“Нас об’єднала тиша”, — так Катерина Ханікова говорить про родини зниклих безвісти та полонених, які виходять на акції в місті Ізмаїл. Для неї ця тема не лише напрям волонтерства: Катерина сама майже два роки живе в очікуванні звістки про батька-захисника. Своєю історією вона поділилася з виданням “Махала”.
Катерині 28 років. Вона переселенка з Херсона, а до Ізмаїла переїхала у квітні 2022 року. Тут працює у громадській організації «Жива я», яка релокувалася з Херсона. Організація підтримує жінок і дітей, захищає права жінок, проводить групи підтримки. Окремим напрямом Катерина обрала для себе підтримку родин зниклих безвісти та полонених, у цьому напрямі вона працює як волонтерка.
Волонтеркою Катерина вважає себе з 2011 року. За цей час напрями її діяльності змінювалися: вона допомагала армії під час АТО, долучалася до роботи різних організацій у Херсоні та до проведення фестивалів, де були потрібні волонтери. Також у неї була група підтримки для дітей із синдромом Дауна, для яких вона організовувала невеликий літній табір.
До акцій на підтримку родин зниклих безвісти та полонених Катерина долучилася вже після зникнення батька. Саме тоді ця тема стала для неї не лише суспільною, а й особистою.
“Це там, де немає крапки. Ми не можемо своїх рідних ані поховати, ані сказати, що вони живі“, — пояснює Катерина.
За її словами, в акті службового розслідування зазначено, що батько загинув, однак через активні бойові дії евакуювати тіло було неможливо. Тому він і досі вважається зниклим безвісти. 24 серпня мине два роки від дня, коли він вийшов на позицію, а 6 вересня — два роки відтоді, як зник безвісти.
Саме життя без остаточної відповіді Катерина називає тим, що об’єднало родини. На акції приходять матері, дружини, батьки, діти — ті, хто так само чекає. Вони виходять із фотографіями близьких, аби про зниклих безвісти та полонених не переставали говорити.
“Так як вони не можуть говорити, їхній голос зараз — це ми. Щоб цих героїв не забували, щоб знали, що є зниклі безвісти, яких зараз дуже багато, є полонені, про яких теж треба пам’ятати. Ми збираємося разом, щоб показати: зниклі безвісти й полонені — не забуті”, — говорить вона.
Та одна з найболючіших для Катерини речей — те, що до родин і волонтерів долучається дуже мало людей, яких ця тема не торкнулася особисто. За її словами, на заклики підтримати акції відгукуються переважно самі родини та волонтери, тоді як просто небайдужих мешканців приходить небагато.
Реакцію міста Катерина бачить різну. Водії сигналять, проїжджаючи повз, і для родин це стає простим знаком: їх бачать і підтримують. Водночас буває й інакше, люди читають написи на плакатах, відвертаються або просто проїжджають далі.
“Я не думаю, що дуже важко натиснути на сигнал. Але тим самим ви покажете родинам, що ви поруч, ви підтримуєте“, — каже Катерина.
Були й випадки, коли учасникам акцій говорили, що вони нічого цим не доб’ються. Для Катерини такі слова особливо болючі, адже сенс цих виходів вона бачить не лише у приверненні уваги до теми, а й у підтримці самих родин.
“Родина живе кожного дня у невідомості. Нас іноді дуже сильно накриває, і ми навіть не можемо нічого з цим зробити. Нам дійсно потрібна просто підтримка, просто щоб хтось був поруч. Можливо, навіть просто постояв і все“, — говорить вона.
Про стан людини, яка місяцями або роками не знає, що сталося з її близьким, Катерина говорить із власного досвіду. За її словами, іноді навіть самій людині важко пояснити, що вона відчуває.
“Ти можеш сміятися, посміхатися, щось робити, а через секунду тебе просто може накрити сльозами, і ти нічого не можеш далі робити“, – пояснює вона.
Паралельно з цим напрямом Катерина продовжує працювати в «Жива я». В організації діє волонтерський центр, де з підлітками, дітьми та дорослими говорять про толерантність, емпатію і важливість взаємодопомоги. Для Катерини волонтерство не обов’язково має бути чимось масштабним: воно може починатися з підтримки людини поруч, допомоги молодшим або догляду за тваринами, які залишилися на вулиці.
“Дуже хочеться, щоб у нас було толерантне та добре суспільство. Тому наша місія — навчити бути поруч одне з одним і підтримувати”, — говорить Катерина.
Найважливішим результатом своєї роботи вона називає зміни, які бачить у людях: їхні відгуки, дії, здатність знайти опору та навчитися підтримувати себе. А думки про те, щоб зупинитися, за її словами, майже не виникають — навпаки, вона постійно хоче вчитися й робити більше.
Окремо Катерина говорить про те, чому продовжуватиме виходити на акції. Їй важливо, щоб тема зниклих безвісти та полонених не залишала інформаційний простір. Бо вона сама одна з тих, хто чекає.
“Я хочу, щоб про цю тему знало більше людей. Мені це болить, тому що я так само, як і вони, чекаю свого рідного. Мені дуже хочеться, щоб ця тема не зникнула з інформаційного простору. До останнього бути, стояти, казати, кричати, говорити, тому що ми дійсно дуже чекаємо кожного вдома. Звісно, ми дуже хочемо, щоб вони всі повернулися додому живими. Але якщо буде так, що вони повернуться на щиті, ми також їх чекаємо — щоб нарешті поставити крапку“, – підсумовує Катерина.
Ганна Тодорова
Інтернет-видання Бессарабії
