На війні справжня дружба народжується у промерзлих окопах та під шквальним вогнем. Для 30-річного головного сержанта Євгена із позивним «Молдаван» найближчою людиною став побратим Руслан Арабаджи. Наразі Євген несе службу у відділі прикордонної служби «Рені» — за станом здоров’я він більше не може виконувати бойові завдання. Руслан повернувся додому на щиті: він загинув, прикриваючи відхід своїх товаришів. Сьогодні сім’я загиблого воїна збирає підписи під петицією про присвоєння йому звання Героя України. Видання «Махала» публікує спогади Євгена, щоб розповісти, якою людиною був Руслан і чому його подвиг заслуговує на вищу державну нагороду.
Євген народився і виріс у селі Новосільське Ренійської громади. У прикордонних військах він служить з 2016 року. Починав у Рені, потім у Вилковому та Ізмаїлі. З 2019 року служив у прикордонній комендатурі швидкого реагування (ПКШР) в Ізмаїлі, а до повномасштабної війни встиг побувати на острові Зміїний. Після російського вторгнення пройшов Миколаївський напрям, брав участь у звільненні Херсона, воював у Донецькій, Луганській, Сумській та Курській областях. Зараз служить у відділі прикордонної служби «Рені».
З уродженцем сусіднього села Орлівка Русланом Арабаджи вони познайомились у Сумській області.
«Я служив на зенітній установці. Потім нашу групу перевели в штурмову піхоту і відправили до Сумської області, де ми опинилися впритул до позицій противника. Незабаром надійшов наказ об’єднатись з іншим підрозділом, щоб збільшити чисельність людей. Так ми опинилися в одній групі із Русланом. Спочатку ми просто працювали поруч, особливо не звертаючи один на одного уваги. На війні не варто одразу сильно зближуватись з людьми: якщо втратиш побратима, потім дуже важко це пережити», — згадує Євген.
Але загальне коріння взяло своє: з’ясувалося, що обидва військові — молдавани. На передовій Руслан був за старшого: керував облаштуванням позицій, пояснював, як правильно обладнати окопи та бліндажі. Невдовзі Євгена перевели в іншу групу, проте через кілька місяців доля знову звела їх на одній точці. Ця зустріч виявилася рятівною.
«Там почався сильний обстріл, масовані атаки дронами (FPV). У мене стався тяжкий нервовий зрив. Я не розумів, що відбувається і що робити далі. Через кілька годин туди підтягнувся гурт Руслана, щоб допомогти нам утримати оборону та вивезти поранених. Побачивши мій стан, він забрав мене з позиції і відвіз до безпечнішого місця», — ділиться прикордонник.
Через колосальну напругу психіка Євгена не витримала. У стані афекту він не міг контролювати себе, тому його навіть довелося прив’язати до дерева, щоб убезпечити і його самого, і оточуючих.
«Через те, що я зовсім не контролював себе, Руслан вирішив залишитися зі мною. Сказав: “Він молдован, ми свої, я за ним доглядатиму”. Поки я був прив’язаний, щоб не покалічити себе та інших, Руслан не відходив від мене. У мене були зв’язані руки, і він годував мене з ложки, давав пити. Постійно розмовляв зі мною, намагався втихомирити, підняти бойовий дух. Три доби він просидів біля мене у безпечній зоні — командування не відправляло його на передову, щоб було кому за мною доглядати. Коли я прийшов до тями, ми з Русланом більше не розлучалися. Після цього випадку ми стали близькими, як брати. Все те відрядження пройшли разом», – розповідає військовий.
На фронті Руслан Арабаджи виявив себе не тільки як вірний друг, а й як людина неймовірної сили духу, готова щоразу йти під шквальний вогонь заради інших.
«Він взагалі багатьом допомагав. Виводив людей з-під вогню, евакуював поранених у тил, щоб відправити на “евак” – це броньована медична машина, яка забирає постраждалих. І тіла загиблих хлопців (“двохсотих”) теж вивозив. Насамперед забирав живих і поранених, щоб надати медичну допомогу, а загиблих вивозив трохи згодом», — наголошує воїн.
Спостерігаючи за мужністю товариша, Євген чесно визнавав межі своїх можливостей після пережитого зриву.
«Він пропонував мені їздити з ним, допомагати. Але я відповідав: “Твоя психіка міцніша. А я не можу”. А він був сильною людиною, продовжував їздити туди, діставати людей», — згадує Євген.
Згодом командування розпорядилося, щоб Євген більше не їздив на евакуацію разом із Русланом. Військового прикріпили до іншої групи, де бійцям було вже за п’ятдесят. Це відрядження обернулося для нього полоном.
«Якогось моменту я відстав від групи, загубився, і мене схопили росіяни. Це теж було на Сумщині. Вони не встигли вивезти мене далеко у свій тил. Зв’язали, тримали неподалік фронту, били, знущалися. Було жахливо», — каже прикордонник.
За час перебування в руках у росіян Євген отримав ножові та різані рани. А Руслан, дізнавшись про зникнення побратима, вирішив діяти. Будучи досвідченим бійцем, який часто ходив у нічну розвідку, він знав місцевість краще за командирів.
«І ось, поки мене шукали, він ночами перевіряв ворожі позиції. Зачистив одну, перевірив другу… А на третю добу дійшов до третьої позиції і, я не знаю як, але він ніби відчув, що я там. Під ранок, о четвертій чи п’ятій годині, група Руслана оточила позицію, де мене тримали. Вони розпочали бій, почали зачищати окопи від супротивника. Руслан ходив і кричав: “Молдаван! Молдаван, ти тут?”. Адже в нас обох був позивний “Молдаван”», — згадує свій порятунок Євген.
Виснажений бранець не мав сил навіть подати голос. Три доби він просидів у ямі прив’язаним до дерева, без ковтка води та крихти їжі. Саме там його знайшов побратим.
«Він мене розв’язав. Через побиття і голод я був зовсім без сил, тому Руслан і ще один боєць тягли мене на собі в безпечну зону. Інші хлопці з їхньої групи залишилися на позиції, прикривали відхід, відстрілювалися. Коли мене притягли у безпеку, Руслан одразу почав надавати першу допомогу: поставив крапельницю з глюкозою, напував водою, обробляв рани. Робив усе можливе, щоб я вижив», — із вдячністю розповідає військовий.
Ці події залишилися з Євгеном лише у пам’яті — телефон із загальними фронтовими фотографіями загубився там же, на позиціях. Але найбільша втрата – це втрата друга.
«Настільки близької людини у мене не було. У найважчі часи він годував мене з ложки, лікував рани, рятував. Мені дуже важко це згадувати. Я намагався потім поговорити з його батьком, але мені дуже боляче», — зізнається Євген.
Свій останній бій штаб-сержант Руслан Арабаджи прийняв 7 лютого 2025 року. Коли настав час відходити, він наказав побратимам рятуватися, а сам залишився на позиції прикривати їхній відхід. Він міг піти разом з усіма, але вибрав життя інших замість свого. Його сім’я жила між надією та відчаєм більше року, доки загибель Руслана не підтвердили результати ДНК-експертизи.
Щоб подвиг справжнього воїна, який до останнього подиху рятував своїх, не було забуто, створено петицію про присвоєння Руслану Арабаджи звання «Герой України» посмертно.
Один ваш голос – це данина справедливості. Це знак для сім’ї, що їх сина та брата пам’ятають та шанують.
Підтримати петицію можна за посиланням.
Інтернет-видання Бессарабії
