мною та керівництвом села. Але я впевнений: якщо вдасться його відкрити, він буде на найвищому рівні! Тим паче, що такого немає ані в Україні, ані в Європі. Подібний я знайшов тільки в Узбекистані…”
Інтернет-видання Бессарабії
