Уродженцю селища Сарата Олександру Доносу — навіки 29 років. Солдат 110-ої окремої механізованої бригади імені генерала-хорунжого Марка Безручка понад усе любив свою родину та Україну. Від осені 2022 року — він був у ЗСУ. «Все добре, прорвемося, іншого виходу немає, маємо бути сильні», — так завжди відповідав відважний воїн найріднішим, навіть у ті моменти, коли здавалось, що все, вороття нема. Насправді ж оберігав, щодня дивлячись у вічі смерті. Останній бій Олександра відбувся у Авдіївці 4 лютого 2024 року. З тих пір час для родини Донос наче спинився…
Історію воїна розповіло видання “Факти”.
– Ми родом з маленького селища Сарата, що на Одещині, — розповідає сестра героя Наталія Кривцова. — Крім мене, більше не було у Сашка ні братів, ні сестер. Я більш спокійна, а він — «характерний», промовчати не міг. Навчався добре. Змалку брата віддали на футбол, бо енергії було забагато. Десь з 6 років він займався ним і до закінчення школи. Мав різні нагороди за призові місця. Ми з небагатої родини, батьки працювали на мінімальну зарплатню. Тоді не вийшло кудись поступити навчатися брату, адже не секрет, що для цього потрібні гроші. Було тяжко і Олександр працював на різних роботах — клав тротуарну плитку, працював на мийці машин. Професію так і не отримав. До служби був ще тоді непридатний, бо змалку мав проблему з очима, поганий зір. В якийсь момент він вирішив поїхати до Польщі і там хоч якось заробити.
Там він зустрів свою майбутню дружину Альону. Вона з Житомирської області. Закохалися, там він зробив їй пропозицію одружитись. Ми дуже зраділи. З Польщі вони разом поїхали свататися до дівчини додому. Вони разом заробили собі на весілля, яке хотіли. Потім з’явилася маленька Вікуся, копія мого брата Саші. В селі не було роботи, лише на літо. Тому знов, пропускаючи дитинство донечки, Олександр поїхав до Польщі заробляти гроші. Згодом народилася Машуня. Брат також періодично їздив на роботу, спілкувалися телефоном.
Останній раз свого брата живим Наталія бачила в січні 2022 року. Він приїхав додому навідати дідуся, якого поклали до лікарні.
– Всі відчували, що дідусеві ставало гірше. Хотілось побути з ним, — додає Наталія. — Ось тоді була остання зустріч із братом. Потім почалася війна, і я так і не змогла приїхати туди до нього, бо мала хрестити дівчат. Олександр працював у селі, брався за будь-яку роботу. Бо на той час виїхати в нього не було можливості. Здається, перша з повісток прийшла в кінці літа. Ми вже тоді переживали. Восени принесли другу повістку. Він не чинив спротиву. Пройшов медичну комісію. За висновками, проблеми з зором були недостатні, і брата визнали придатним. Це для нас усіх був шок, стан неприйняття інформації. Досвіду в Олександра не було. Він ніколи не служив, не мав ніяких знань в цій сфері. Пройшов навчання, і його забрали в Донецьку область. Ми плакали день і ніч, бо відчували недобре.
Про бої брат мало що говорив, бо він нас дуже любив усіх, а ми його. Олександр мало чим ділився, щоб не рвали собі душу роздумами. У кожній розмові зі мною він казав: «Все добре, прорвемося, іншого виходу немає. Маємо бути сильні». Я все розуміла і без слів. Останній раз ми розмовляли 2 лютого і переписувалися. Він як завжди сказав: «Все добре». 3 лютого о 18.03 останній раз він був у мережі. За хвилину до того набрав дружину і зв’язок обірвався. Ми почали нервувати сильно, бо він завжди намагався хоч щось написати. Хоч одне слово — «живий» А тут тиша.
Від 4 до 6 лютого рідні Олександра Доноса переживали справжнє пекло. Адже читали новини про події в Авдіївці та розуміли, наскільки ситуація там важка.
– Шукали, намагалися додзвонитися до нього, до побратимів, але ніхто не міг сказати нічого. Або взагалі теж не виходили на зв’язок. 6 лютого до дружини прийшли з військкомату й повідомили, що Олександра вже нема, що загинув 4 лютого. До мене подзвонила мама, вона кричала від болю. В той момент життя зупинилося. Поховали брата в Одеській області. Там, де народився, вчився, там, де батьки. Я мала бути сильною, на поховання приїхала в Україну, бо мешкаю за кордоном. Провела майже 40 годин у дорозі.
На впізнання до моргу заходила я. Я не могла туди впустити маму і тата. Я маму тримала, а вона кричала несамовито, била мене в груди, щоб я її впустила подивитися на нього. Але я не могла дати побачити їй те, що я там побачила. Це мене і зараз переслідує, я не можу забути.
На похованні було неймовірно багато людей, й ми вдячні всім за підтримку та співчуття. Знаєте, ми готові були небо прихилити заради нашого Сашка. Вірили, що він обов’язково повернеться додому живим. Поки він служив, я робила браслети своїми руками і продавала їх, збирала гроші. Все відправляла брату, все купували самі — каску, бронежилета нормального, одяг, турнікети, ліки, взуття. Продавали все, що можна, збирали кожну копійку, щоб його там якось вберегти. Та, на жаль, не вберегли. Як пережити це горе, я не знаю. В мене серце вирвали, шматок душі забрали ці нелюди.
Щоби увіковічнити подвиг брата, створила петицію, аби посмертно він отримав звання «Героя України». У останні хвилини життя Олександр пішов рятувати важкопоранених побратимів, в цей час їх знову обстріляли. Олександр врятував життя двох бійців, але сам загинув, отримавши численні осколкові поранення, не сумісні з життям. Вірю, що люди підтримають петицію, й дівчатка знатимуть, що їх тато — герой. Хоча він і так для нас такий.
Діти настільки маленькі, що не розуміють, що сталося. І чекають, коли Олександр їм подзвонить і приїде. Старша Вікуся сказала: «Коли виросту, куплю собі телефон і буду дзвонити йому сама туди — на небо» — розповіла Наталія.
Інтернет-видання Бессарабії
