Микола Михайлович Бурлаченко – з тих самих бондарів, що, ось, уже понад сотню років проживають у стародавньому Білгороді-Дністровському. Для того молодого читача, котрий не знає, хто такі «бондарі», пояснюю.
В Аккермані минулого століття Бурлаченки серед городян були відомі саме своєю майстерністю виготовляти чудові бочки, діжки, величезні дерев’яні збани та іншу подібну продукцію. У цьому вся суть бондарського ремесла. Замовниками їх були від простих селян або роботяг до відомих людей.
У сім’ї досі дбайливо зберігається чи то легенда, чи то бувальщина про те, що у свій приїзд до Аккермана, у 30-х роках минулого століття, король Румунії замовив у Бурлаченків дві витончені бочки для коньяку, яким його обіцяли почастувати від президента Франції. Про це з гордістю і чомусь напівпошепки розповів мені старий бондар, озираючись на двері. Ну, то таке…
Але, звичайно ж, найбільше мене цікавив сам процес створення виробу, тобто бочки. З усіма його нюансами та тонкощами. Микола Михайлович запропонував посидіти поряд із ним у його майстерні під час самого процесу роботи.
Майстерня бондаря є великою кімнатою осторонь господ двору. Тут світло, верстак обілює безліччю інструментів, більшість з яких мені просто невідома. Пронизливо пахне хвойною стружкою впереміж з важким духом деталей майбутньої дубової бочки, що сохнуть.
Микола Михайлович одягає на ніс окуляри і починає щось там ворожити над вигнутими дощечками.
– Насамперед – матеріал. Бондар повинен знати, з якого дерева клієнт хоче мати бочку. Це багато чого важить. – Нарешті каже він і продовжує: – Ось, взяти хоча б ту ж липу. Цей сорт дерева дуже волокнистий і відмінно ріжеться та обробляється. Міцний матеріал, що не піддається розсиханню, не пахне чимось таким бридким. Вважається, що бочки з липи найкращі для зберігання та транспортування меду, ікри, солінь.
А вже з дуба барило – це історія! – Піднімає вказівний палець старий майстер. – Як там модно говорити – це класика! Маючи високу міцність, дуб водночас гнучкий. Кожен бондар і винороб знає, що дуб містить у собі «дубільні речовини». Вони працюють, як… як там його… ага – антисептик! І навіть волога, що діє на стінки такої бочки, робить їх міцнішими. А термін експлуатації дубової бочки, милий мій, – сотні років! Ось так. Знову ж таки, з напоями, які там зберігаються, відбуваються процеси окислення та взаємодії з деревиною. А що зрештою? А в результаті той же коньяк, вино набувають приємного аромату з відтінком ванілі.
Бондар за допомогою сокири та інших столярних інструментів прилаштовує клепки бочки одна до одної, вистругує їх, робить фальці (заутори) зауторником, у них вганяє днище і пов’язує дерев’яними чи залізними обручами.
– Я зараз збираю діжку з дубових клепок, – каже бондар.
– А що таке клепка? – одразу питаю бондаря.
– Це основа будь-якої дерев’яної бочки. Якщо говорити точно, то клепка – це звужуючі по краях або прямокутні дошки (пиляні або колоті). Треба сказати, що прямокутні міцніше через структуру волокон, які при розколюванні не піддаються руйнуванню. Стругаємо клепки. Після цього їх потрібно висушити, влітку, на повітрі, під навісом цей період складе від 3 місяців.
– А якщо справа взимку чи восени?
– Ну, тоді сушимо штучно, так би мовити. Ось яким чином. Наклеюємо на торці заготовок папір (щоб не розсихалося дерево). Потім поміщаємо їх у духовку і тримаємо, за не дуже високої температури, рівно добу.
Далі майстер розповів, як він готує обручі для стягування клепок при формуванні виробу. Виявляється, в ході три види обручів: пукові (ближче до центру), вторинні (ближче до краю), шийні (якщо бочка має великий об’єм, додатково ставляться між першими двома).
– Хочете вірте, хочете ні, а, перш ніж зібрати будь-яку, навіть малу, бочку, справжній бондар молиться до Господа нашого. – ділиться Микола Михайлович.
– А ви знаєте, що в країнах Заходу у бондарів свій покровитель – Святий Альберт Трапанійський?
– Ні, не чув такого. Знаю, що якщо працюєш із молитвою та любов’ю, то буде толк. Так мене вчили, так і я передаю своїм онукам справу.
– Онукам?
– Ну, так, онукам, – поверх окулярів дивиться на мене майстер. – Одному вже дев’ятнадцять – найкращий вік переймати справу. Другий менший – п’ятнадцять. Нічого, наб’ють руку.
Складання бочки – відповідальний завершальний етап роботи. Це не так просто і я вас, читачу, не моритиму зайвими подробицями технології виготовлення бочкотари. Скажу лише, що після збирання бочки бондар розпарює її і навіть деякий час замочує у воді, настояній на горіховому листі.
– А що діти? – цікавлюся у майстра. – Пішли вашою стежкою чи як?
Микола Михайлович відкладає убік киянку (такий дерев’яний молоток), кладе на верстак окуляри.
– Мені давно за сімдесят. Діти пізні, так склалося. Є донька, є син. Син давно працює бондарем. Його знають. На шматок хліба заробляє та й людям радість несе. От і онуки потихеньку підтягуються. До речі, зараз мають з’явитися до діда.
– А яку найбільшу бочку ви зібрали у своїй практиці?
Микола Михайлович усміхається – відкрито та задоволено:
– Це була добра робота, – каже він. – Років тридцять п’ять тому приїхали до мене бізнесмени-винороби з Молдови. То та се, запропонували хороші, на той час, гроші за ємкість, аж на триста відер. Тритонник! Я спочатку збентежився трохи. Потім сказав, що якщо привезете хороший матеріал – візьмуся. Доставили розпиляний дуб – казка.
– І як?
– А як і вчили – з молитвою та любов’ю. Щоправда, син допомагав. Ми її, можна сказати, у дві руки зробили. Проте повозилися чимало. Так…
Я збирався додому. На прощання, потискуючи міцну і тверду п’ятірню старого майстра, все ж таки запитав:
– Кажуть, що бондарство – ремесло, що зникає, і…
– Будь-яке люди кажуть, у тому числі й дурне. Це ремесло живе, доки живе сама людина. Ось так. Їхай, синку, їхай до хати.
Інтернет-видання Бессарабії
