Щоранку о 9:00 біля меморіалу з портретами загиблих воїнів в місті Ізмаїл збираються представники місцевої влади, зупиняються перехожі й автомобілі. Для когось це щоденний обов’язок пам’яті, а для когось — зустріч із обличчями людей, яких вони знали особисто. На місці вшанування памʼяті побувала “Махала”.
До дев’ятої залишається близько десяти хвилин. Біля меморіальної дошки з портретами загиблих захисників і Вічного вогню поступово збираються представники місцевоївлади. Звичайний ранок у центрі Ізмаїла ще триває своїм темпом, але тут уже чекають на час, коли на одну хвилину все має зупинитися.
О дев’ятій біля меморіалу звучить жива мелодія. Після неї оголошують хвилину мовчання, починається відлік шістдесяти секунд, а згодом лунає Державний Гімн України. Перед портретами стоять люди, які приходять сюди не вперше. Для частини з них це вже щоденний ранок, але точно не формальність.
Працівники відділу освіти кажуть, що виходять до меморіалу щодня. Коли розмова заходить про те, що особисто означає для них ця хвилина.
“Ми кожного ранку виходимо, щоб вшанувати цих хлопців. На тій дошці, половина наших учнів. Ми їх навчали, знаємо їхніх батьків. Для нас це дуже важливо, тому ми не пропускаємо жодного дня”, — говорить представниця відділу освіти.
У цій відповіді — те, чого не видно на перший погляд. На меморіальній дошці для когось не просто портрети військових. Це знайомі обличчя, колишні учні, люди, чиїх батьків пам’ятають і знають. Тому щоденний вихід о дев’ятій для працівників відділу освіти має дуже особистий зміст.
Пам’ять тут існує не лише всередині невеликого кола тих, хто щодня виходить із будівлі. Під час хвилини мовчання змінюється й рух навколо меморіалу. Перехожі, які опиняються поруч, зупиняються. Автомобілі також припиняють рух. Це особливо помітно саме в ті шістдесят секунд, коли місто на мить стає повільнішим.
Але так було не завжди. На початку автомобілі нерідко продовжували їхати повз. Тепер реакція людей змінилася.
“Зараз уже краще. На перших порах нам було дуже неприємно, коли машини просто проїжджали. А зараз практично навіть коли немає поліції, то всі зупиняються, принаймні ось біля цієї дошки”, — розповідають працівники.
Ці слова підтверджує й те, що відбувається навколо: під час хвилини мовчання зупиняються не лише ті, хто прийшов до меморіалу заздалегідь. Люди, які просто проходять поруч, теж завмирають на місці. Кілька перехожих після завершення хвилини мовчання пояснюють це майже однаково: якщо о дев’ятій вони перебувають на вулиці, намагаються зупинитися, бо в країні триває війна, а пам’ять про тих, хто загинув, захищаючи Україну, потрібно берегти.
Для тих, хто виходить до меморіалу щодня, ця хвилина — ще й нагадування про те, що війна не десь далеко. Вона має конкретні імена й обличчя. Саме тому на запитання, навіщо продовжувати зупинятися о дев’ятій, відповідь звучить без вагань.
“Ми живемо в період війни, на передовій наші хлопці. А як ми не будемо вшановувати наших братів, наших батьків, наших синів? Як можемо, вшановуємо. Про це треба пам’ятати“, — кажуть представники влади.
Хвилина мовчання триває лише шістдесят секунд. У ній немає довгих промов і не потрібні складні пояснення. Біля меморіалу в Ізмаїлі все відбувається просто: люди виходять, стають перед портретами, слухають мелодію, мовчать, а після відліку — звучить Державний Гімн України.
Та саме ця простота й робить хвилину особливою. Вона щодня повертає увагу до людей, чиї портрети залишилися на меморіальній дошці, і до тих, хто продовжує воювати. Вона зупиняє хоча б частину ранкового руху — працівника, який вийшов із будівлі, випадкового перехожого, водія за кермом.
О 9:02 місто знову рухається далі. Люди повертаються до роботи, автомобілі рушають, перехожі продовжують свій шлях. Але наступного ранку о дев’ятій біля меморіалу знову зберуться ті, для кого пам’ятати — не разова дія.
Ганна Тодорова
Інтернет-видання Бессарабії
